Читать книгу «Фатальна помилка» онлайн полностью📖 — Тимура Литовченко — MyBook.
image

Глава 2
Не бажай чужого!

Берег Яїка[2], 22 червня 1614 року

Літо стояло тепле й сухе, майже без комарів. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорінно перемінилося, починався досить буденно.

Уночі їй наснився незвичайний сон. Два намети і два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немає ніякого повстання, а козаки не гинуть від бердишів і куль стрільців. Снилося їй море, насправді ніколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме біле місто й чудовий великий корабель, готовий до відплиття. Блаженний сум розставання відчула Марина уві сні… й саме тут її розбудив лемент птаха в очеретах.

Вона стрепенулася, піднялася, але потім знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очі – і в легкому досвітньому серпанку одразу виникло загадкове біле місто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранішнього сонця. Зненацька картинка помінялася: несеться їй назустріч крилатий огир із горбатим стариганом на спині. Старий підхопив її сина й полетів до перехрестя доріг перед в’їздом у місто. Там, де обабіч дороги спалахував синім світлом великий дерев’яний хрест, біля воріт у казкове місто, горіла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховісна шибениця.

Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нічого путящого їй на розум так і не спало. Що це за велике місто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привиділася їй?..

Коли більше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарешті приїхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тільки-но той увійшов у намет. Він обійняв жінку, яка ледь відчутно тремтіла, міцно пригорнув до грудей і, зазирнувши в зелені очі, величезні й бездонні, насторожено запитав:

– Марино, що з тобою сталося під час моєї відсутності? Чи хтось насмілився скривдити тебе?

Вона заперечно мотнула головою й відповіла тихо, намагаючись не виявляти занепокоєння:

– Все добре і спокійно.

Однак Заруцький надто добре знав її, тож вирішив з’ясувати все до кінця:

– Марино, не обманюй, я ж відчуваю, тебе щось непокоїть!

Вона відповіла знехотя:

– Я не розумію, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обіцяли відпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрім того, у мене погане передчуття. Мені сьогодні таке наснилося, таке…

– Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я пам’ятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш…

Однак Марина не вгамовувалася:

– Іванчику, послухай-но, давай здамося!

– Ні!!! Не бувати такому!!! Не піде козак Іван Заруцький на уклін до якогось князька Івашки Одоєвського, нізащо не піде!!! – розлютився він. – Мені татари й перський шах Аббас обіцяли допомогти у створенні власної держави на півдні Московії! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, і для синка твого. Ох і заживемо ж ми тоді!..

– Ти засліп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приречені?! Не бувати козацькій державі! Ми відступаємо крок за кроком, у нас вже не вірять так, як колись. Люди вже не зустрічають нас із хлібом-сіллю, як раніше. Стрільці нишпорять по наших слідах, немов зграя хортів… Схаменися, Іване!..

Тут у намет зазирнув молодий козак і зупинився, притримуючи полог і не наважуючись увійти усередину.

– Чого тобі, Степане? – поцікавився Заруцький.

– Я хотів… хотів… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.

– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кінець кінцем?! Доповідай, як годиться, – розсердився Іван.

– Відступати треба!

– Що-о-о?!

– Відступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.

– Чому це?!

– Стрільці козаків тіснять.

– Ну от, що я тобі говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!

– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настільки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зуміє успішно відбити атаки стрільців Пальчикова й Онучина.

– Успішно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлі сидимо, як раніше, а отутечки, у густих очеретах Яїка переховуємося, немов ті пацюки налякані?! Навіщо при собі два човни тримаємо: щоб на випадок чого або від своїх, або від чужих упливти?! Хіба не так, Іване?..

– Ти, Марино, краще теревені ці припиняй, бо ще раптом хтось почує. Мені отаман Треня, як рідний брат, він мене не зрадить.

Тоді Марина зрозуміла, що сперечатися далі не варто, а краще потихеньку вибиратися звідси самій. Вона обійняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцілувала в щоку й повільно полишила намет.

Між тим малий Іванко – трирічний син Марини, сидів на березі ріки разом зі старим козаком.

– А розкажи-но мені, дядьку Демиде, що ж далі сталося з Гориничем і сином його Яїком? – поцікавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нічого розповідати малому, натомість поспіхом скочив, низько вклонився й мовив:

– Ну ось, Іване Дмитровичу, і матінка ваша прийшла. Поки що побудьте з матінкою, я ж про Горинича розповім опісля…

– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спішно розкланявся з Мариною й миттю пішов геть. Мати же забрала й повела у свій намет хлопчика, на ходу гарячково міркуючи, як же вчинити далі. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспіхом зібрала речі, гроші й коштовності, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зі смарагдами й рубінами – його маленькому царевичеві подарували, коли хрестили за грецьким[3] обрядом.

Між тим військовий табір гудів, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись поміж возами, непомітно вислизнула з табору крізь очерети.

Вечоріло. Курява вляглася. Деінде у таборі яскраво спалахували багаття. Подуви північного вітру здіймали на Яїку хвилі, що із плескотом вгасали, добігши берега. Ліс за рікою став червоно-золотим, а десь там, за лісом, могла б бути її земля!.. Але Марина більше не думала про свої землі: їй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, її трохи знобило.

