Вгорі – тризуб.
Під ним всього лише один рядок: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
19 вересня 1941 року гітлерівці увірвалися в Київ. Почалася багатомісячна ніч фашистської окупації.
Слідом за передовими частинами вермахту в місті з’явилися нацистські чиновники і створили свій воєнно-адміністративний апарат. Містом почав управляти генеральний комісаріат Київського генерального округу і міський комісаріат, які підкорялися рейхскомісаріату на чолі з катом українського народу – Е. Кохом. Розгорнули терористичну роботу фашистські каральні органи – таємна політична поліція (гестапо), таємна польова поліція, оперативні формування, створені для масового знищення населення – «айнзатцгрупи», «зондеркоманди», підрозділи військ СС.
Також були створені допоміжні органи із так званого місцевого самоуправління, що стали придатком окупаційних установ, які мали допомагати фашистам насаджувати «новий порядок». На допомогу гестапо також була створена так звана «українська охоронна поліція» із кримінальних елементів та зрадників Батьківщини.
І посипались на беззахисне населення численні накази та розпорядження, що починалися, як правило, одним словом: «забороняється», а закінчувалися загрозою розстрілу. Заборонялося: ходити вулицями з 18-ї до 5-ї години, був суворо заборонений в’їзд у місто осіб, які в ньому не проживають. Місцевому населенню заборонялося користуватися магазинами та ресторанами, залізницею, електричною енергією і телеграфом. Окупанти поперейменовували на німецький лад всі головні вулиці, площі, кінотеатри міста.
Почалися розстріли. Вже через десять днів після захоплення міста на його околиці, в Бабиному Яру, фашисти розстріляли 52 тисячі киян. Звідтоді зловісна назва «Бабин Яр» стала символом всієї політики окупантів, а найпоширенішим методом знищення населення стало масове взяття заручників.
22 жовтня 1941 року комендант Києва Ебергард оголосив про розстріл 100 заручників, 2 листопада – про розстріл 300, 29 листопада він знову повідомив про страту 400 заручників. І так мало не кожного дня хапали безневинних людей, оголошували їх «заложниками» і відразу ж розстрілювали. У все тому ж таки Бабиному Яру, що став уже традиційним місцем страти. Жорстокі розправи чинили в таборах військовополонених, найбільші з яких – Дарницький і Сирецький, де загинуло до 100 тисяч чоловік. Тисячі й тисячі загинули в таборах смерті на Мишоловці, на вулиці Керосинній.
Вже через три місяці після окупації гітлерівці встановили нормоване постачання хліба. Норма була – менше двохсот грамів на тиждень. Тож і не дивно, що невдовзі, з початком зими, у Києві спалахнув голод. Почалися епідемії хвороб, зокрема спалахнув тиф, дизентерія – від жалюгідного хліба-сурогату, що випікався для населення. Мало не половина мешканців Києва взимку 1942 року – це були інваліди та хворі. В місті ніхто не займався питаннями благоустрою та комунального господарства, водогін, лазні та каналізація не діяли.
Киян грабували й оббирали всі, як хотіли. Особливо німецька солдатня. «Зайшовши до міста, фашисти відразу ж почали нишпорити в квартирах, – згадує очевидець тих подій, якому вдалося пережити окупацію. – Спокою не було ні вдень, ні вночі. Якщо що-небудь подобалось, відразу ж забирали…»
У місті почали діяти 23 німецькі фірми, зокрема – Круппа, Сіменс-Шуккерт, «Ганебек», «Усма», «Асід-Україна» – вони викачували з міста те, що не встигли забрати окупаційні чиновники та німецька солдатня. Пограбування досягло небачених розмірів. Для того щоб вивезти награбоване майно, окупантам знадобилося 495 ешелонів по 50 вагонів кожний. Все, що фашисти не могли вивезти – знищували. Із 1176 підприємств Києва було зруйновано більше 800. Систематично знищувалися житлові будинки, мешканці яких або поповнювали Бабин Яр, або ставали безхатьками.
Після захоплення Києва окупанти впровадили обов’язкову трудову повинність для всього населення віком від 15 до 60 років. З’явилася не знана до того в СРСР біржа праці. Робочий день для тих, кого гітлерівці змушували працювати, тривав 14–16 годин. Заробіток робітників – від 150 до 300 рублів на місяць, а це дорівнювало ринковій вартості 1–2 кг хліба.
З початком окупації людей масово вивозили до Німеччини для роботи на фабриках і заводах, в господарствах бауерів. Загалом за час окупації з Києва було вивезено в примусовому порядку до Німеччини більше 100 тисяч чоловік, значна частина яких там і згинула. І в той же час в місті та його околицях тривали безконечні облави по виловленню людей і відправленню їх у рабство.
