Сильвіо з’явився наприкінці наступного тижня. На ньому був світлий костюм з яскравою краваткою, на руці виблискувала золота каблучка. Він привітався з Анею, як зі старою знайомою, і запитав, не звертаючи уваги на докірливий погляд Джини:
– Вам сподобалася наша подорож до Везувію? Я запрошую вас на екскурсію до Риму. Там придбаємо подарунки для вашої малечі.
У дорогу вирушили надвечір, коли з моря повіяв свіжий вітерець. Він приглушив і без того ледь відчутний коктейль запахів квітучих апельсинових дерев і жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, під настрій. Інколи для щастя достатньо буває гарної погоди. Видався саме такий день. Жінку охопило почуття душевного піднесення, коли все складається чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленої мети можна досягти на одному диханні. Молода покоївка приваблює цього старого казанову – то нехай! Він ще не знає, з ким має справу. Ані пригадалася старовинна циганська пісня: «Любиш…губиш – все одно.» Італійська пристрасть, циганський шарм, потім легкий смуток за Парижем…
Кажуть, Рим виглядає більш провінційним, аніж Діжон або Ам’єн. Насправді Аню тягнуло до сусідньої Франції, де було більше можливостей. Про вигоди життя в цій країні досить красномовно розповідав їй колишній однокурсник Григорій Фішман. Навряд чи молодик мав чіткий план, однак Аня уподобала саму ідею. Тим паче що десь у Парижі можна було б спробувати відшукати сліди прадіда, полковника царської армії, який у вісімнадцятому році емігрував за кордон. Щоправда, для цього потрібно було спершу навідатися до батька, який так само жив в Умані, але стосунки з ним не склалися. Мати, за чоловіком Курилець, а у дівоцтві – Морар, – під час розірвання шлюбу відвоювала в чоловіка через суд частину приватного помешкання, зведеного родиною на останні кошти кілька років тому. А от щодо Італії, то потрібно було докласти чимало зусиль, аби не залишитися тут назавжди. Це ж, певно, мала бути б ціла наука – як не вийти заміж за італійця. Аня з її яскравою зовнішністю чи не щодня отримувала пропозиції від чоловіків.
Отож бо.
У жилах родини Морарів тече гаряча кров. Роми, ці довічні мандрівники і авантюристи, вміють і приваблювати, і відштовхувати. Це вже як їм заманеться. Їхня релігія – свобода. Вони обожнюють небо та незгасну ватру. Підстаркувата Європа довго мудрувала, звідки ж упав на її голову цей неприкаяний дикий народ. Так і Сильвіо Конті зі своїм тугим гаманцем довго мандруватиме поруч – допоки Аня того хотітиме. Навіть розумні чоловіки стають дурнішими, коли спілкуються з красивою жінкою, а цей – тим більше. Схоже, що на порозі старості мирські пристрасті Сильвіо не вляглися.
Дісталися Риму швидко. В готелі взяли окремі номери. Збираючись до ресторану на вечерю, Аня скористалася французькими парфумами, які їй подарував підстаркуватий шанувальник, і з насолодою поринула в розваги.
Усе було так, як задумали: і знайомство з вічним містом, яке розпочали з Колізею, і огляд пам’яток епохи бароко з відвідуванням фонтану Треві й Іспанських сходів, і прогулянка нічним містом. Сильвіо успішно впорався з роллю чичероне. Але спершу поснідали. Поласувати різноманітними солодощами досхочу було заповітною дитячою мрією Ані. Уже біля французького кафе запах ванілі і шоколаду забив їй памороки.
– Скільки років твоїм дітям? – запитав Сильвіо, коли офіціант прийняв замовлення.
– Їм по десять. Це близнючки, – відповіла жінка.
– А чоловік?..
– Ми розлучилися.
– Мені теж не вдалося зберегти свою сім’ю, – мовив чоловік і навіщось пересунув вазочку на інший край стола. – Посилатимеш додому якісь речі?
– Та хотілося б, але поки що з грошима негусто.