Дитина заснула в неї на руках. «Доки козаки нічого не помітили, треба поквапитися», – подумала Марина й кинулася бігти уздовж берега. Від свіжої роси трава, очерет і верби виблискували, немов прикрашені діамантовим розсипом.

Жінка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом різко зупинилася, оскільки біля самого краю річкової гладіні помітила незнайомців. Перший – високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях і кожусі, незважаючи на теплу погоду. Поруч із ним копирсався інший – більш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань із величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях і лляній сорочці до колін. Незнайомці теж помітили втікачку й перелякано вирячилися на неї.

– Ви хто? – спитала обережно Марина.

– Ми рибалки із селища, що тут неподалік. А от ти хто така будеш?

– Мандрівниця, – Марина вирішила відповідати якомога невиразніше.

– А-а-а, отож-бо я чую, що говірка у тебе не нашенська… І чого ж тобі треба, мандрівнице? – запитав більш молодий.

– Мені б на той берег переправитися. До рідні я йду.

– А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тільки церква…

– Не ваша то справа, до кого йду, – грубо обірвала їхні розпитування Марина. – Я щедро заплачу вам, і квит.

– Ич, яка ти! – невдоволено прорипів старий. – А гроші в тебе є?

– Не сумнівайся, є… То як, перевезете мене, чи інших перевізників пошукати?

– Перевеземо. А скільки даси?

Марина подивилася старому прямо у вічі й мимоволі скулилася під його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив її за руку вище ліктя й боляче стиснув.

– Не займай!.. – перелякано заскиглила жінка.

– А що ти нам даси?

– Візьміть усе, тільки відпустіть мене з синочком!

Старий наблизився до Марини, стягнув з неї непоказний дорожній плащ… і обімлів від розкоші її сукні!

– Та це ж чиста тобі царівна… А ну ж бо, Яремо, швидко знімай з неї персні й перли!

Не гаючи часу даремно, здоровань підскочив і, для остраху погрозивши ножем, заходився зтягувати з її правої руки прикраси. При цьому дитина прокинулася, відкрила очі й закричала.

– Тихо ти мені! Цить, паскуднику!!! – старий спробував затиснути хлоп’яті рота, але той вивернувся і вкусив його за мозолясту долоню.

– Ах, он ти як!..

Старий відірвав дитину від матері, зідрав з нього прикрашеного самоцвітами капелюшка, розцяцьковану золотим шитвом накидку, штаненята й червоні сап’янові чобітки. Потім перевернув маля догори дригом і щосили потрусив – тоді на землю впав золотий натільний хрестик царевича. Крекнувши від задоволення, старий згріб докупи всі награбовані речі, а хрестика засунув до рота за щоку.

У цей момент до них долинули посвисти й цокання копит: по дорозі уздовж ріки їхали цигани. Підхопивши здобич, грабіжники пустилися навтьоки. Марина ж зустріла циганський табір розпатланою, у розірваній сукні. Підхопивши на руки дитину, яка несамовито ридала, бідолашна жінка приготувалася до найгіршого…

Вози зупинилися неподалік. З переднього зіскочив старий циган, а за ним – схожа на відьму баба, древня й страхітлива іззовні. Водночас її вицвілі, а колись карі очі сяяли добротою і співчуттям. Баба наблизилася до переляканої Марини й лагідно мовила:

– Сідай, красунечко! Ми знаємо, хто ти. Сідай і їдьмо з нами… Допоможи-но їй, Бахтало.

Дужий гарний циган підібрав із землі її сірий плащ, яким грабіжники погребували, накинув на плечі переляканій жінці, підхопив її й посадив на один з возів. Роздягненого царевича передав матері на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тоді тільки табір рушив з місця.

Дорогою Марина непомітно перевірила, чи вцілів гаманець із грішми, не помічений грабіжниками. Схоже, таки вцілів! Ото й добре – бо це все, що в них тепер залишилося!..

Поступово жінка засумувала, згадавши колишнє своє багатство і те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його – втекла, навіть не попрощавшись, не попросивши пробачення…

Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, більше схожа на зруб дерев’яна церковка. Побачивши православний храм, жінка відчула, як защеміло її серце, тож вона поспішно мовила:

– Все-все, я вже приїхала! Мені сюди, зупиніть.

Прощаючись із циганами, дістала зі складок сукні й простягнула їм невеликий мішечок із золотими червінцями. Однак баба заперечно мотнула головою:

– Не треба нам твоїх грошей, Марино. Сховай їх, але недалеко.

– Чому недалеко?..

– Бо незабаром вони тобі ой як знадобляться!.. А поки що ступай собі з Богом, тільки постав у храмі за нас свічку.

Марина кивнула і з сумом на обличчі попленталася до церкви.

– Агов, не журися! – крикнув їй на прощання молодий циган з воза. – Бо інакше гроші втратиш!

– Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! – крикнула у відповідь Марина, проте цигани вже не могли її почути.

Вона озирнулася довкола і здригнулася: неподалік на узбіччі дороги стояв величезний дерев’яний хрест – зовсім такий, як у її загадковому сні. Чесно кажучи, ця місцина здалася їй якоюсь незатишною…

Марина поквапилася підійти якнайближче до храму. Загорнута у подаровану циганами козячу шкуру дитина знов заснула. Тим часом небо посвітлішало, зірки остаточно згасли. На сході зачервоніла вранішня зоря.