Розділ перший. Україна. Оникіїв Яр

Колись у Оникієвім Яру стояло повно води, яка вся попід береговими пагорбами була обросла осокою, рогозою і очеретом. Тільки серединою лисніло плесо води. І воно непомітно простягало прозорінь під сонячним світлом до величезної загати, насипаної ще за панщини. І вона тут було тільки й стримувала воду. І сюди тільки, може, раз на рік з'являлися мисливці трохи пополохати дичину, та ще пастушки з раннього квітіння аж до першого жовтня дзвінкими вигуками оглашали тут болота, зарості на болотах та не скаламучені води, які тільки блисками сонячного проміння порскали навкруги, коли безпритульна дичина їх раптово ламала чорно-білими або червоно-чорними лапками та білявими носиками, ловлячи рухливу мільку та бубирці…

Радісно було колись глянути з височини якогось боку Оникієвого Яру униз. Вода срібною свіжиною вирізнялася у небесну глибочінь серед куп зеленого верболозу і важких своєю вогкістю верб. Між ними можна було конче побачити якусь корову, що втікла із-за бугра з набридлого стійла і тепер стояла по черево у воді та тільки хлюпала довгим хвостом себе по боках. І хвіст її відбивався у воді так, неначе якесь казкове весло серед глибочезного неба. І радісно було чути гуки обуреного пастушка, який, побачивши утікачку від отари у воді, несамовито лаяв її, на ввесь яр розкидаючи луни:

– А щоб ти луснула була ще маленькою!.. І щоб ти, розсобача душе, повік була сонною і не побачила не тільки оцей рогіз… Будь він тобі тричі проклятий… А щоб до Страшного суда і кісток своїх не визбирала!..

І кажуть, що спочатку вся загата була суцільною від одного краю до другого, тільки насеред неї, якраз у половину її височини, була прокладена наскрізь неї велика цеглова дірка для збігу лишньої води. Але коли земля навколо неї розмилася водою, то і мур цеглової дірки розвалився, і утворилася серед загати розрива, і вода опала так низько, як ще ніхто із старих людей не пам'ятає. І та вода, що стояла глибочінню, почала безнастанно дзюркотіти у ще дальші зарослі Оникієвого Яру, неначе неодмінно на те, щоб пастушки своїх корів виганяли із води, не пливучи до них наввимашки, а тільки щоб скидали штани і несли їх над головою, по пуп у воді бредучи до своєї худоби.

Радісно колись було супокійній людині спостерігати кольори Божого світу і самий Божий світ: як сонце і речі цілий день світилися, і як і сонце, і речі погасали надвечір і зливалися із своїми тінями.

А тепер ні для ока спостерігача, ні для гуку пастушка, ні для свавільної корови немає нічого у Оникієвім Яру. Та й лиски і качки сюди не навідуються навіть для того, щоб жива душа почула свист їх крил!.. Верби давно вже повирізували, і пеньки з їх погнили і потрухлявіли. Вода збігла, очерет, рогіз і осока зникли, як і не було, а замість їх чорніє засохлий та порепаний мул. А через простір яру, упродовж аж до загати, ледь-ледь помітно тягнеться блискучим чорним блиском вузенька ниточка осиротілого струмочка. А на колишніх берегах видніють свіжо-упорядковані чотири кринички. І проти кожної з бугра нависла в яр зроблена нашвидку невелика садиба.

Але не ці хати були приключкою до спустошення води і рослинності у Оникієвім Яру. У 1930 році в селі Куцівці москалі звернулися до селян, щоб вони відбудували зруйноване господарство поміщицьке на Холодному. І кожному селянинові пообіцяли, що як він виїде парою коней на відбудову, заплатити за день по півпуда піскового цукру. Мовляв, на цю ціну погодився і Матусівський цукровий завод. І селяни рушили, старе й мале, і кіньми, і тільки вруч робити нову економію. Головно їх те спонукало, що із цукру виходить дуже міцна і добра самогонка…

І в Оникієвім Яру косили очерет, рогозу, осоку на сніпки. Рубали верболіз на закидку і на заплітку стін.

І товклися ціле літо аж до глибокої осені. І вирізали, і витовкли своєю скотиною і возами, і своїми невтомними ногами увесь яр аж до глибокої земельної чорноти і білувато-жовтої глини. І лишили яр на 1931 рік неначе випалений: нічого не вродило хоч трошки зазеленити колишні береги і дати живого блиску вільній проточній воді…

І ці чотири хатки, що спершу були, ніби чудовий додаток до краєвиду в Оникієвім Яру, зараз і самі ніби аж почорніли від того, що прийшлося дивитися на низ, на пересохлий та порепаний мул… Ніби вони всю чорноту майбутнього спустошення прийняли у свої зариси, що простяглися від їх аж туди, у ще незриму руїну всієї України, яка мала стати за присудом московських завойовників колгоспною калікою та обшарпаною через якихось кілька місяців.

