3. «Чорний кабінет» XVIII ст.

У часи перебування на російському престолі Катерини I віце-канцлером Росії і, отже, керівником її криптослужби став Андрій Іванович Остерман (1686—1747). У 1708 році він був прийнятий в число перекладачів Посольського наказу та служив у Похідній канцелярії царя. У липні 1710 року він був посланий до прусського і данського королів. Після повернення до Росії він був призначений секретарем Посольської канцелярії.

В утвореній у 1720 році КЗС він зайняв місце таємного радника канцелярії. Посидючість, працьовитість, дипломатичне мистецтво і знання досконало 4-х європейських мов зробили його незамінним для імператриці. 24 листопада 1725 року вона нагородила Остермана званням віце-канцлера з чином дійсного таємного радника, а на початку наступного року він був призначений членом Верховної таємної ради. У листопаді 1726 року Остерман став головним начальником над поштою (пошт-директором), а 1 січня 1727 року отримав орден Андрія Первозванного.

У створеному 10 листопада 1731 року Кабінеті Міністрів барон Остерман набув першорядного впливу на справи.

Після смерті канцлера Головкіна Остерман отримав звання першого кабінет-міністру та, не зважаючи на відносини, що загострилися між ним і Біроном, зберіг міцне положення при дворі. Імператриця Анна Іоанівна в скрутних випадках радилась з ним, тому сучасники називали його «оракулом» цариці, «душею» кабінету.

При Остермані криптологи Колегії закордонних справ продовжували роботу відповідно до вже сталих традицій. Наукова думка не стояла на місці, постійно велися пошуки нових шифрів. Такими новими шифрами були спочатку алфавітні, а потім неалфавітні коди. У цих кодах словникові величини вміщувалися у декілька розділів: алфавіт, склади, «суплемент», «счёты», «месяцы».

Алфавіт у цих шифрах міг бути російський або латинський, залежно від того, на якій мові писалося повідомлення. Склади постійні та характерні для кожної мови, тому ці розділи шифрів для кожної мови були однакові. Наприклад, для російських шифрів це були: ба, бе, би, бо, бу, би, бя, ва, ве, ви, в, ву, ви, вя тощо.

«Суплемент» був достатньо великий і включав не тільки необхідні імена цар-ствених персон, державних діячів («персони») і географічні найменування, як це було раніше, але й іншу активну лексику. У цей розділ, наприклад, могли входити слова: домагання, схильність тощо.

Розділ «счёты», або як його ще називали «исчисления», як правило, у всіх кодах був однаковий. Він включав такі величини: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 0, 00, 000, 0000, 00000, мільйон. Іноді цей розділ якось доповнювався, наприклад, могли бути додані числа 50 000 і 100 000.

Місяці також перераховувалися в особливому розділі, і майже у всіх шифрах це пояснювалося так: «Месяцы для того особливыми литерами изображены, чтоб оные употреблять, когда в контексте нужда востребует, а инако в обыкновенном месте датума писать не надлежит».

За рідкісним винятком шифропозначення – це арабські цифри. Цифри-шифропозначення для різних частин словника завжди мали відмінності. Наприклад, якщо для алфавіту вони могли бути одно-, дво-, тризначні, то для «суплемента» тільки три- або чотиризначні, а для інших частин (месяцы, счёты) тільки чотиризначні. Крім того, могли бути й інші відмінності. Так, якщо для алфавіту і «суплемента» шифропозначеннями могли бути різні числа, то для інших розділів – лише числа, що закінчувалися нулями: 700, 750, 720, 4000 тощо. Взагалі для кожної подальшої частини словника характерна була все зростаюча значність шифропозначень.

Ці шифри мали велику кількість пустушок, що вводилися з метою ускладнення шифру. Могли вводитися помилкові додаткові цифри, що також не мали сенсу, але не входили до числа пустушок. У правилах користування шифрами, хоча вони були ще дуже короткі, явно проступала тенденція до використання при шифруванні навіть невеликих текстів значної частини або навіть більшості словарних величин. Як шифропозначення використовувалися майже виключно цифри на відміну від шифрів першої чверті століття, коли в цій ролі частіше виступали різні ідеограми. У новому типі шифрів вони застосовувалися вкрай рідко та лише для позначення «персон».

Проте разом із цими шифрами продовжували активно використовуватися і шифри старих зразків, в яких був лише алфавіт із шифропозначеннями, – цифрами, буквами або химерними старовинними ідеограмами, такими, наприклад, як у ранній «цифирной азбуке» для листування з Григорієм Волковим і князем Куракіним.

Розробники шифрів у цей період вже знали, що частота використання голосних букв у мові вища, ніж приголосних. Тому в 1730-1740-і роки в нових шифрах голосним обов'язково відповідало по декілька шифропозначень, приголосним – одно-два. Спостерігалися спроби запису шифротексту без розділень шифропозначень крапками (що раніше було абсолютне виключено) або з розділенням їх фальшивими крапками. Спосіб розшифрування в правилах обмовлявся заздалегідь. Приклад такого зашифрування наведений у «цифирной азбуке» для листування з державним віце-канцлером графом Воронцовим.

