– Але ж ви, по суті, вчинили посадовий злочин! Дезертирство у воєнний час, крадіжка військового майна… Однак керівництво СС чомусь нікого не покарало, – в голосі лейтенанта відчувалося здивування.

– На той час вище керівництво не тільки СС, але і Третього рейху також нарешті усвідомило свою грандіозну помилку, допущену трьома роками раніше: якби влітку сорок першого року самостійна Україна все ж таки утворилася, то з цим союзником Німеччина завдала би більшовицькій Росії нищівної поразки. На жаль, цього так і не сталося. Отже, щоб бодай якось залагодити настільки непростимий промах, керівництво Третього рейху заплющило очі на наш внесок у справу зміцнення УПА.

Американці знову почали радитися. Силенко ж намагався зрозуміти, чому їх так цікавить дана тема. Або справа зовсім в іншому?…

– Містере Силенко! Те, що ви повідомили нам про зв’язки з антикомуністичним партизанським рухом на території України, надзвичайно цікаво. Дякуємо вам, ці відомості внесені до протоколу. А що ви можете розповісти про вашу співпрацю з польською розвідкою?

От!!! От воно що, подумав Порфирій Андрійович. От у чому криється справжня причина сьогоднішнього допиту… себто, по суті, спектаклю. Американці якимось чином пронюхали про його зв’язки з польськими спецслужбами і тепер вирішили зіграти на цьому. Адже коли офіцер ваффен-СС, який має українське походження, зраджує німецькій присязі заради України – це одна річ. І зовсім інша річ, коли лісничий українського походження співпрацює зі спецслужбами Польщі – країни, де становище його співвітчизників було далеко не найкращим. Але звідки американці про це дізналися?! Звідки?…

– Отже, містере Силенко, ми чекаємо на вашу відповідь.

Після цього нагадування Порфирій Андрійович не став і далі затягувати час, а відповів швидко, не замислюючись:

– Все надзвичайно просто: я співпрацював з польськими спецслужбами з тією ж метою, що і з ваффен-СС.

– Себто?…

– Себто, в лісах дуже зручно створювати приховані від сторонніх очей таємні бази зі зброєю, військовою амуніцією та продовольством. Мені запропонували – отож я й погодився.

– Хто запропонував – польські спецслужби?

– Так, звісно.

– Але ж ви пішли на співпрацю…

– Так, пішов. Для України це було вигідно – отож я й пішов. У даному випадку я розглядав Другу Річ Посполиту в якості окупанта,^[23] нічим не кращого ні від більшовицького СРСР, ані від німецького Третього рейху. Проконтролювати, хто саме користується таємними «лісовими» складами, дуже важко. Практично неможливо. А брати-українці в Закарпатті дуже-дуже потребували зброї, причому в великій кількості.

– Отже, містере Силенко, ви визнаєте, що, погодившись працювати в інтересах передвоєнної Польщі, насправді посприяли…

– Так, я всіляко сприяв тому, щоби частина зброї та амуніції з підвідомчих мені таємних складів переправлялася в Закарпаття, де на ці речі дуже чекали тамтешні брати-українці. От заради їхнього озброєння я й пішов на співпрацю з польськими спецслужбами.

Після такої заяви американці радилися особливо довго. Судячи з усього, вони навіть дещо виправили в протоколі допиту: сержант вийняв з друкарської машинки і переробив наново останній аркуш, оригінал же розірвав і сховав обривки до спеціальної течки.

Силенко ж дивився на цю зосереджену метушню і намагався уявити їхнє розчарування. Справді, спочатку майор і лейтенант спробували приспати пильність інтернованого гауптштурмфюрера, потім намагалися остаточно вибити його з колії, змусивши згадати про загиблого сина. Нарешті розраховували приперти до стіни, порушивши делікатну тему співпраці з польськими спецслужбами. Але гауптштурмфюрер не піддався – викрутився!.. І як же тепер діятимуть американці?!

– Отже, містере Силенко, ви тільки-но навели нам безліч доказів своєї відданості українській справі, – мовив перекладач.

