А почнемо своє сказання традиційним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашої пам’яті (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лісами, за синіми морями, у якомусь царстві (дехто каже, що в граді Муромі) жив та був Ілля, прозваний за місцем проживання Муромцем, син простих батьків (за іншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.
А не имел Илья во ногах хожденьица,
А по руках не имел Илья владеньица,
Тридцать лет ему было веку долгого…
Себто він тридцять літ лежав на печі без руху і без мови. I ось одного разу в хаті з’явилося троє старців – йшли-йшли тим краєм та й до Ілька Муромця зайшли. Так звані каліки перехожі.
І попросили вони милостині.
Чи хоча б водиці попити.
Ілько їм з печі:
– Каліки перехожі, отець і матінка мої у полі трудяться, а я… Я каліка такий, як і ви. Чи ще й гірший. Ви хоч ходити можете, а я вже тридцять годочків не встаю, бо не володаю ні руками, ні ногами. Приречений я…
Старці своє: велимо тобі встати і води нам принести!
І ось Ілько, сам собі не вірячи – чудо, чудо незбагненне! – встає! Чи не вперше за тридцять літ. І приносить їм води і сам п’є (бо ж і йому не було кому водиці подати). І не просто каліка Ілько видужує, в ньому просипається якась незбагненна сила, якої не було навіть у богатирів. Хоча б у того ж Святогора…
– Іди, молодцю, у світ широкий, – кажуть йому старці. – Мова у тебе вже є, сила є. Смерть тобі в полі не писана.
За порадою старців Ілько знаходить собі коня бойового, зброю ясную, необхідне спорядження і вирушає до Києва.
Бо хоче, маючи таку силу-силоньку богатирську, «за Київ постояти»… Батьки дають йому благословення (на добрі діла, на погані «благословлення нема»). І вирушає Ілько на Київ, котрий тоді переживав скруту велику…
Але… Для чого автор затіяв сію премудрість, хтось може тут запитати?
А ось для чого.
У кожному з нас – ми ж бо люди на планеті Земля – спить свій Ілько Муромець – без мови, а часом і без ніг. І в одних він так і проспить усе їхнє життя, і вони й не підозрюють про його присутність у собі, в інших…
В Олені він пробудився ще в ранній юності. І тоді ж вона, теж відчувши в собі силу духу й боріння чи не богатирського, як і веліла їй доля (чи – провидіння), вирушить на Київ…
Про це наша повість.
Але похід на Київ буде потім, бо їй ще треба було спершу пізнати Україну, захворіти нею – на все життя.
Гарячий день – і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще не пережитий
Єдиний день – мого життя корона.
І що це буде – зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком – меду і полину.
А дивне серце – п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – і початок до спаду!
Уперше в Україні, на землі своїх батьків і прадідів Леночка Шовгенова побуває (правда, як вона потім уточнить, «всього лише однією ногою і ступивши всього лише на один клаптик української землі») у 1914 році восьмирічним дівчам, коли петербуржці Шовгенови під час традиційних літніх мандрів відвідають Святі гори на Сіверському Дінці. (До того вони побувають усім сімейством на Кавказі, де теж відкриють для себе новий, не знаний їм світ.) А Сіверський Донець – це вже Донеччина, себто Україна, про яку Леночка до того і чути нічого не чула. В Російській імперії, де вона жила і чиєю підданою була, навіть слова такого не визнавали: Україна. Малоросія – інша річ. Це не лише дозволялося, а й схвалювалося. Ну ще – але це вже на побутовому – зневажливо – рівні – Хохландія. Якась там Хохландія, якою Леночка тоді не переймалася, вважаючи себе істинною «петербуржанкою» (її словесне творіння). Звичайно ж, це означало, що вона – росіянка.
Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Україною. Та ще в сім’ї російського професора Івана Шовгенова.
І ось вони, Шовгенови, – після Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – відвідали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося відлюдне місце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сіверському Дінці, так звався монастир, що здіймався на високому крейдяному березі – здається, правому, – Сіверського Дінця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова і зробила для себе аж два найважливіших відкриття, що згодом переінакшать усе її попереднє життя і вразять її маленьку душу. Перше: виявляється, вона побувала у якійсь загадковій Україні, а по-друге: виявилось, що й батьки її, і сама вона з братиками своїми теж… українка. Хоч і народжена та хрещена в Росії. А все тому, що батьки її переїхали туди, вже будучи українцями, а отже, і вона ніяка не росіянка. І ось вона вперше побувала на землі своїх батьків та прадідів, яку вона тоді для себе відкрила. Аж на сьомому рочку свого життя.
