Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Він завів нас до наших келій у притулку для прочан. Точніше, завів нас до келії, призначеної для мого вчителя, пообіцявши, що наступного дня звільнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новіцій, та все ж їхній гість, а отже, приймати мене належить з усіма почестями. Тієї ночі спати я мав у широкій і довгій ніші, видовбаній у стіні келії, куди він звелів накласти доброї свіжої соломи. Там іноді стелили слугам деяких вельмож, додав він, коли їхні господарі бажали, щоб хтось чував над їхнім сном.
Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.
Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.
– Одначе, – мовив я, – коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусимо ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?
– Не зовсім, любий Адсо, – відповів мені учитель. – Звичайно, сліди ці говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[24], і говорили вони б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто саме той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей.
Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою – про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.
Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди неґречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.
Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним про доволі серйозні речі.
Він став вихваляти кмітливість, яку виказав Вільям в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що учитель мій був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.
– Мені вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, – і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, – але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуватиметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…
– Інквізитор теж буває начинням диявола, – мовив Вільям.
– Цілком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради проникливої й обачної людини. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з’ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям.
– Розумію, – мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.
– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді, коли…
– …звинувачені були винні у злочинних діях, у зловмисному отруєнні, у розбещенні невинних дітей та інших неподобствах, що їх вуста мої не сміють вимовити…
– …що виносили ви осудний вирок лише тоді, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутність диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити інакше, бо поблажливість була б ще ганебнішою, ніж сам злочин.
– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вільям, – він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосуддю.
Абат на мить завагався, а тоді спитав:
– Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?
– Тому що міркувати про причини і наслідки – річ то вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків здається мені таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.
– Наш учитель з Аквіна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини.
– Хто я такий, – смиренно мовив Вільям, – щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Авґустин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не… – Він зупинився і додав: – Я так собі мислю.
– О, звичайно, – поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.
– Повернімось до процесів. Розумієте – ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мій до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.
– Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.
– Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, – додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому арґументі, – коли всі оскаржуєателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…
– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?
– Чи зважився б я твердити подібне? – спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, щоб змінити хід бесіди. – Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив шляхетну сю справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…
– Без сумніву, – погодився абат.
– А тепер, – провадив далі Вільям, – я маю зайнятись іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість усе мені розповість.
Абат, схоже, був задоволений, що може змінити тему бесіди. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум’яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, щоб пролити світло на одну вельми сумну загадку. Якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста – внизу крутосхилу, над яким підноситься східна башта Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер’я, але на полуношницю він не з’явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. Була то ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому західному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.
– Де ви поховали бідолашне тіло? – спитав Вільям.
– Ясна річ, на цвинтарі, – відповів абат. – Ви, певно, його бачили – він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом.
– Розумію, – мовив Вільям, – і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води.
Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній:
– Хто вам це сказав?
О проекте
О подписке