Крайня хата над Оникієвим Яром, що стояла якраз поруч того шляху, яким колгосп вивозив верби, очерет, рогозу і осоку, була Овсія Юхимовича Бруса. Зараз від неї аж до кринички в яр зеленіла бараболя, а навколо хати і невеличкої повіточки, що стояла трохи далі, на бугрику, стіною позводилися соняшники, і поміж ними поплуталося густе та листасте гарбузиння. Тоді як перед вікнами хатини, у подвір'ї на спориші, коло стежки в яр, лежали порожні ночви, а праворуч від хатніх дверей стояв оголений росішок, а під ним цинкове відро. Трохи ж далі, перед першими дверима повіточки, що тепер стояли навстіж, бовванів одинокий візок. На йому лежав хомут, дуга і батіг, та ще дві курки діловито греблися на візку коло їх у соломі. Все подвір'я мало вигляд спустошеності: бараболя над стежечкою, що від хати в яр, була потоптана, і спориш між хатою і повіточкою був так вибитий, що на нім ще й досі позначалися такі сліди, як ото буває хтось посковзнеться на молоденькій травичці і розтягне вздовж порвані її листочки і видушений зелений із їх сік. Цю пустельну одноманітність підкреслювалося ще й тим, що з-за зачинених других дверей чулося дуже голосне мукання хоч телиці-ялівки, а хоч молоденької корови.

Тоді в селах можна було бачити такий вигляд дворів дуже часто, бо вже тоді Совєти хазяйнували десятий рік на Україні і вже привчили селян до безнадійної перспективи їхнього життя. Але із цієї садиби кілька день тому ще й винесли на кладовище стару господиню. І все це разом не могло сприяти веселішому вигляду двору.

Хата була зроблена на зразок традиційних українських хатів. Вона розділялася сіньми на дві половини. Тільки й було різниці у архітектурі те, що одна половина хати була далеко меншою від другої. І зараз у меншій коло вікна стояв височенький чоловік років тридцяти, одягнений у тужурку і в штани навипуск захисного військового кольору. Лице у чоловіка було трошки здовжене і голене і дуже приємне на вигляд. І зараз воно було отінене думкою, що справляло найзначущіше враження у всім його вигляді… Це був син Овсія Юхимовича Бруса. Його викликали телеграмою із Києва на похорон матері. Але через те, що поїзди ходили ще по натхненню Чеки і не в ті часи, які висіли у розкладах руху на залізничних станціях, то Іван Брус і опізнився аж на три дні, хоч виїхав із Києва вчасно. І так він матері не побачив ні перед смертю, ні мертвою. І зараз оце, стоячи перед вікном і бачачи подвір'я в сумнім стані і чуючи мукання телиці, яке в цю мить йому здавалося тужем за господинею, думав одну настирливо уперту свою думу, похожу своєю невідгонимістю на одну якусь маніакальну у тієї людини, що задумала життя скінчити самогубством:

– У чім були її радощі і що складало її втіху в житті?.. Мабуть би, і вона не сказала, якби її спитали? Адже ж для існування людини думка виконує іншу межу, ніж та, в якій вона себе тримала. Бо ж людині страшно боляче припускати в житті достатність того, щоб накидати на світ дітей, неначе розсипати із жмені десь у закутку горошинок, щоб як зникли, так щоб і з'явилися. І те тільки щоб жило, котре має сили вхопитися ключечками із землі і дати пагінці, і листочки, і стручечки… І нарешті знов спочатку і так самісінько. І про тих, що згинули, немає нікому ніякогісінького діла… Чи вони були чогось на світі, а чи зовсім не були?..

І вона ж ніколи не дбала про те, щоб дитину якось навчити молитися Богу чи щоб навчити шануватися між людьми, бо й сама, здається, знала тільки «Отче наш» і «Царю Небесний». І вдуматися у те явище, що звалося «мати дітей», у неї не було часу ні вільної думки, яка з'являється у вільнім відпочинку. І поведінка її дітей між людьми нею освячувалася тільки та, яка в собі несла першість брутальної сили. Набила сусідська дитина її виплідок, то вона й навчала скривджене:

– А ти, як він тебе пхнув, ухопи цеглину і бий нею його, де влучиш.

– А як я його вдарю по голові, і він буде крутитися, неначе курча?..

– Ну то він і здохне, як курча, тільки й того, що краще його сховають.

І така школа у першу чергу відбивалася на ній самій, і вона ні одно своє поріддя не могла заставити, щоб воно їй помагало. Їх було шестеро, і всі одно за одним… І всі вони з рання до смеркання десь бавилися, билися, прибігали додому замурзані їсти і знов розбігалися. А вона, плачучи, сама-самісінька, і обпирала свою сарану, і обшивала, і порала сама скотину, і дбала їй їжу, ходячи по панських берегах з клунками трави і носячи з панських загонів із свіжонакиданих ясел то пшінку, то сіно, то іншу якусь пашу для тієї однієї корівки, яка малася у господарстві, щоб хоч пісноту якось заситити.

У неї не було часу навіть заговорити до своїх дітей, а не то що ще чомусь навчати. У неї ж були і кури, і качки, і гуси, які так само, як і діти, потребували і уваги, і догляду. І все зводилося в догляді до того, аби птицю змалечку привчити до хати, а дітей до того, щоб кожне знало, хто тато і хто мама, і щоб утрапляло до хати так само, як качата, гусенята і курчата. І була жорстока у своїй науці своїм дітям для їхньої поведінки із сусідніми дітьми, а сама хотіла б, щоб її діти слухали її тільки з доброго слова так, неначе вони породилися на зразок Афродіти, що враз була і мудрою, і гарною, і богинею. Вона хотіла, щоб її людську думку розуміли ті, які вважали кожне її слово, як пару до води, як піну до шумування хвиль, і як непотрібну працю, щоб витягти з печі якесь вариво, коли матері нема дома. Одно слово, материну розмову вони мали за щось таке непотрібне, після якого іде справжнє діло: хоч биття, хоч їжа, а хоч укладання на нічний сон. Вони краще відрізняли материне діло від її слів, ніж чужі городи від своїх і чужі садки від тих кущів полину, що росли у матері під хатою.