Обережно відкривши двері самої дивної «дохтурскої» кімнати, жінка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловіче тіло. Щедро просочені кров'ю мундир і нижня сорочка валялися на підлозі. Хоча куховарка й була багато років заміжньою, але побачивши напівголого (нехай і лежачого без тями, а, можливо, навіть мертвого) чоловіка інстинктивно засоромилася й відвернулася.

– Гафіє, ти? Заходь, коли прийшла, та двері гарненько прикрий, лабораторію не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навіть не обернувшись. Жінка сковзнула в кімнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тіло ледь помітно ворухнулося, тут і пролунав схожий на шипіння дивний звук, що довів до непритомності послушника Никодима.

– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Він замислено здійняв очі на жінку й запитав: – А тобі чого, власне?

Переминаючись з ноги на ногу, червоніючи й нишком розглядаючи поранене тіло на дерев'яному столі, куховарка несміливо простягнула отцеві Феодору принесені речі.

– Ганчір'я в мене й без того вистачає, – чернець кивнув на закривавлений мундир на підлозі. – Це все спалити потрібно, який від таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкіш набагато доречніша у панському будинку, не в Божій обителі.

Зрозумівши, що отець Феодор не помітив інших речей, Гафія кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.

– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед відібрав у жінки золотий хрестик, повертів то сяк, то так, пробурмотів задумливо: – Католицький. Що ж, цього слід було очікувати…

Потім додав:

– То що, помер малюк? Хто він хоча б, хлопчик чи дівчинка?

Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хіба що небіжчика (йому вже все єдино!), Гафія поспішила завірити:

– Та ні ж, ні! Живий він! Живий хлопчик!..

– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрішав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Богові, що живим залишився. На такому морозі та у кривавому ганчір'ї… Але навіщо було хреста знімати, якщо він живий?

– Тобі показати. І ще оце…

Куховарка сунула в руки ченцеві просочений кров'ю папір.

– Ах, он воно як?..

Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, підніс її до слабкої мерехтливої лампадки в кутку й заходився розбирати розмиті кров'ю чорнильні літери. Чим далі читав, тим вище здіймалися його рунисті, зрослі на переніссі біляві брови. Поступово сторожкість, близька до переляку, змінилася легким здивуванням, а потім і зовсім цілковитою розгубленістю.

– Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.

Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:

– Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..

– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…

Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:

– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?

– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.

– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…

Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…

Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:

– Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!

– А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.

– З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.

– А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.

– По-перше, він не житиме. А по-друге, навіть якщо виживе, то розмовляти не зможе.

– Це чому? – насторожилася куховарка.

– Через рани, усе через отримані рани. У кожному разі, за стіни нашої обителі така історія вийти не повинна.

В очах жінки застигло німе запитання. «Дохтур» лише зітхнув:

– Зрозумій, менше знаєш – спокійніше живеш. Ти, Гафіє, бачила в цю ніч багато чого. Пелюшки мереживні, папір цей – хоч він і запечатаний був, але все ж таки…

– Та я ж грамоти не розумію, тож хоч запечатаний, хоч відкритий…

– От і добре. Однак про все побачене мовчи.

– Але!..

– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумію, що всевидючий Господь однаково відає, що діється на грішній землі нашій.

– Бачить, ой бачить!..

– А раз Він дозволив офіцерові польському в обитель нашу дістатися та малечу із собою принести, може, у тім і є воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у віру нашу православну навернули. Як думаєш, Гафіє?..

– Без батьківської згоди… – почала була жінка, однак «дохтур» негайно заперечив:

– Не батько він йому, аніскілечки не батько.

– А хто тоді?..

– Менше знаєш – спокійніше живеш.

– Зрозуміла, зрозуміла вже.

– Я не обдурюю: ці двоє кревними узами не пов'язані. Отакі справи…

Чернець пройшовся кімнатою туди-сюди, обернувся до Гафії й продовжив наставляння:

– Якщо хто із чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловік сестри твоєї покійної до тебе з дитинчам своїм прийшов… До речі, є у тебе сестра?

– Яка така сестра? – не зрозуміла куховарка. – Немає ніякої сестри…

– Це тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?

Гафія кивнула.

– Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.

– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.

– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…

«Дохтур» лише рукою махнув.

– А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.

– Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…

Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:

– А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?

– Так чого вже там незрозумілого! – кивнула вона.

Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покуті, уламок шпаги поклав у шафу під рукописи.

– Отак, – мовив задоволено, – ці речі нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…

Він ненадовго замислився.

– А коли твій племінничок виросте та розуму набереться, тоді Бог підкаже. Так, Гафіє?

– Так, – погодилася куховарка, найбільше втішаючись думками про те, що відтепер виховуватиме маля.

«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тілом, вкотре прискіпливо оглянув його й мовив:

– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафіє, води негайно нагрій, свічок побільше постав і запали, рядна з моєї скрині принеси… І це… бражка у тебе є?

– Яка в монастирі бражка?.. – зніяковіла жінка.

– Ну-ну, не бреши, не бреши! Гріх це, – отець Феодор з поважним виглядом здійняв до стелі вказівний палець правої руки. – Знаю, що є. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом інструменти підготую. Важку справу маємо зробити, ох і важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.

– Та у нього ж, мабуть, ім'я вже є… – куховарка тільки руками розвела.