Це був шифр простої заміни, де буквам кирилиці відповідали двозначні цифрові шифропозначення, причому голосним додано по шість шифропозначень, приголосним – по два. У правилах сказано: «Сею цифирью писать двояким образом, без точек, и с фальшивыми точками, которые как бы расставлены не были, токмо для разбору всегда по два номера брать надлежит».

Шифропозначення в цей період вибиралися завжди за певними порядковими алфавітними схемами, що, зазвичай, не сприяло надійності шифрів. Наприклад, цей шифр виглядав так:

А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У…

11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29…

40 57 58 59 60 41 74 75 42 80 81 82 83 43 44…

62 …. 63 …. 64 ….. 65 …. 66…

85 …. 86 …. 87 ….. 88 …. 89…

99 …. 98 …. 97 ….. 96 …. 95…

56 …. 55 …. 54 ….. 53 …. 52…

Слово «УЖГОРОД» можна зашифрувати таким чином: 441.7592.426.5.315; 8.974.1.488.266.560 тощо.

З початку 1730-х років у Росії спостерігався перехід від алфавітних кодів до неалфавітних. У алфавітних кодах відкритий текст і шифропозначення (власне код) нумерувалися паралельно один одному. Відхилення від цього порядку хоча і були, але практично дуже незначні і мало впливали на підвищення надійності або, як прийнято говорити, стійкості коду. Мабуть, розробники шифрів відзначили, що такий паралелізм істотно полегшував відновлення відкритого тексту і самого коду, оскільки правильне вгадування деякого числа шифропозначень дозволяло упорядкувати в алфавіті шифропозначення інших словарних величин.

Зрозуміло, що уникнути такої слабкості коду можна було шляхом перемішування шифропозначень. У цих випадках для полегшення процесів зашифрування та розшифрування необхідно було скласти «шифрант» і «дешифрант» – частини коду, призначені відповідно для зашифрування та для розшифрування. У шифрантів алфавітному порядку розташовувалися елементи відкритого тексту (шифровеличини), тобто букви, склади, слова, словосполучення, а у дешифрантів порядку зростання – шифропозначення, якщо вони були цифрові. Якщо ж вони були буквені, то у дешифранті шифропозначення також розташовувалися в алфавітному порядку. Проте в шифрах цього другого типу буквені шифропозначення були вкрай рідкісні, вони траплялися лише іноді в окремих частинах шифрів, наприклад, у суплементі.

У цей період у розробників шифрів з'явилося явне прагнення додати кожній букві алфавіту у шифрі якомога більше шифропозначень. Проте всі ці шифропозначення мали одну дуже велику ваду: вони писалися підряд, що давало змогу легко їх розкрити. Так, наприклад, «цифирная азбука» для листування з бароном Кейзерлінгом, відправленим до Польщі у грудні 1733 року, мала такий вигляд:

А 11 12 13 14 15

В 16 17 18 19 20

…

Z 131 132 133 134 135

У невеликому суплементі цього шифру кожній величині відповідали по два шифропозначення, вибрані підряд у числовому ряду тризначних цифр: 260, 261 тощо.

А у ще одному шифрі камергера графа Льовенвольда кожній букві латинського алфавіту відповідає навіть по 10 шифропозначень:

А 12 13 14 15 16 17 18 19 20 321

В 21 22 23 24 25 26 27 28 29 332

С 30 31 32 33 34 35 36 37 38 343 тощо.

У невеликому суплементі два тризначні цифрові шифропозначення, додані кожній словарній величині, також вибрані підряд. Крапкам і комам відповідали тризначні шифропозначення. Таким чином, традиція вибору різних шифропозначень для різних частин шифру, що склалася у петровську епоху, знайшла своє продовження у цьому другому типі шифрів XVIII ст.

Однотипні по суті, ці шифри другого типу зовні могли оформлятися по-різному. Так, в одних випадках шифрант і дешифрант могли поміщатися на одному розвороті великого листа паперу. У інших випадках шифрант міг виділятися окремо і був листами, зшитими нитками в зошит, а дешифрант писався на окремому розгорненому листі. В обох випадках у шифранті шифровеличини могли поміщатися по-різному: або в порядку алфавіту з виділенням крапок і ком окремо в кінці, або по розділах (словник, складова таблиця, алфавіт, числа – «счёты», календар – «месяцы», пустушки). В цей же час почали поміщати у шифрант, а часто і у дешифрант, правила користування шифром. Ці правила пояснювали ті ускладнення, ті хитрощі, якими відрізнявся даний шифр.

Розглянемо деякі найбільш характерні зразки таких шифрів того часу.