Вона замислилась.
Анин покровитель не намагався перервати її думки. Він, вочевидь, не збирався ні диктувати свою волю, ні влаштовувати допит своїй супутниці. Просто вона його зацікавила, і він радів нагоді побути поруч із цією гарненькою синьйорою, яка, до того ж, сильно залежала від нього. Єдине, чого він не міг стримати, – це свого захвату її вродою, молодістю і чарівністю. «Белла донна», – з обожнюванням повторював Сильвіо. Здається, їй це подобалось – але не більше того. Утім Аня з цікавістю вислухала розповідь старого.
Він розумів, що відчуває Аня – сам свого часу побував у шкурі іммігранта. Італійці були звичною робочою силою для Америки. Проти цього вживалися запобіжні заходи – як з боку Сполучених Штатів, так і за наказами диктатора Франко. Але підсумки Другої світової війни перекреслили багато які заборони в різних країнах. В Італії виникла друга хвиля еміграції, насамперед до американського континенту. Аж до середини п’ятдесятих жителі Апеннін сотнями тисяч залишали свій квітучий півострів, і це відбувалось настільки стрімко, що позначилося на чисельності нації. Серед відчайдухів, які вирушили до Америки, був і сімнадцятирічний Сильвіо, якому кортіло швидше позбутися опіки батьків. У Венесуелі він освоїв будівельну професію, набув статків і через двадцять років повернувся в рідний Неаполь, де відразу ж одружився.
Час для цього був більш ніж сприятливий: відплив робочої сили з країни припинився, її економіка почала швидко нарощувати м’язи. Тим, хто повернувся з еміграції, маючи будівельний фах, пощастило з бізнесом, тим паче що туристи з Німеччини, Іспанії, Франції, Австрії і Швейцарії полюбляли Італію і не завжди шукали дорогі готелі. Завдяки підприємницькій діяльності таких, як Сильвіо Конті, у прибережних районах центральної частини півострова почали з’являтися табірні містечка, а на півдні – приміщення, що здавалися в оренду. За кількістю місць у готелях Італія вирвалась уперед з-поміж сусідів по Європейському Союзу. До того часу вже і в ній з’явилися заробітчани. Остання хвиля найманих працівників накотилася з республік колишнього Радянського Союзу. До них належала й Аня.
Як власник готелю Сильвіо розумівся на подружніх зрадах, і банальний торг за доступ до принад молодих покоївок йому не був вдивовижу. Але ця надто вирізнялася з-поміж інших. До неї неможливо було застосувати жодну відому йому модель підкорення слабкої статі. Розум і незалежна поведінка, витонченість і манери Ані – такі, ніби вона походила з якогось шляхетного роду, – стримували її роботодавця. Він знав, що гонорова новенька мала прізвисько «Професор». Сидячи за столом в ошатній чорній блузці, вона зберігала статечний вигляд, непомітно позирала у стінні дзеркала і майже нічого не їла. Насправді шоколадні круасани їй сподобалися.
Сильвіо відвів очі від оголених плечей своєї супутниці і сказав:
– Я думаю, пресвята Діва Марія простила мені мої гріхи і зберегла життя заради єдиної зустрічі з тобою.
Це скидалося на передмову до сповіді. Навпроти сидів невпевнений у собі чоловічок, який шукав співчуття. Отож, Аня дізналася, що її покровитель зовсім недавно залишив операційну, сподіваючись на повне одужання. Утім жоден лікар не міг поручитися, що рецидиву не станеться. У синьйора Конті тоді знайшли одну з початкових стадій раку. Операцію зробили в Бразилії – до місцевих ескулапів не було довіри. Дружина виявила до хворого цілковиту байдужість, і він цього їй не пробачив. Взявши розлучення із Розаліндою, Сильвіо написав заповіт, в якому не згадав її імені. Усе своє майно він поділив між чотирма дітьми, які були вже дорослими. Щоправда, найстарший син Діно не вважав стосунки з батьком остаточно розірваними і навіть намагався взяти під контроль кожен його крок – наче йшлося про неповносправну особу.