Тамтешні видноколи просто полонили її. Особливо ж вразили Леночку (це пізніше дівчина дізнається, що взагалі-то вона – Олена) Святі гори, що звідтоді в неї почали асоціюватися з Україною.
Олена народилася 8 (21) липня 1906 року в Росії. За одними даними мовби в Санкт-Петербурзі, але за найточнішими – в Підмосков’ї, в Іллінському – сім’я тоді мешкала в Москві, а літо зазвичай проводила на дачі, де дівчинка й з’явилася на світ білий.
Сьогодні це – селище міського типу в Раменському районі Московської області. Населення – 10 744 (2013). Знаходиться неподалік платформи «Іллінська» Рязанського напряму Московської залізниці.
Відстань до Москви – 17 кілометрів.
У селищі 22 вулиці, що мають назви.
Спершу виникло як село Іллінське десь на початку XX ст., коли власник маєтку Викове Іллін частину земель продав під дачі, які спершу орендували, а потім почали викупляти відомі московські артисти, банкіри, купці.
Статус «селище міського типу» – з 1975 року. Створено муніципальне утворення «міське поселення Іллінське», до складу якого входить і населений пункт – робітниче селище Іллінське.
У Санкт-Петербург батьки переїхали, коли Оленці виповнилося п’ять рочків, тож враження про московське життя в неї не збереглися, все пам’ятала, починаючи з Санкт-Петербурга, і завжди розповідала про місто на Неві з захопленням. Крім неї, в сім’ї зростали ще двоє синів – Андрій та Сергій. Рідною мовою в імперській столиці вони не користувалися, тож їх назвали напівукраїнською родиною.
У наші дні біографи поетеси дивуватимуться: справді ж бо дивно. Що? А те, що майбутня героїня націоналістичного підпілля в дитинстві навіть не чула української мови. Гувернантка навчала дівчинку німецької, французької та російської мов. Батьки хоч і були родом з України і коріння мали українське, але спілкувалися вдома з дітьми виключно російською мовою, якою вони володіли як рідною.
Дівоче її прізвище – Шовгенова (пізніше вона, як почне пробуджуватися в ній українська душа, стане Шовгенівною).
З біографічної розповіді, вміщеної у книзі «100 найвідоміших українців» (Київ, 2005), можна дізнатися, що сім’я Шовгенових щоліта мандрувала – Кавказ, Фінляндія, на Україні відвідувала Святі гори над Сіверським Дінцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навіть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святі в антракті втекла від мами, вибралась на сцену і продекламувала якийсь віршик, зірвавши бурхливі оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своєю жвавістю. І вже тоді віршувала – вельми, до речі, й непогано, як для її віку. Але – «до певної міри парадоксально, що, навчаючи доню французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською…»
Буцімто пізніше дочка їм за це дорікала.
Так чи інакше, а діти зростали в Москві й Санкт-Петербурзі в атмосфері російської культури. Леночка з 9—10-літнього віку вже добре володіла французькою та німецькою мовами, а особливо – російською, що стала на той час їй уже рідною. Говорила російською чисто, без акценту і дівчинку всі сприймали за «руську».
А якось до її подружки Вірусі приїхала невідь-звідки бабуся, яка так дивно і не по-тутешньому розмовляла. Замість «солнишко» чомусь казала про небесне світило «сонечко». І це в неї так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на її мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вірусі в Петербург приїхала бабуся з якоїсь України і говорила українською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна і співоча, бабуся нею не говорила, а ніби пісню співала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякі слова, почуті від Вірусиної бабусі, дівчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матінка аж подивувалася:
– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…
– Це бабуся до Віри з України якоїсь приїхала і так солнишко називає…
Мати Лідія згадала, що й вона, як Вірусина бабуся, теж українка – хоча за давністю літ про те вже й забувати почала, проказала російською:
– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на її погляд, була варта того), – російська мова – велика мова слов’янського світу. Майже міжнародна мова. Зрештою, це мова великої імперії. І кожна культурна людина повинна її знати і говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… українською. Сказано, що солнишко – це солнишко, і нічого його називати сонечком… Тож ніякого сонечка! Не засмічуй своєї мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Російській імперії, а хто не хоче жити в достатку і бути при владі, треба добре знати русский язик і користуватися тільки ним. Ти в Росії народилася, так і будь русской…
А Леночка, щось думаючи своє (зморщила лобик), раптом запитала:
– Ма-а… А ми справді… справді, як і бабуся Вірусі, українці?..