– Кажу ж тобі, якщо й виживе, то ніколи вже нічого нікому не розповість. Навіть імені свого повідати не зможе.

І побачивши написане на обличчі жінки здивування, додав суворо:

– Якщо хто й підсобить йому з того світу видертися, то хіба сам Миколай Чудотворець! Нехай він говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втім, поживемо – побачимо. Несповідимі шляхи Господні. Тож біжи-но за бражкою, і приступимося, благословившись. З Богом, Гафіє, з Богом…

Отець Феодор боровся за життя офіцера ніяк не менше двох годин. Увесь цей час жінка курсувала зі своєї комірки, де на ліжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лікарськими пахощами «лабораторію». Там за вказівкою ченця різала ножем рядно, приносила підігріту воду, підкидала дров у грубку, поправляла ґніт на якийсь із безлічі свічок, що опромінювали дерев'яний стіл…

Нарешті виснажений «дохтур» накрив тіло чистим рядном і кульгаючи від утоми вийшов надвір, жадібно вдихнув повними грудьми морозне повітря, у якому танцювали білі пухнасті сніжинки.

Куховарка пішла за ним, не наважуючись ні про що розпитувати.

– Все, край… – вимовив зненацька чернець.

– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафія й одразу замурмотіла: – Упокій, Господи, душу раба Твого…

Але зупинившись, розгублено запитала:

– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знає?..

– Помер польський офіцер, – з філософічним виглядом прорік отець Феодор, – зате Микола народився.

І додав вагомо:

– Запам'ятай, Гафіє: сьогодні, напередодні дня Святого Миколая Чудотворця, єпископа Мірлікійського, народився опалювач Микола, зять твій. Німий від народження, грамоті не навчений. Зрозуміла?

– Ясна річ, – жінка все-таки не втримала задоволену посмішку.

– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенісся.

– Зять мій Микола, німий від народження. Із племінничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.

– От і добре, – кивнув «дохтур». – А тепер іди до себе й хоч трішечки поспи, бо вже незабаром до заутрені вставати потрібно. У мене геть нога поранена розболілася, то вже уявляю, як тобі нелегко в цю ніч довелося…

Гафія пішла до своєї комірки. Перш ніж заснути, радісно оглянула найкоштовніше для свого самотнього життя надбання й подумала: «От і дав мені Бог дитинку на старість…»

Отець Феодор зробив, як обіцяв. Окремо поговорив з послушником Никодимом і з ченцями, які виходили вночі до воріт. Коли мешканці монастиря зібралися на ранкову молитву, він оголосив братії й робітникам, що до куховарки прибув німий зять – чоловік сестри її покійної, людина вільна, не кріпак, а разом з тим немовля своє приніс, та біля монастиря вовки голодні на подорожан напали. Зятя вдалося врятувати, і поки він одужуватиме від нанесених хижаками ран, то житиме у отця Феодора – а там видно буде. Племінника ж бере на виховання Гафія, оскільки мати його віддала Богові душу при пологах.

Ближче до обіду із самого Санкт-Петербурга прибув поважний гонець. Коли густо пропахлий кінським потом літній вусатий козак злазив з коня, Никодим опинився до нього найближче і з цікавістю розглядав вояка. На питання гінця: «Чи є в монастирі чужі й чи не траплялося чогось дивного за останню добу?» – послушник охоче зібрався повідати про нічну подію. Однак під грізним поглядом «дохтура» миттю скис, скулився й ретирувався на кухню – ближче до Гафії, подалі від «грози монастиря».

Козак же подав отцеві Феодору грамоту зі звисаючою збоку темно-червоною царською печаткою. Чернець шанобливо схилився, обережно приймаючи государеве послання. Всім своїм видом зображував безтурботний спокій, притаманний богоугодному закладу… хоча насправді серце його тріпотіло. По-перше, тому що хвилювався, чи не пробовкнеться раптом хтось із братії про нічну подію – Никодим, що втік, приміром, мало не зробив цього! По-друге, побачивши приїжджого козака, він мимоволі згадав власне військове минуле.

І по-третє…

По-третє, від столичних гінців отець Феодор узагалі не чекав нічого доброго. От запроторив його государ імператор після поранення в монастир, де й поговорити нема з ким! Сиди собі тут грибом до нового вищого розпорядження!.. Куди його запроторять після цього монастиря – може, взагалі на край світу?! Хоч би не чіпали вже… От Бог милосердний послав сюди немовля це – буде кому знання свої передати! Але якщо тепер прийшло повідомлення про переведення на нове місце…

Тільки б не це!!!

Втім, усе обійшлося: грамота всього лише повідомляла про піймання й майбутню публічну страту декількох державних злочинців – і ніяких вимог… По тому гонець умчав геть.

Минуло півроку. Завдяки зусиллям отця Феодора й міцності організму, названий Миколою поляк вижив, але через отримані в груди численні колоті поранення дійсно залишився німим. Травмована права рука його оніміла, однак неборака навчився управлятись однією лівою. У тому числі і колоти дрова – після чого був зарахований до штату Олександро-Невського монастиря опалювачем.

* * *

Події цієї грудневої ночі не тільки круто змінили долю врятованої дитини, у православному хрещенні нареченої Григорієм, але й безпосередньо вплинули на хід подій у Гетьманщині – в українських землях, що входили до складу Російської імперії…