Подорож до Самари Дніпровської

1. Відкриття

Чи знаєте ви, що таке Присамар’я?

Чи знаєте ви, що таке Самара Дніпровська?

«Знаємо, знаємо!» – вигукнете ви. Присамар’я – це басейн ріки Самари, а Самара – це ліва притока Дніпра, довжиною 311 километрів. Походження назви «остаточно ще не з’ясовано», запевняють топонімічні словники. Дехто вважає, що від татарського самарк, себто «волове ярмо». За переказом, татари розпинали на ярмі християн, які не хотіли приймати мусульманську віру.

Що ж, за гідронімічними словниками це, мабуть, і так. Самара – це ліва притока Дніпра, довжина 311 кілометрів. А ось, на думку професора Дніпропетровського університету, доктора біологічних наук А. Бельгарда, це – диво-дивнеє, це щось таке… принаймні значно поетичніше, аніж просто 311 кілометрів. Бо навіть професори іноді бувають поетами.

«Серед степових просторів Південно-Східної України район, що прилягає до середньої течії ріки Самари Дніпровської, являє собою дивовижне сполучення найрізноманітніших ландшафтів. По схилах деяких балок на правобережжі збереглися невеликі ділянки степових цілинок, що по весні стають сріблясто-ліловими від тирси, суцвіть шавлії. („Точно, точно! – вигукуєте ви. – Бувало, йдеш за грибами і виходиш до сріблястого озера. Ближче підійдеш – аж то тирса цвіте. А скільки там конвалій, фіалок, медуниці, материнки! А пижмо, а звіробій! А молодило на пісках, а… Та хіба про все згадаєш!“). Лівий берег ріки починається з заплави, що являє собою сполучення дібров, лук, високотравних боліт і мальовничих озер, де на дзеркальній гладіні лежать глечики. На заболочених ґрунтах – ціла колекція папоротників, серед яких виділяється своєю витонченістю папоротник „страусове перо“. А поруч – піски. Справжні дюни! Тут знаходиться найпівденніший на Україні форпост сосни і берези. Під шатами їхніх крон такі північні рослини, як плавун, хвощ, папороть, ростуть по сусідству з лісовими орхідеями, любкою дволистою, коручкою, зозулиними слізками. Фауна присамарських лісів також включає ряд видів, не властивих степовій зоні. Тут і дятел, і повзик, і довгохвоста синиця, і лось, і видра, і дикий кабан, і косуля, і куниця, і борсук. З півдня до тераси боліт прилучається „солоний лиман“, що забезпечує місцеву лікарню цілющими грязями».

Так ось автор і відкрив своє (СВОЄ!) Присамар’я, своє грибне царство^[2]. А територія Присамар’я, себто територія авторового грибного царства, чималенька – 15 тисяч гектарів! І це між індустріальними центрами, такими як Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Павлоград.

Але – досить вступу. Час уже збиратися по гриби.

Чи знаєте ви, з чого починається похід за грибами?

О, це не так просто, як вам здається!

«Знаємо, знаємо! – упевнено вигукне тут котрийсь із бувалих читачів. – З корзини. Бере грибівник якийсь там козубець-луб’янець і…»

Так-то воно так і… не так.

Похід за грибами починається з однієї дуже важливої розмови… Так, ви вгадали. З дружиною. Бо тільки-но ви почнете збиратися в ліс, то неодмінно виявиться, що дружина ваша вже місяць чи й два не ходила в кінотеатр, а якраз на цей вихідний і зібралася. Та й фільм зараз демонструється, як сусідка запевняла, «заграничний», ще й буцімто про любов. У Парижі чи в Римі. А тут вас із грибами…

Тому, як самі розумієте, треба дружину підготувати.

– До речі, моє серденько, завтра у нас що? Здається, вихідний. То я, мабуть, моя зозулько… (варіант: ластівочко, синичко, журавочко, лебідко, галочко… Крім пернатих, радимо використовувати і ссавців: кішечко, білочко, куничко, лисичко… ну і так далі). Завтра той… За грибочками поїду.

– Знову-у??! Знову у вихідний тинятимешся поза уманню, а я… я… на кухні… у… у…

– Ах, моя лебідонько, – квапитесь ви, доки джинн ще не вилетів із пляшки. – Чому на кухні? Мусиш ти хоч раз культурно відпочити? От і сходи у кіно.

– Та я й так щовихідного сама! Бо тебе носить бозна-де. Ні, ти мені скажи: є у мене чоловік чи нема? Ах, є? Тоді я піду в кіно так, як ходять усі щасливі жінки: зі своїм чоловіком.