– Сподіваюся, у вашого майора більше немає до мене запитань?

Порфирій Андрійович трохи нахилився вперед, приготувавшись підвестися й піти, однак лейтенант зупинив його:

– Не поспішайте, містере Силенко. Запитань до вас і справді більше не лишилося, зате є вельми неприємне повідомлення. Для вас неприємне, себто.

– Яке ще повідомлення?! – Порфирій Андрійович знову напружився.

– Найближчим часом ми будемо змушені передати вас в руки представників радянського військового командування.

– Що-о-о?! – від несподіванки Порфирій Андрійович навіть підскочив.

– Ми зобов’язані це зробити…

– Але чому?!

– Мусимо передати вас радянським комісарам, як того, хто народився на території Росії… Ви ж самі підтвердили, що з’явилися на світ в Черкасах – місті, що на той момент знаходилося в межах Київської губернії Російської імперії. Це територія сучасної комуністичної Росії, містере Силенко.

– Ну то й що?!

– А те, що радянське керівництво найвищого рівня вимагає, аби всі військовополонені й інтерновані особи, що є в розпорядженні союзного командування і народжені на території колишньої Російської імперії або комуністичної Росії, були негайно видані радянським комісарам для подальшого повернення на батьківщину. Тим паче, повинні бути видані всі ті, хто співпрацював з політичними режимами, ворожими комунізму. Ви ж співпрацювали як з німецькими нацистами, так і з польськими авторитаристами. Вас же ще за часів Пілсудського^[24] завербували, хіба ж не так, містере Силенко?

– Це кінець!.. – пробурмотів Порфирій Андрійович тихим тремтячим голосом. – Мене ж просто вб’ють!.. Розстріляють без суду…

– Ми все розуміємо, однак вдіяти нічого не можемо. Зрозумійте і ви нас, містере Силенко: радянські комісари жадають вашої крові. Якщо їхню спрагу не задовольнити, то з такими зусиллями й жертвами завойований мир не буде стійким. Народи ж втомилися від війни, половина Європи лежить в руїнах… Тому хоч як це неприємно, проте союзне командування найближчим часом передасть всіх військовополонених, а також інтернованих осіб згаданих категорій радянським комісарам. Така ціна миру в Європі, що поробиш…

– А втім… робіть що хочете, лейтенанте! – Силенко зміряв перекладача презирливим поглядом. – Ви занадто добре володієте українською мовою, як для американця. Напевно, ваш рід…

– Маєте рацію, містере Силенко, моє походження безпосередньо пов’язане з Україною. Однак я є громадянином Сполучених Штатів. Я не воював в лавах ваффен-СС і не співпрацював з польською розвідкою.

– Послухайте, лейтенанте! Вислухайте мене, як земляк земляка… Якщо мені доведеться повернутися туди… Тоді наша сьогоднішня розмова закінчена, й я повертаюся в свій барак до хлопців. Мені необхідно попрощатися з усіма і дати тим, хто уникне моєї долі, певні настанови. Я вже пожив достатньо і зробив багато, їм мій досвід згодиться. Також маю до них певні прохання… Отже, вибачайте, але відпустіть мене, бо перед відправкою на вірну смерть мені необхідно дещо владнати.

– Що ж, ідіть.

Силенко підвівся, і тут лейтенант весело вигукнув:

– До речі, про вашу племінницю з Харкова – Олександру Тимченко, яка зараз перебуває в Австрії після тривалого лікування… Майте на увазі, що її ми також передамо радянським комісарам!

Немовби блискавка прошила все тіло Порфирія Андрійовича і миттєво випалила душу зсередини. Він застиг на місці, скарлючившись від нестерпного душевного болю, і тихо простогнав:

– Як мені врятувати Сашуньку?…

Лейтенант перекинувся кількома англійськими фразами з майором, потім важко зітхнув:

– Ех, містере Силенко, міцний же ви горішок!.. Ми розраховували, що ви швидко зламаєтеся, що впадете нам до ніг і благатимете нас про те, щоб ми вас не висилали до СРСР.