– Синьйоре, ви даремно так побиваєтеся, вважаючи, що вам не таланить. Можливо, ви будете відчувати себе менш нещасливим, коли почуєте мою історію, – сказала Аня, вислухавши невеселу сповідь синьйора Конті.
Вона говорила вкрадливо, ніби заколисуючи дитину. Водночас її погляд укотре ковзнув по поверхні стінного дзеркала. Жінка побоювалася несподіваної з’яви Діно, про якого і раніше чула від покоївок.
За словами Ані, більшість її співвітчизників борсались у себе на батьківщині у злиднях, не маючи вдосталь навіть харчів. Безгрошів’я зробило для багатьох молодих людей неможливим подальше навчання. Це стосувалось і її дітей. Старше покоління швидко втрачало статки і здобутий фах. Пенсіонери, живучи на мізерні кошти, без будь-якої можливості лікуватись тихо відходили в інший світ. Чорнобильська аварія робила свою справу – населення скорочувалося на кілька мільйонів щороку. У містах і селищах, за винятком хіба що столиці, центр життя перенісся на ринки. Аня спочатку викладала в одній з уманських шкіл, однак зарплати не вистачало на трьох. Довелося принизливо випрошувати торгове місце на ринку, йдучи під крило місцевих «човників». Придивившись до підприємців, вирішила і собі відкрити бізнес – ательє з пошиття жіночого одягу. Гарячково запасалася лекалами, видивлялася гарні модні фасони. Залишила викладання, весь час проводячи за шитвом. Справа пішла, з’явилися кошти. Однак податкові інспектори виставили свої умови, які нічим не відрізнялися від рекету. Так дійшла черга до останнього з усіх можливих варіантів – піти по світах на заробітки.
Коли жінка замовкла, Сильвіо провів рукою по своєму негустому посивілому волоссю, ніби прокидаючись, і сказав:
– Ти права, мені нема чого нарікати на долю. А тобі я допоможу. Ось, візьми.
Він поклав перед Анею новенький мобільний телефон. Вона спочатку відмовилася від подарунка, а потім взяла. Мовляв, тільки заради дітей. Дідок виявився задушевний. Головне тепер – не перегравати, тиснучи на його почуття. Під час шопінгу її сивочолий супутник оплатив усі витрати.
Невдовзі Сильвіо знову запропонував свою допомогу, але Аня натякнула йому, що пересилати речі їй невигідно, кращий спосіб – готівка. Останнім часом розмовляти зі своїм хазяїном молодій покоївці було набагато простіше – адже насправді це вона була його повелителькою. Принаймні він завжди повторював ці слова, коли вони залишались удвох.
Якщо у кишені Сильвіо грошей меншало, то в Аниних дітей та її матері їх більшало. У банк за грошовими переказами з Італії Шура Курилець ходила регулярно, наче по соціальну допомогу. Насправді це так і було. За інших обставин діти мали б отримувати кошти від рідного батька, однак Аня відмовилася від аліментів. Натомість вона отримала після розлучення новий двоповерховий будинок, що його звів своїми силами її чоловік, не відаючи, який крутий поворот може статися в подружніх стосунках.
Власне, Валерій поплатився за свою довірливість, як це буває з мільйонами інших чоловіків, яких звабила краса їхніх невірних дружин. Аня вискочила заміж навмання, дуже молодою. Коли народилися близнята і вона трохи оговталася, то розгледіла, що її Легкоступ – справжній телепень, хоча й непоганий на вроду. Але молоду жінку вабили чоловіки іншого штибу – нехай не такі статурні, зате досвідченіші в коханні, хитрі і здатні побудувати далекоглядну інтригу. Анин однокурсник Григорій Фішман був саме з таких. Її заміжжя він сприйняв із подивом: здоровані, в яких біцепсів було більше, ніж глею в голові, йому не подобались, а Аню він мав за розважливу дівчину. Якогось дня вони випадково зустрілися в універсамі, а потім – у неї в новому будинку. Валерій вистежив їх під час перелюбу просто в родинному гнізді і мало не вбив суперника. Розлучення принесло колишньому чоловіку самі втрати: він залишився без дітей, житла і останніх коштів, які вклав у будівництво. Але Аня ні про що не шкодувала.