Система середньої і вищої освіти у місті була ліквідована. До квітня 1941 року із 150 приміщень міських шкіл 77 прилаштували під казарми, кафешантани для гітлерівських військовослужбовців, військові склади тощо, а 35 приміщень взагалі зруйнували. Гітлерівці пограбували і спалили всі вищі навчальні заклади столиці. Були розграбовані всі музеї, із столиці окупанти вивезли 4 мільйони книг – 200 тисяч з них із бібліотеки АН УРСР. За два роки фашистської окупації населенню Києва довелося зазнати таких лих і бід, яких не знало місто за всю свою багатовікову історію.
Це згодом Улас Самчук засвідчить, як Олена Теліга мріяла про Київ і як до нього готувалася.
Про її життя, працю (а отже, й боротьбу на грані смертельного ризику, над урвищем прірви) збереглося так мало даних – у словах, і водночас так багато – але вже поза словами.
Біографи потім писатимуть: великі надії, які вона плекала на культурне відродження України, окрилювали її, і ними вона жила.
Спочатку був Львів, потім у вересні – Рівне, а теплого осіннього дня у природі було таке буйство барв, що не хотілося думати про війну та окупацію – 22 жовтня 1941 року вони нарешті дісталися Києва. Як вона мріяла про місто своєї юності, як тільки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрічі з ним, молилася на нього.
Дорога до Києва з Рівного зайняла два дні – 22 жовтня 1941 року Олена Теліга вдруге і, як час покаже, остаточно прибула до столиці України.
Її супутниця згадуватиме:
«В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю».
Все так і було, як вона, передбачаючи, писала в «Повороті»: «І осінній день прозорий», і «перейдені бродом води», і «гострі і щасливі хвилини зустрічі» з рідною землею, з містом, яке вона так любила, і щемкий біль від усвідомлення того, що чужиною став рідний край, над яким зависла чомусь вже «незнайома пісня».
Серце стискувалось і боліло – від зустрічі з омріяним Києвом, у якому владарювали жорстокі чужинці. З людських душ, це Олена гостро і тяжко відчувала, були попередніми владарями витравлені найбільші цінності – національні почуття, усвідомлення всього українського…
Раніше, як писала вірша «П’ятнадцята осінь», що був створений під згадкою про її «п’ятнадцяту прекрасну осінь», Олена Теліга вже тоді марила Золотоверхим Києвом, марила, як у передчутті любові…
Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій трагічний Київ…
Ось чому Улас Самчук мав усі підстави заявити і твердити, що вона готувалася до зустрічі з Києвом, як наречена до шлюбу…
Спочатку все було ніби добре, адже Київ зустрів її «жовтогарячим палахкотінням скверів і парків. Але й руїнами, чергами за водою, завішеними чорними вікнами…» Такі були суворі реалії, а в її душі буяв інший Київ, – рідний, любий, дорогий, єдиний… І хай їй було напророчено вмерти у ньому, але вона мчала у Київ, справді, як наречена до шлюбу…
Отож ще раз: з початком війни 1941 року Теліга переїздить до Львова, бере участь, як дієва оунівка, в похідних групах ОУН – вони йшли на самопожертву, разом з ними йшла й Олена. І не просто разом, вона завжди йшла трохи попереду, ведучи за собою братів і сестер по організації.
Встигла зробити у Львові багато, але наче прихватцем, чекаючи тієї миті, коли нарешті вирушить до столиці України.
І ось вона з групою Олега Ольжича переїздить до Рівного, а вже 29 жовтня Олена Теліга там, куди поривалася її душа, все її єство – в напівзруйнованому Києві, мчить машиною по Брест-Литовському шосе, подумки підганяючи авто: швидше, швидше, швидше! Нетерпіння дістатися Києва було таким великим, що всю її заполонило. Але заполонило щастям і радістю зустрічі. У Києві її чекав поет і діяльний член ОУН, її наставник по боротьбі Олег Ольжич.
Привітавши Олену з поверненням до Золотоверхого Києва:
«Він нині переживає не кращі свої часи, боюсь, коли б не найгірші, але ми їх маємо перевтілити у кращі. Як треба, то й життям своїм».
І одразу повідомляє, що їй доручено – від імені, звичайно, ОУН – очолити Спілку українських письменників. А також…
– Також… – промовив Ольжич, мить подумавши: – Про все інше – потім. А нині вже час ставати до праці.
Олена й сама була такої думки: менше слів – та ще таких гарних і піднесено-урочистих (скільки їх вже наговорили, навиголошували українці!), пора переходити до діла. І справа повинна бути світлою і радісною – праця для душі, для народу, для рідної України. Щирою була і любов-кохання. Спочатку Олена писала Михайлові Телізі: «Любов свободна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого подібного. (Це вона писала за рік до весілля.) Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов хороша, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя…. Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!»
Ось такої й праці вона багла, – не з принуки, не з обов’язку – а за покликом серця.
І таку працю вона й розпочала в Києві. Вільну, але на грані смертельного ризику. Хтось зауважив: у неї була натура Кармен. А Кармен – це азартна гра зі смертю.