– Звичайно, я вдячний тобі, моя лебідонько, що ти хочеш зі мною у кіно, але ж – грибочки…

Тепер лишається запитати: чи знаєте ви, що таке гриби?

У Словнику української мови (том 11, стор. 165) сказано так:

«Гриб – це нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку, і розмножується головним чином спорами».

І все. Просто і ясно.

Що ж, усе це так, але якби-то укладачі Словника знали, яку радість дарує людині ота «нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку», то вони про гриб, напевне б, цілу поему написали. А якщо й не поему, то хоча б таке:

«Приблизно з половини липня, як тільки проллються над навколишніми лісами золоті, вперемішку з сонцем дощі, і затуманяться полудневим маревом далекі узлісся, з половини липня і майже до самого жовтня повітря у нашому місті стійко пахне грибами. Не знаю, кого як – особисто ж мене цей дух так бентежить, що я, здається, готовий чимдуж бігти з луб’янцем хоч куди – в бір чи в березняк. І серце виповнюється тихою світлою радістю, яка знайома кожному заповзятому грибівнику».

Отже, грибівник – це той, хто збирає гриби. (Не плутати із словом «грибник» у Даля, там воно означає… пиріг із грибами.)

Так от, автор – один із тих, хто збирає гриби. А скільки у нас мільйонів грибівників – точної цифри не знає, мабуть, і всезнаюча статистика. Є вони навіть серед поетів і серед солідних прозаїків, і вони (зокрема, прозаїки) ось як пишуть про своє захоплення:

«Кажуть, козуб терпінням повниться, але не вся та радість, що в козубку зібрана, – мені, може, тим ще люба ця красна пора року, що будить вона в людях – від малого до великого – почуття світлі, помисли добрі – про красу рідного краю, про щастя жити на землі, і, захоплені здоровим азартом, ми самі навіть не відчуваємо, як підносить нас над буденністю відчуття вічної спорідненості з природою».

Отож, дорогий читачу, за козубець, за дружину і… Навіщо їй у вихідний удома сидіти? За корзину, за дружину і – в ліс. І кваптесь, кваптесь, бо грибна пора… Ось вам на цю тему усмішка.

«Дідусю, – звертається мале грибенятко до старого гриба, – розкажи, яке було життя удавнину, днів із дванадцать тому».

Ось який вік у грибів! А деякі з них (наприклад, підосичник) живуть ще менше: 6–7 днів. Але на наше безмежне щастя, ростуть вони не всі разом і не всі в один день.

І нарешті останнє: кому за грибами ходити?

Відкриємо словник Грінченка: «Щасливому по гриби ходити».

Відкриємо словник Даля: «Счастливому по грибы ходить».

А хіба ми з вами не щасливі?

2. Треба встати ні світ ні зоря

…Усю ніч жахаєшся, щоби не проспати. І знаєш, що не проспиш, що неодмінно схопишся, як і треба, о четвертій ранку, схопишся, як заведений, а все одно жахаєшся… Прокинешся, як з води вискочиш: ху-ух!.. Скільки там?..

Навшпиньках крадешся в куток, де на стіні годинник висить, а воно ж темно. Обережно ставиш стілець, ще обережніше піднімаєш ногу на стілець і… З гуркотом летиш у куток. Нога сприснула.

– Хто там??? – переполошено зі спальні дружина.

– Спи, моя зозулько, спи… – соловейком заливаєтесь ви. – Це я той… у штопор потрапив. Негодящі стільці випускає наша промисловість! Халтура!..

Пройшовши отак по меблевій промисловості, знову лізеш на стілець: о, всього лише друга година ночі! А думав – уже ранок. Ліг о дванадцятій, спав, виходить, якусь там мізерію, а спати зовсім не хочеться. Бо – гриби. То на роботу і о сьомій тяжко вставати, а на гриби опівночі тебе підкидає, як на пружинах!

Тихенько крадешся у спальню, ще тихіше, не дихаючи, лягаєш, а дружина і вві сні бурмоче: «Та не товчися!..»

Чи спав чи не спав, а підстрибуєш, наче тебе хто підкинув. Аж дружина схоплюється… «Що таке? Вже сьома година?..» – «Спи, спи, – ви їй лагідненько. – Ще тільки пів на третю…» – «А чого ж ти підстрибуєш, як пів на третю?» – «А звідки я знав, що всього лише пів на третю?» – «То купи собі будильник». – «Спи, спи, завтра куплю…» – «Оце „завтра“ я від тебе вже десять літ чую».

