1956 Калиновий кулон

Село Княжичі, Київщина, 6 травня 1956 року

– Ну от, тепер у нашій хаті ніби посвітлішало навіть!

Жінка відступила на пару кроків і з любов’ю та благоговінням оглянула ікону, яку щойно повісила в красному кутку їхньої хати в ласкавих обіймах білого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до ікони Господа нашого Ісуса Христа, то її намалював меншенький синок Федько.

Почалася ця історія на Різдво. Тоді ще тринадцятилітній підліток то до хворого батька шкандибав, то за матір’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав і промовляв чи то здивовано, чи прохально:

– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…

Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось своє – про дівоче. Матір ставилася до слів меншенького синочка з незмінною увагою… проте не більше: адже вважала себе недостойною давати хоч якісь поради підліткові, удостоєному честі бачити Самого Бога!.. Хай навіть підліток цей – її любий меншенький хлопчик Федько…

Лише батько мовчав, бо мучився через застарілі, ще на війні з фашистами отримані рани, що жахливо розболілися з настанням морозів. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу візьми та й скажи:

– То який він? Яким є Бог, Якого ти бачиш?

– Ну-у-у… Він такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька відчув, що йому бракує слів для будь-яких пояснень, в чому й поспішив відверто зізнатися батькові.

– А намалювати можеш?

– Що? – сторопів підліток.

– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.

– А-а-а… хіба так можна?

– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, ніж сотню разів почути, – Костянтин Кирилович усміхнувся, спостерігаючи за розгубленістю підлітка, і додав: – Я впевнений, що тобі краще намалювати, ніж на словах розказати. Ти ж, бува, майструєш з картоплі, буряка, цибулі та квасолі всякі дивні штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.

Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому він раптом запропонував таке, чоловік лише плечима пересмикував:

– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, він вугликом на припічку намалює, а хто ж знав, що воно отак вийде?

У будь-якому разі результат виявився геть неочікуваним. Малювати Бога вугликом на припічку Федько не став. Натомість для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потім, дочекавшись свого дня народження²⁶ і набравшись неабиякого нахабства, хитрун навідався додому до самого голови колгоспу і прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякі писані миски, ложки та інший посуд, що продається на ярмарках, а по-друге – чи є щось таке для розпису у них в колгоспі?

Голова довго не міг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий підліток і чого він хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарешті розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за інших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копняків і вигнав з хати… Однак надворі стояв уже лютий місяць – «мертвий сезон» на селі. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крім того, недобре відмовляти у проханні дивакуватому підлітку із злиденної сім’ї в самий день його народження…

Отож несподівано для самого себе голова мовив:

– Пошукай вдома порожні пляшечки чи там баночки і приходь завтра на госпдвір, подарую тобі дещо.

Коли ж Федько заявився туди, маючи при собі декілька порожніх скляночок з-під ліків, які час від часу купувалися хворому батькові, то найбільшу голова наповнив оліфою, ще в три менші налив потроху червоної, жовтої та синьої олійних фарб і сказав на прощання:

– Візьмеш у матері вапна, яким вона хату білить, або сам зі стін нашкрябаєш, розітреш з оліфою – буде тобі біла фарба. Розітреш сажу з печі – буде чорна. Пензлів не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товсті тобі не згодяться. Як мішати фарби між собою – сам розберешся. Перш ніж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мішай фарби потроху, обачно, бо більше не дам – і не проси навіть. Баночки прикривай – інакше фарба засохне. Все, дуй звідси, богомазе нещасний…

Федько вчинив так, як сказав голова: вапна і сажі нашкрябав з печі, розтер з оліфою – у нього побільшало на дві фарби. Замість пензлів зі скіпок, клаптиків лляної тканини й ниток накрутив з десяток «квачиків». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змішував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три менші дощечки.

У перший же день його вправлянь мама поцікавилася, чим таким дивним тхне в хаті, що аж у носі закладає. Підліток відповів просто:

– Бога я малюю. Як тато сказали, так і роблю.

І продемонстрував головну дощечку, на якій саморобною чорною фарбою були обведені нечіткі обриси, всередині наполовину замазані саморобною побілкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пішов зі своїми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федькової затії прихильно і навіть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сімейство і показала розмальовану дощечку. Останнє слово, звісно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив:

– Що ж, хай собі старається. Побачимо, що з того вийде.

А вийшло таке, що за два тижні на дощечці постав малюнок чоловіка. Був він немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борідкою і невеличкими вусиками, з піднятою вгору правою рукою, три пальці якої були складені щіпкою, два притиснуті до долоні. Але найдивнішими були три речі: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкіра, що немовби світилася зсередини, по-друге – проникливі волошково-блакитні, з влучно підмальованими світловими бліками очі, що нібито заглядали тобі в душу, й по-третє – жовтувато-променистий німб довкола голови.

Поза сумнівом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволі здіймалася рука для хресного знамення. Навіть у голови колгоспу, якому схвильовані батьки теж показали Федькове творіння… Втім, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у піднесений до рота кулак, мовив стримано:

– Талант. Учитися вашому Феодосію треба, на маляра вчитися, – і дременув з хати Тетяничів швиденько, немов чорт від ладана.

Втім, усі вони були, по суті, малоосвіченими селянами – а от що скаже про все це справжній священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матір сімейства відправилася до Києва. Метою поїздки Тетяни Михайлівни була Покровська церква на Подолі: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексій Глаголєв, до якого колись возили Федька і який стверджував, що у хлопця має розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тоді на увазі священнослужитель?..