– Донечко моя, сонечко ти моє… Дак хіба ж я бажаю тобі зла? Опинилась я ще в ранньому дівоцтві своєму в чужих краях, от і доводиться чужі пісні співати. Бо недарма ж на Україні кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.
– А ми, ненько моя рідненька, і на чужому возі будемо співати своїх пісень.
Мати журно посміхнулась і раптом… Раптом заспівала:
Ой у гаю, при Дунаю,
Соловей щебече,
Він свою пташину
До гніздечка кличе.
Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох,
Соловей щебече…
Голос у матері виявився таким молодим (Леночка раніше не чула, як мати співає, та ще українські пісні) і навіть… навіть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, від щастя, що слухає з маминих уст таку пісню.
Звідтоді вона пишалася своєю матір’ю, яка хоч і проїхала чи не все своє життя на чужому возі, але ж пісні на тім возі співала свої. Згодом дівчина дізнається, що й з батьком її матір поєднала вона – рідна пісня…
Іван Опанасович Шовгенов, за національністю українець, родом походив зі Слобожанщини. Народився він 12 листопада 1874 року в селі Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії в селянській сім’ї, вочевидь середніх статків – з батькового статку йому перепаде наділ у чотири десятини землі і хата.
Року 1893 Іван Шовгенов закінчив курс Ізюмського реального училища і поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка України, чи то пак, Малоросії, – до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який і закінчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерівськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива. Та й все в нього складалося добре. Не сьогодні-завтра його мали послати на службу до Москви як інженера-гідротехніка. Ось тільки не було поруч коханої людини, дівочого, як він казав, стану. А все тому, що Іван весь віддавався навчанню, тож було не до дівчат.
Така людина «дівочого стану» невдовзі з’явилася. Перед самісіньким від’їздом до Москви. Якось Іван ішов набережною Неви і зненацька почув чийсь милий дівочий спів – голос прямо-таки соловейковий. Крім голосу, й пісня взяла юнака за душу, бо від неї війнуло чимось далеким, вже напівзабутим – рідною батьківщиною, Україною, як Шевченко писав, безталанною…
Іван підійшов ближче. Побачив дівчину.
«О, землячка!» – подумав Іван.
А дівчина, дивлячись на потемнілі, аж вороні води Неви, зажурено і від того так щемко виводила своїм ніжним голосочком:
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому.
Тільки світи миленькому,
Як їде додому!..
І тієї ж миті, як вона заспівала, з-за хмар вигулькнув ще блідий від денного світла молодик, забовтався в небесній ополонці.
– А ось і я, – підійшов до дівчини Іван.
– Хто… ти?
– Той, про кого ти співаєш, – посміхався Іван від вуха до вуха. – Твій миленький. А ти тепер будеш моєю миленькою…
Розмова відбулася ніби жартома і в той же час серйозно. Виявилось… Дівчину звати Лідою, вона дочка священика родом з України, приїхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайній випадок і покоївкою. Чи й навіть прачкою… Почувалася в чужому місті кепсько, нудьгувала за рідним краєм, не могла призвичаїтись до імперської столиці, де все їй було чужим і ворожим… Аж тут така зустріч із земляком, молодим і гарним. Сама доля їй послала його.
На службу до Москви, свою першу службу в якості інженера-гідротехніка Іван Шовгенов поїхав не сам, а з молодою дружинонькою Лідою…
Так їх звела рідна мова в чужій імперській столиці, звела й поєднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Російській імперії і страшно будуть подивовані (мати навіть обурена), що донька їхня, от же вперта! – наперекір материній пораді стала:
– Але я все одно повернуся до Києва золотоверхого, до столиці вітчизни своєї – така в мене доля. А що саме погубить мене, українство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря і його святі слова:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
– Отож, – матінка зітхнула ніби гірко, – погубив. Аж в Оренбурзі у чорта на куличках опинився. В солдатчині клятій. Але ж і впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплі та затишку.
– На чужині?
– Тіпун тобі на язик! Неруських в імперії багато і живуть нічого, коли Росію-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росії. Тож і вітчизна твоя – Росія, тутечки. І братик твій Сергій вважає – його родіна, каже, Русь великая!
О проекте
О подписке