Врешті затихли…

Чи спав чи не спав – підкинуло тебе. Третя година ночі, а тобі треба о четвертій збиратися. Але ти боїшся проспати і – навшпиньках, не дихаючи, крадешся на кухню… І так делікатно ж скрадався, що й підлоги під ногами не відчував, а налетів на стілець. А на нім хтось ще звечора забув каструлю… Ой, як дзенькнула, ой, як застрибала-дзенькнула, котячись, кришка!!!

Усе сімейство в одну мить на ногах!..

А кришка котиться, підстрибує і – дзвенить, дзвенить, наче дзвін на дзвіниці! І ніяк її не схопиш. А бодай тебе!

– Спіть, спіть… – до переполошеного сімейства. – То – каструлька… Кришечка той… покотилася…

І хутчій зачиняєтесь у кухні.

Усе зібрано ще звечора: рюкзак, корзина, баклага з водою, «тормозок», компас, щоб не заблудитися, ніж, сигарети, сірники, троячка на дорогу.

Доки закипає чай, голишся.

Але ось уже й чай випито, вже втретє все переглянуто, а на годиннику ще й чотирьох немає. Доведеться чекати.

Крадетесь у кімнату за газетами, і раптом на всю горлянку:

– Н-н-н-н-яв!!!

Це ви у пітьмі коту на хвоста наступили. Ой, здійняв же він спросоння галас!

– Цить!!! Рознявкався! Розтяг свій хвіст на всю квартиру. Чи й не цабе! Можна подумати, слон тобі на хвоста наступив! – і до сімейства: – Та спіть уже, спіть, ее… котик-вуркотик… Щось уздрілося йому…

Перший автобус о п’ятій, а ти – з рюкзаком і корзиною в руках, жадібно затягуючись сигаретою, за півгодини раніше квапишся до зупинки. На проспекті ще не запалювали ліхтарів, темрява така, що не впізнаєш знайомий проспект, і здається, що ти в іншому місті. І ще здається, що в цьому місті ти сам. Тільки де-не-де раптом привітно блисне вікно, і на серці тоді потепліє: є жива душа. І та жива душа – твій рідний брат-грибівник. Чи двоюрідний – рибалка. У путь-доріжку братове готуються, рибалки – до Новомосковська, до Самари, грибівники ж рихтуються далі; хто в Орловщину, Знам’янку, хто в Солоний Лиман, Івано-Михайлівку, хто у Василівку, Андріївку, Всесвятське… Всі ці села на Самарі – яке ближче, яке далі. А хто збирається в Обухівку чи в Мотилів, Царичанку. Або й ще далі – в Чернеччину, що аж на межі з Полтавщиною. Це – на Орелі. Інші квапляться в Любимівку чи у Військове, Таромське або Аули, Сухачівку, Діївку. Це – на Дніпрі… Кожен збирається у заповідні, тільки йому одному відомі місця з багатими грибовищами… І кожен, прибувши у своє, тільки йому відоме місце, виявить там такі орди грибівників, що й повернутися ніде. Ще й оглухне за день від галасу, перегуків, аукання!

«Шург-шург», – десь сонний двірник цурпалком (усе, що лишилося од мітли) дряпає асфальт. Себто замітає.

Спинившись посеред пустельного проспекту, дивишся на небо: о зорі! Рясно висипали, день буде сонячним, теплим…

О п’ятій підкочує перший автобус. Грибівники, вудкарі, шофери їдуть. Та ще базарювальники. І десь між ними має бути касирка з автостанції № 2. Вона завжди першим автобусом їде, бо о пів на шосту має відчиняти касу… О, сіла. Ну, все, поїхали!

О пів на шосту висаджується братва в річпорту, де знаходиться автостанція № 2. А біля каси… Хоч і не підходь! Нервуєте (чи ж вистачить квитків на перший рейс?), тупцяєтесь. Та ось уже віконце, ось уже й квиток… «Стоячий». Ну, все, тепер – у Новомосковськ. Тобто спершу треба втиснутись у автобус зі своїм «стоячим». Втиснулись, зачепилися на п’ятачку. Рюкзак за спиною, правда, дверима защемило, але – пусте. Головне – їдемо. За грибним щастям…

Але вас чекає ще одне тяжке випробування.

У Новомосковську. Приїжджаєте туди за п’ять сьома, а на Василівку автобус іде від базару о сьомій, а до базару ще треба бігти. І грибівники біжать.

Прибігають.