Прибувши в окупований фашистами Київ, очоливши Спілку письменників і журнал «Літаври», Олена вірила, що після війни Україна буде суверенна. Та окупанти планували інакше, а тих, хто думав не так, як вони, і не підкорявся їм, відправляли до Бабиного Яру.
Їй тоді йшов 35-й рік.
Один з гестапівців потім зізнається: він і з-поміж чоловіків не бачив таких мужніх, як ця жінка.
Але про мужність вона тоді не думала (чи думала менше всього) – жила для праці в ім’я волі і кращої долі своєї України. Про те й писала у вірші.
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання люті душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
Ілюзії, якщо вони й були, зникли й розвіялись в один день. І від того на душі стало ще тяжкіше, ніби втратила те, чим жила останні дні. Та духом не падала. Треба було тверезо оцінити ситуацію і починати свою нелегку працю з відновлення в душах українських національного почуття. У статті за 5 жовтня у «Волині», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:
«Питання національної самосвідомости на Східній Україні є тепер дуже можним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими українцями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталінське „братерство народів“, національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східних землях. Правда є безперечно десь посередині, і наразі – мабуть, ближча до поглядів песимістів.
20 років московської завзятої пропаганди не могли лишитися безслідно».
Треба було починати цю тяжку, але вкрай необхідну працю – збудити в душах українців національні почуття, що ледь-ледь там ще тліли – якщо тліли. Цим мали зайнятися українці із західних земель, вони мали кращі умови для формування свого національного світогляду. Настав час допомогти своїм братам зі Сходу. Олена ще вірила в успіх, писала:
«Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любови розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности».
За роботу, прибувши до Києва, взялася, не гаючи й дня. Та й зайвих днів – це вона розуміла – вже не було.
Менше слів – більше діла.
5 жовтня 1941 року з ініціативи Олега Ольжича в Києві була створена Українська Національна Рада (УНР), до якої увели й Олену Телігу. УНРада мала стати представницьким органом, який би перебрав на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями. Гадалося: за допомогою легальних (а де й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого війною господарства, відродження української мови та культури, а в подальшому, скориставшись зручним моментом – знесиленням обох тоталітарних режимів – гітлерівського та більшовицького у взаємній боротьбі за пануванням над світом, – взяти всю повноту влади і утвердити нарешті – нарешті! – незалежну Українську державу. А поки що сподівалися, що українська цивільна влада буде діяти паралельно з німецькою військовою владою… Але відразу ж не так почалося, як гадалося наївним керівникам УНРади. З перших днів вони змушені були декларувати перед німцями свою лояльність та меншість. І ще змушені були – німці вже позирали на них косо, – наголошувати на тому, що першочергове їхнє завдання є «допомога всіма силами німецькому вермахту аж до кінцевої перемоги над ворогом України і всього людства – над більшовизмом». У зверненні УНРади до українського народу були такі слова:
«Наступним по важливості завданням є відбудова нашого суспільного і громадського життя в усіх секторах. Наш дух і сила наших рук мають здійснити величезну роботу. Ми мусимо виконати цю роботу, пам’ятаючи про те, що майбутня доля українського народу і України знаходиться в наших руках.
Цю роботу ми повинні виконувати згуртовано, усуваючи будь-які неузгодження. Це повинна бути єдність на всіх рівнях – церковно-релігійна єдність, єдність села і міста. Ми повинні йти згуртованими рядами, як органічне ціле, як моноліт.
До такої єдності і роботи, до послуху, дисципліни і порядку закликає всіх українців Українська Національна Рада, яка була утворена зразу ж після вступу німецьких військ у столицю Київ для мобілізації всіх українських сил, для відбудови нашої зруйнованої держави, суспільного та громадського життя».
Олені Телізі, як відомій на той час поетесі, громадській діячці та члену Культурної референтури ОУН було доручено в Києві створити Спілку українських письменників. Треба було починати мало не з нуля, хоча Спілка українських радянських письменників існувала до окупації Києва і була вона чималою й вельми впливовою та авторитетною.
Ось що писатиметься в біобібліографічному довіднику «Письменники Радянської (тоді неодмінно – радянської!) України», у ювілейному виданні, випущеному в 1988 році з нагоди сімдесятиріччя республіканської письменницької організації.
Спілка письменників Радянського Союзу – добровільна громадська творча організація, що об’єднує професійних літераторів. Створена в 1934 році на Першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників (Москва, 17 серпня – 1 вересня). Максим Горький говорив тоді: «Спілка письменників утворюється не для того, щоб тільки фізично об’єднати художників слова, але щоб професійне об’єднання дало їм змогу зрозуміти свою колективну силу, визначити з можливою ясністю різноманітність напрямів її творчості, її цільові настанови і гармонійно об’єднати всі цілі в тій єдності, яка керує всією трудотворчою енергією країни.
О проекте
О подписке