– Не дочекаєтесь такого, – крізь зціплені зуби просичав він.

– Ну, чому ж… Багато хто з ваших вчинив саме так, повірте.

– Не вірю!

– Що ж, не вірите, то й не треба… Я про інше. Ви спочатку виявили неочікувану стійкість, аж раптом просто взяли та й здалися! І ще ця ваша заява: робіть що хочете… А як же Олександра?! Це ж ви зіштовхнули дівчину з її шляху.

– Навпаки, я врятував її…

– Ну, як це – врятували?… Ви її вбили, містере Силенко, давайте будемо чесними й відвертими! Ми знаємо, що вона є балериною, що потрапила під артобстріл, перебуваючи на південному сході Польщі у складі фронтової концертної бригади, а потім її, поранену, підібрали німці. Ви піддурили горопашну дівчину, спочатку налякавши її перспективою потрапляння до нацистського концтабору, а на додачу повідомивши, що всі її родичі в рідному Харкові загинули під час окупації.

– Як?! Ви навіть про це знаєте?!

– Ми все знаємо, містере Силенко. І навіть те, що її рідні в Харкові живі та здорові, теж знаємо. Але повернімося до вашої племінниці: потім ви домоглися, щоб після краківського військового шпиталю її відправили на лікування до Австрії…

– У Сашуньки з легені витягли два осколки! Тому я й домігся її відправки на лікування до Австрії з подальшим проходженням відновлювального курсу в одному з альпійських санаторіїв. Для балерини дуже важливо відновити дихання, дуже!.. Якби я тоді не втрутився, вона лишилась би у Кракові, а після звільнення міста більшовиками потрапила б до сибірських таборів. Що сталось би з нею – невідомо. Тож скажіть, заради Бога, де тепер Сашунька?! Що з нею станеться?! І чи можу я для зробити щось для неї?

Американці знов порадилися, після чого лейтенант мовив:

– Міс Тимченко дотепер перебуває на альпійському курорті. Ми неодмінно подбаємо про неї. Але лише в тому разі, якщо ви, містере Силенко, відпрацюєте нам і за себе, і за вашу племінницю.

– Що треба робити? – очі Порфирія Андрійовича заблищали. – Я готовий на все, тільки б Сашунька залишилася живою і здоровою! Сина я вже втратив, то нехай хоч би вона…

Раптом Порфирію Андрійовичу дещо спало на думку, й він мовив:

– Одружіться з нею, лейтенанте! Ви ж обидва є українцями… Моя Сашунька стане громадянкою Сполучених Штатів. Вона молода, красива і не зрадлива… Та ще й до того ж балерина – людина мистецтва!..

Лейтенант променисто посміхнувся і швидко переклав слова Силенка майорові. Той хитнув головою, мугикнув і зробив знак сержанту, щоб останні фрази до протоколу допиту не заносили. Потім щось тихо сказав лейтенантові. Той хитро примружився і звернувся до інтернованого:

– А ви винахідливі, містере Силенко! Одружуватися з вашою племінницею я не стану, але гадаю, що дівчина ще знайде своє щастя. Якщо ви, звісно, погодитеся співпрацювати з нами…

Порфирій Андрійович мовчки кивнув. В кімнаті повисла напружена тиша, потім майор із задоволеним виглядом пробурмотів:

– Wery well! He has matured.^[25]

Тоді перекладач знову звернувся до інтернованого:

– Містере Силенко, я пояснив майорові ваші наміри. Обговоривши ситуацію, ми вирішили піти вам назустріч і спробувати допомогти. Щоправда, з одним застереженням: ви щойно зізналися, як обдурювали і керівництво СС, і польську розвідку. До певної міри це можна вибачити – адже в обох випадках ви діяли заради блага свого народу. Ми цінуємо ваш патріотизм, містере Силенко. Але якщо ви так само надумаєте зрадити інтереси Сполучених Штатів, тоді ми будемо змушені виконати свою погрозу. Ви й оком моргнути не встигнете, як разом із племінницею опинитеся в руках заклятих ворогів – червоних комісарів. Зрозуміло?