На площу, що біля знаменитого дерев’яного собору, збудованого без єдиного цвяшка (незвичайний витвір козацько-селянських умільців, перетворений, на щастя, в музей), прибігаєте за лічені хвилини до відходу василівського автобуса. Того автобуса, що йде на присамарські села, до грибного щастя. І тут виявляється, що той єдиний автобус не гумовий і прийняти ще двох пасажирів аж ніяк не може. До всього ж, у дверях переповненого автобуса, що нагадує бочку з оселедцями, застрягла дебела чорноброва пишнотіла і взагалі – симпатична молодиця. Застрягла – і ні сюди ні туди. Незважаючи на підбадьорливі репліки шофера: «Куди, тітко, преш?!. Лізло б т-тебе!..» – молодиця влізти в автобус усе ж не може і лише кричить шоферу: «Чи ж тобі повилазило, куди я лізу? В автобус твій клятий лізу!..»

І тоді гуманний автор і його не менш гуманний приятель вирішили допомогти безпорадній молодиці (не без вигоди, звичайно, для себе). Адже, запхнувши тітку в автобус, сподівалися влізти й самі.

Енергійно й рішуче поплювавши на руки, авторів приятель, відійшовши подалі від автобуса, затягнув тугіше пояс і, набираючи швидкість, тараном врізався в тітку (автор навіть очі з ляку на мить заплющив, з жахом думаючи, що тітка зараз вилетить по той бік автобуса – та не сама, а з десятком пасажирів). Але вона тільки в’їдливо буркнула на адресу мужчин узагалі, що вони, мовляв, зараз перевелися на нінащо, от раніше були…

– Ах, так?!! – вигукнув автор, ображений шпилькою молодички, пущеною на всіх присутніх мужчин. – Ну, постривай!..

Удвох із приятелем автор, упершись ногами в бруківку, щосили почав запихати молодичку, та так, що аж автобус, захитавшись, поповз боком… І молодичка начебто почала піддаватись і потроху втрамбовуватись в автобус. Це надихнуло автора новою наснагою. По якомусь часі, захекані, вкриті потом, автор та його приятель таки запхали симпатичну молодичку в автобус і хотіли, не переводячи подиху, втиснутись і самі, але дверці зненацька – хлоп! – зачинилися, й автобус поїхав, прищемивши тітчину спідницю… Поїхав у Присамар’я. Автор та його приятель, відхекуючись, зосталися ні з чим… Наступний автобус мав іти десь о другій годині дня, а то вже не те.

– Як тобі це подобається? – звернувся обурений автор до свого розгубленого приятеля. – Устати ні світ ні зоря, з таким трудом дістатися до Новомосковська і – для чого? Щоби запхати в автобус якусь тітку? Теж мені… самодіяльні штовхачі!..

Відкриття Присамар’я зривалось.

Чим би все це закінчилося – невідомо, але тут трапився «лівак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по дві шкури, він підкинув їх до Губинихи, далі якийсь дідок конячиною підвіз, потім ішли пішки, і насамкінець нас підвіз у причепі з бідонами колгоспний «Бєларусь». Так ми й дісталися нарешті до Івано-Михайлівки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бік Самари, на піщаній дорозі, що стелеться серед струнких сосон. На повні груди п’ємо повітря і тишу, і ще щось таке, що й словами передати не можна. А білий світ з усіма його клопотами-турботами залишився там, по той бік Самари. Йдемо притихлі, переповнені солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустріне першим у грибному царстві?

А першими нас зустріли у лісі гриби-зонти.

О, як вони вродили того літа! Скільки ні йдеш лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька:

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

– Як – що? Гриби.

– Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

– Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

– І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

– Так то ж у кулінарії, – вперто гне своє стара. – А це у нас…

– А знаєте, бабусю, – весело ви їй, – що ці гриби-зонти у тундрі виростають, вищі за берези?

– Тю!.. – стара аж відсахнулась. – Як це він за березу вищий?

– А так… Берези там карликові, сантиметрів по п’ятдесят висотою, от і виходить, що вони вищі за берези.

– Піду я краще звіробій збирати, – вирішує стара. – А ви, як жити хочете, то не чіпайте тих зонтів. Бо у Хранції чи в кулінарії вони, може, й той… а у нас не той… У нас їх ніхто й пальцем не чіпає. І вам не раджу, бо вас жінки і в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здійняла брови на лоба.

– Оце такі, вибач, гриби?

– Білі – червою побиті, сироїжки знаходили, але старі та сухі. А зонти нічого, дружно вродили, здорові такі.

– Радий, що здорові, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкається гриба. – А вони, бува, не отруйні?

– Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маєш? Та щоб я отруйні гриби… І для кого? Для єдиної, коханої дружини? Ні, ти мене просто ображаєш!

– А що в довідниках пишуть? – не слухає вас дружина.

– Що дуже смачні. А не збирають їх через незнання.

– Хто пише? – прискіпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти їсть чи тільки пише? – і по хвилі: – Спасибі, але я не їм що попало!