З далекої подорожі матір приїхала вкрай щасливою і просто окриленою. Покровська церква і досі працювала, отець Олексій правив там службу, як і раніше. Оглянувши малюнок на дошці, він з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа відповідає майже всім церковним канонам. Хіба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а світло-русявим…

Однак враховуючи, що «раб божий Феодосій» використовував саморобні фарби та й загалом малював ними вперше у житті, його досягнення було просто неймовірним! Тому отець Олександр саморобну ікону після прискіпливого вивчення освятив та передав щасливій матері зі словами:

– Ваш син – художник від Бога. Зробіть усе можливе, аби тільки дати йому пристойну освіту, бо погубити такий талант – це великий гріх. Отож допоможіть йому в ім’я Господа нашого Ісуса Христа!..

Що ж, про це належало подбати в майбутньому, а поки що несказанно щаслива і горда за найменшого синочка жінка повісила ікону в красному кутку їхньої хати, прикрасивши власноруч вишитим рушником.

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 18 травня 1956 року

– Семене Опанасовичу, як же ми тепер без вас?! Нащо вам нас кидати? Що ми не так зробили, скажіть! Що?..

Вихованці дитбудинку оточили директорський стіл щільним кільцем і закидали запитаннями, що мали аж надто очевидні відповіді. Коли Калабалін нарешті стомився вислуховувати потік прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька і до того ж трохи сумна посмішка, й лише потім почалися відповіді, одна за іншою:

– Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означає «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шість років тому, але ж хіба переді мною тут не було іншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то і тепер мене кимсь замінять. Можете не хвилюватися, держава про це подбає.

Що означає «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повній відповідності до моїх виховних принципів. Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то він на своєму місці й залишиться, нікуди не дінеться. Чи, може, вважаєте, що в повітрі розчиниться?! Чи я висаджені яблуньки із собою заберу?.. Отож і не треба.

Що маєте на увазі, кажучи, нібито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсім ні, аж ніяк. Просто мене на іншу роботу переводять, бо піонерськими таборами²⁷ хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинівну: вона ж поки що тут залишиться²⁸ – її звідси ще ніхто не прибирає! Отже, через неї можемо й надалі спілкуватися, якщо тільки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишається. Зрештою, ви всі грамотні, листи писати вмієте – пошта у нас справно працює, пишіть мені листи!..

Хто каже, нібито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республіканського Міністерства просвіти вирішило саме так, а не інакше: «Годі з вас, товаришу Калабалін! Попрацювали тут, у Мотовилівці, – отож і годі! Переходьте на інше місце роботи, передавайте свій безцінний педагогічний досвід там». Отак от! А ви кажете…

Приблизно в такому дусі відбувалася вся прощальна бесіда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано і дуже переконливо. Однак про одне-єдине він все ж таки промовчав: в переведенні на іншу посаду зіграло роль також його особисте бажання. Адже через давню ідіотичну історію з шефським подарунком – килимом, який він нібито привласнив, – у вищих інстанціях і досі періодично зчинявся рейвах. Час був неспокійний: після смерті товариша Сталіна на всіх рівнях змінювалися чиновники, і кожен, хто починав труди праведні на ниві просвіти, вважав своїм святим обов’язком перевірити «злодійкуватого» директора дитбудинку, який нібито «обікрав» вихованців.

Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, і він таки попросив начальство про переведення кудись подалі від Мотовилівки – туди, де підлеглі не пишуть на своє начальство анонімки. Тим паче тепер любителі «паперотворчості» почали додавати до своїх «шедеврів» ще один мотив: нібито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але після пам’ятної всім розповіді про подвиги часів Громадянської війни Мокій Кононович настільки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалі погіршувався повільно, але невпинно. Скінчилося тим, що він зліг і більше не піднімався. А потім і помер…

І хоча любителі анонімок прекрасно знали, що розповісти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсім не директор, а вчитель історії Єрохін, вони з неймовірним ентузіазмом взялися за нову тему. З Калабаліна і без того вистачало слави «крадія» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивці за змовою»?! Ні-ні, піти з директорської посади простіше і спокійніше. Так буде краще всім.

Ще багато часу витратив Семен Опанасович, відповідаючи вихованцям. Коли ж запитання скінчилися – мовив:

– Ну все, годі. Мені вкрай потрібно закінчити деякі справи саме сьогодні, отож прошу надати мені таку можливість.

Сумуючи від усвідомлення марності докладених зусиль, діти й підлітки почали залишати директорський кабінет. Як раптом Калабалін відчув, що на нього хтось дивиться невідривно і дуже уважно. Наступної миті їхні погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрібно залагодити невідкладно…

– Гайдамака!

– Так, Семене Опанасовичу?

– Будь ласка, залишся. Нам потрібно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловік з чоловіком.

Дехто з хлопців пригальмував ходу і занепокоєно озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив їм знак, що все гаразд.

– Леоніде, – звернувся до вихованця директор, коли інші вийшли з його кабінету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останній тиждень і…

– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тільки мене збиралися всиновлювати, Антон²⁹ саме про це просив…

– Ти дослухай спочатку, а потім вже запитуй, – доволі стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець зніяковіло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у підсумку вийшло зовсім не те, на що я розраховував. Вийшло так…