– Цілком зрозуміло. Але…

– Які ще можуть бути «але», містере Силенко?

– Але маю одну умову.

– Містере Силенко, невже ви серйозно хочете виставляти якісь умови?!

– І тим не менше, – не здавався Порфирій Андрійович, – обіцяйте мені, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти інтересів України. Краще вже припинити все відразу й назавжди!

– О-о-о, містере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цілком розуміємо і цінуємо ваш патріотизм, тому ні в якому разі не станемо змушувати вас працювати проти інтересів України. Навпаки розраховуємо, що ви не відмовитеся від подальшої діяльності, спрямованої на повалення комуністичного режиму в Україні.

Порфирій Андрійович трохи подумав і підтвердив:

– Від такого, звісно, не відмовлюся.

Лейтенант обернувся до решти американців і заторохкотів щось англійською. Майор вислухав підлеглого з байдужим виглядом, проте потім розправив плечі й доволі-таки енергійно вигукнув:

– Yes of course!^[26]

– Майор дав слово офіцера, що в тому разі, якщо ви самовіддано служитимете нам, то з вами нічого поганого не станеться, як і з вашою племінницею, – підтвердив перекладач.

– Чи можу я нарешті дізнатися, в чому полягає моє завдання? Хоч би в загальних рисах…

– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…

На цей раз американці радилися недовго, перш ніж лейтенант пояснив:

– Нам відомо, що наші союзники-англійці теж мають якісь види саме на вас, містере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке їхнє завдання… Чуєте, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усіх подробицях розповісте нам про покладену на вас місію. А по-третє, станете регулярно інформувати нас про хід її здійснення. Ну що, сподіваємося, це не суперечить вашим проукраїнським переконанням?

– Іншими словами, ви пропонуєте мені шпигувати за англійцями на вашу користь, я вірно зрозумів?

– Можна сказати і так.

– Що ж, це не суперечить моїм переконанням.

– Отже, домовились?

– Стривайте-но… А раптом англійці запропонують мені місію, спрямовану на шкоду справі дебільшовизації моєї рідної країни?!

– О-о-о, ні-ні, оце вже точно неможливо! Вони не самогубці, щоб рятувати комуністичну країну собі ж на шкоду, – перекладач навіть руками замахав від обурення, потім щось сказав англійською майорові. Той лише мугикнув із саркастичним виглядом, а лейтенант додав:

– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англійці зацікавлені в декомунізації України не менше, ніж ми з вами. Окрім того, кожен їхній крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, містере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?

– Так, звісно, ми домовилися.

* * *

Англійці викликали Порфирія Силенка на допит вранці в понеділок, 1 жовтня 1945 року. На відміну від американських колег, вони діяли набагато більш прямолінійно… навіть можна сказати – грубо. Просто без жодних передмов запропонували інтернованому офіцеру Першої Української дивізії УНА відправитися до Лондона, де нині проживає Данило Скоропадський – син українського гетьмана у вигнанні Павла Скоропадського.

За наявною інформацією, гетьман загинув у Німеччині місяців п’ять тому – приблизно в квітні. Тепер саме Данило Скоропадський є єдиним претендентом на успадкування батькового титулу. Є у нього старший брат, але той страждає на епілепсію. Водночас сестри у справі наслідування гетьманського титулу до уваги загалом не беруться…

Тому англійці й запропонували Порфирію Силенку влитися до лав Союзу українців Британії, після чого максимально зблизитися з майбутнім українським гетьманом. А якщо випаде така можливість – бажано увійти в його ближнє, найбільш довірче коло спілкування. А там… а там буде видно!

Якщо ж інтернований офіцер української дивізії надумає відмовитися від їхньої пропозиції – одразу ж пригрозили, що його разом із племінницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росії перед такими людьми, як вони, відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в інших подібних місцях.

Втім, Силенко й не думав відмовлятися, оскільки вже морально підготувався до подібної загрози. Виконуючи дану американцям обіцянку, Порфирій Андрійович нібито знехотя, нібито під натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всі вимоги англійців.