У 1735 році резидент Олексій Вешняков прислав у КЗС «цифры, которыми он корреспондует с генералитетом и министрами российскими, обретающимися при чужестранных дворах».

Цифра оформлена у вигляді прошитого нитками зошита. На першій сторінці – заголовок: «Цифирь секретная, посланная к ея императорского величества господам министрам в Лондон и Дрезден». Вся сторінка розбита на три вертикальні графи. Перша графа – «Алфавит для сложения». У цю графу поміщені букви російського алфавіту, яким відповідають двозначні цифрові шифропозначення (довільні). Сюди ж поміщені в алфавітному порядку найбільш вживані прийменники, займенники, частинки: въ, ізь, як тощо.

Друга графа – «Разные знаменования» – містила словник шифру. Цікаво, що разом з тим, що кожному шифропозначенню могли відповідати, як завжди, по одній словниковій величині (наприклад, 100 – «Ея Императорское Величество», 199 – «двор Ея Императорского Величества»), деяким з шифропозначень відповідали цілі групи словникових величин, необхідні величини з яких вибиралися відповідно до контексту (наприклад: 198 – Англійський король, двір, Англія).

Третя графа – «Для разбору» – дешифрант. На другому листі тут приведені «Изъяснения для употребления сей цифири».

В «Изъяснениях» розкриті хитрощі цього шифру. У шифропозначеннях відсутні цифри 3 і 7, тобто може бути 46, але не 47, 36 тощо. Самі по собі будь-які двозначні або тризначні цифри, що містять 3 і 7, служили для позначення ком і крапок. При цьому рекомендувалося: «Мешать оныя между всеми как в десятичных, так и в сотенных, яко прибавкою оных число умножится. Следственно знаменательное скроется так, что никакая комбинация открыть не может. Например: А – 29 можно представить: 729, 279, 297 или 329, 239, 293. Сим образом на всяку литеру, по малой мере, шесть номеров, которы знаемы будут токмо тому, кто ведает, что 3 и 7 ничего тут не значатъ. Следственно, яко оне бы не были, но едино 29 будет видеть».

Писати рекомендувалося всі цифри як без вставок, так і зі вставками підряд «без роставок буква от буквы и речь от речи». Особливо рекомендував автор шифру вводити «смешения с 3 и 7» при зашифруванні по буквах, де шифропозначення -двозначні («от большей части десятеричных надлежит мешать с пустыми»), бо «когда в 10 строках один номер чаще найдется, то можно догадаться, что гласная буква или какое обыкновенное частое окончание, но расставливая всякой пятою на преди, в средине или на конце прибавлять. Как явствует в следующих двух примерах в цифири сей речи, сей образец есть неразборимый, ежели будет писана смешением пустых прилежно».

І далі наводився приклад на зашифрування, з якого можна було зробити висновок про те, що голосні легко виділити, «понеже оных токмо пять против двадцати нужно чаще употреблять. А когда будут смешаны с пустыми, то знающий оные иного опричь сих не увидит, ведая, что 3 и 7 ничего не знаменуют. А незнающему все различными номерами покажется, смешанные с пустыми, ибо ни один на другого походить не будет, и не однем, но разными те образы особливо в одной строке и ближних перемешивать надлежит».

Зберігся також шифр, який Вешняков вручив у січні 1737 року для листування абату Косу, що був російським агентом. На шифрі був напис: «Цифры с аббатом Косом, данная ему в Каменце от резидента Вешнякова при проезде его от Турской крепости в Россию». Цей шифр був побудований за принципом шифрів 1720-х років: російський алфавіт, кожній букві відповідали одно-, дво- і тризначні цифри. Правда, було багато пустишок – 85. Такий же шифр був вручений Вешняковим абату Косу і з латинським алфавітом.

Політичними агентами Росії були не тільки державні іноземні діячі, але й інші особи. Наприклад, в Туреччині російськими агентами у цей період були єрусалимські патріархи Досіфей, а пізніше Хрісанф. Через Досіфея йшло листування Росії з молдавським правителем. Патріарх Хрісанф запропонував Головкіну таємну «азбуку» для листування, яка була прийнята російським двором з деякими поправками, з приводу чого Хрісанф писав Головкіну: «Прийняли ми цифру, яка прислана в до-полнку наший, і зело неабияка».

Крім того Хрісанф запропонував ввести у таємне листування ще деякі умовності: «А чтоб нам чащей писать к Великому Государю и к Вашему Высочеству и безопасно сделали мы сию цифирь. Посылаем и образ печати. И как придет к вам какое письмо, в котором есть та печать, ведомо буди, что есть наше писание. А с лица печать какая-нибудь, только бы что была сия внутри. К тому же, которое письмо имеет с лица круг, тое к Великому Государю; а которое имеет треугольный знак, есть к Высочеству Вашему. И сие всегда до будет за подлинное».