Розділ одинадцятий

Був вівторок, і був вечір. І Гордій Лундик думав, що його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зійшов по земляних східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Коли східці кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли. Це була дуже простора кімната з двома вікнами з правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над великим столом, застеленим білою цератою^[63], висіла причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох чоловіків, які зразу повернули голови до гостей. Грубий привітався:

– А фортуни веселої панові Підотаманчому.

– Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою, – обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у велюровім піджаку наопашки, з-під якого біліла вишита сорочка і на стану виднів зелений пояс. До нього був причеплений в піхвах довгий черкеський колодач^[64]. З лівого боку стояв кріс^[65] російського військового зразка.

– Е, пане Підотаманчий, хіба я фортуна? Я тільки її рухома дуля, – засміявся грубий селянин.

– А це кого ти привів? – спитався той, кого звали пан Підотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самім зародку.

– Це, бачите… Це ось хто. Лежу я вчора ввечері у Галмасаровім березовім гаю, недалеко від отієї скирти сіна. Деркач зі мною теж. Ба, йде ось цей парубійко. Іде, іде. Ба, завертає під скирту, ба, й лізе на неї. І, дивлюся, не злазить. Егій, кажу я до Деркача. Давай попильнуємо його. І так ми до ранку по черзі спали: то він, то я. Та все не спускаємо з ока скирти. Ба, встає уранці мій парубійко, стає посеред шляху й чухає потилицю. Ге, кажу, видно, хлопець не знає, куди йти, Так і є. Начинає він блудити: то до Копітанівського лісу, то до Будянського. То знов до нашого пристановища. Ге, кажу до Деркача: треба взяти його між сокири та вести до пана Оксентія Дереша. Це до вас. І привели. Чи він часом не якийсь хананейський^[66] підглядач, як каже наш пан отаман.

– Сідайте чи лягайте де бачите поки що, – звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам сказав: – Почекайте, справа є.

Вони зараз і посідали не роздягаючися. І познімали брилі, і поклали поруч себе на ослоні. Гордій, постоявши, пішов у куток, сів на купу запахущого, непом'ятого сіна. І став оглядати кімнату. Під тією стіною, де він сидів, було аж до дверей семеро ліжок. Вони складалися кожне з невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо забитими кілками. А на кожній такій купі лежало потрохи сіна. Між ліжками було заметено, але в головах між ними стояли великі снопи полину, зв'язаних рогозою. У ногах теж. Видно, це був запобігливий засіб від бліх. Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку поліцейські. Стіни в кімнаті були побілені. Пахло сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину. За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були заправлені галанці^[67] тонкого синього сукна. Одягнений був у чорний піджак, застебнутий на всі ґудзики. Через ліве плече з-за спини стриміла надіта дробова рушниця. З верхньої бокової кишені блищав від світла ручкою вгору маленький браунінг, так, як у міського молодика хусточка тоді, коли він іде на гулянку. Перед ним на столі лежала книга, шпальти паперу і два олівці. По цей бік столу, просто його, одвернувши убік голову, ніби на те, аби не дивитися на осоружного низенького панка, сидів чорний чоловік у сивій чемерці і в черевиках. Між коліньми була дворурна рушниця. На неї він злягав правим плечем, ніби на ковіньку^[68]. Все це в Гордієвій душі збуджувало незвичайну цікавість. І він, притаївши дух, дивився і слухав, як загіпнотизований, для якого немає ні минулого, ні прийдешнього, а тільки передочне сучасне.

І почав говорити риженький озброєний панок:

– Шановний пане Мелето Свердельцю, чи ви знаєте, яку повинність накладає на всякого свого члена наше братство перед кожним допитом?

Чорний, не дивлячись на того, що питав, зневажливо відказав:

– Знаю.

– А яку?

– Петька, чого ти в'язнеш до мене? – замість відповіді визвірився Сверделець.

– Чого в'язну, бо я тобі не Петька, а Петро Пахомович, і питаю те, що кожного братчика в таких випадках питався. Кажи, знаєш, що треба робити перед кожним допитом?

– Кажу тобі, що знаю.

– Знаєш, що на час допиту треба віддати зброю кухареві?

– Знаю.

І риженький чоловічок гукнув на все підземелля:

– Канарей!

І з тих дверей, що були поруч з вихідними і яких Лундик не помічав до цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у засмальцьованім, колись, видно, білім фартусі, що затуляв йому ввесь передок від колін аж під чорну широку бороду.

– Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця, – промовив урочисто Петро Пахомович.

Канарей підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чемерки^[69] і сказав:

– Бери.

Той, витягти з кишені револьвер і взявши з-під руки Свердельцевої рушницю, заговорив:

– Бісова й печаль, які мені тяжкі обов'язки. Майже щодня як не від того братчика, то від того мушу брати між кочерги зброю. Неначе якісь нетесані палиці на собак, чи якісь копистки, чи рогачилна. Деркачику, а відчини, будь ласка, ширше двері для мене і для цієї гармати. Що вже не зброя, а німий кухарський причандал.

Деркач відчинив ширше і зачинив, коли Канарей туди пройшов. А Петро Пахомович тим часом читав уривок із статуту: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і ґрунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет».

І, перервавши читати, гукнув:

– А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту, і селяни ті, що за нашу експропріацію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в життю українці, чи киргизи? Кажи!

– А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? – обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець.

Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися:

– Як то чого в'язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами? А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного самозрозуміння, і теплим інтимним та свідомим зв'язком з усім буттям нашого люду?

І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:

– Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини^[70]! Чого ти, собача душе, – звернувся він вже до писаря, – того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.

І схопився із свого місця і Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:

– Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?

– Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.

– Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! – не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. – То, по-твоєму, і Шевченко арештант?

– Арештант.

– І ми всі арештанти?

– Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.

– Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!

Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін. Але це явище, якого всі, здається, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що пан Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач.

– Ох! – зарів, як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.

І коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив:

– Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.