Згадуючи перипетії кількарічної давнини, Шура подумала, що, попри все, дочка ніколи не робила справді непоправних дурниць. Більше того, матері імпонувало, що навіть із найгіршої ситуації її дівчинка виходила сухою з води, отримуючи при цьому законні дивіденди. Певно, до цього її змалку привчила древня професія батьків – обоє були працівниками торгівлі. Водночас Аня завжди чинила так, як хотіла, і мало кого слухала, тож бути разом із нею означало цілковито підкоритись її волі. Якщо раніше мати намагалася вставити своє заперечне слово, то віднедавна стала спільницею дочки, і були вони, як нитка з голкою. Шура могла вплинути лише на якісь деталі в заздалегідь розробленому плані. Тим делікатнішою ставала ця робота. Утім в них уже котрий місяць голова йшла обертом, тому що впоратися з екстравагантним стариганем можна було тільки завдяки виснажливим оригінальним рішенням. Жінки намагалися, не відлякуючи, зробити для цього синьйора звичайною справою відправляння всіх його вільних коштів до Умані. Щоправда, рано чи пізно чоловік міг зажадати від Ані більш серйозних кроків, аніж їхні спільні походеньки по ресторанах. Як подовжити цю непевну паузу в стосунках і не впустити грошовитого покровителя? Добряче поміркувати над відповідною тактикою було доручено Шурі.
Курилець підійшла до старого трюмо, пригладила хвилясті пишні чорні кучері, швидко і не дуже дбайливо підмалювала губи. Сьогодні вона планувала відвідати юриста і будь-що дізнатися в нього про шлюбні стосунки в Італії. Можливо, вона це робить навмання, але колись дідок почне говорити з Анею про спільне проживання, хіба ні? Шура у свої п’ятдесят із лишком років знала життя.
Повернулася додому в глибокій задумі. Перевірила, чи всі замки на місці: все-таки господарювати жінці самій в такому великому будинку непросто. Зайшла в дім, сіла за столом у кухні. Якось недобре складалися справи. Виявилося, що Аню як нелегальну заробітчанку дійсно будь-якої хвилини можуть депортувати до України. Рятує ситуацію лише те, що місцева влада закриває на це очі. У разі шлюбу з італійцем депортація іноземки стає неможливою. Навіть якщо припустити, що Аня погодиться вийти за свого покровителя, все одно виникала заковика. Там, перш ніж узяти шлюб, майбутні чоловік і дружина зобов’язані повідомити про свій намір, розмістивши оголошення в газеті. Можна собі уявити реакцію цього скаженого Діно… А ставати утриманкою стариганя Сильвіо Аня не мала наміру. Що ж робити?
Задзвонив телефон.
– Мамо, Сильвіо хоче, щоб я залишила готель і найнялася до нього в економки. Каже, будеш доглядати господарство, поки не помру. Мовляв, озолотить мене, тільки б не йшла від нього.
– А ти?
– Дуже мені треба сидіти коло діда аж до його скону. Діно і так загризає. Я відразу ж відмовила Сильвіо.
– А що він?
– Мовчить. Переживає.
Шура зрозуміла, що настав час їй сказати своє слово.
– А одружитися не пропонував?
– Ні. Та я за нього не піду. Хочеш, сама виходь за нього.
Шура розсміялася.
– Та він мене не візьме. Я стара. Утім треба спершу на нього подивитися. А взагалі тобі треба тікати з тієї Італії.
– Ото ж бо й воно. Я теж так думаю. Треба шукати чогось кращого. Але дід тримається за мене дуже міцно. Хоче поїхати разом зі мною до України, відвідати Київ, познайомитися з тобою та дітьми.
– Господи! І коли це буде?
– Через два місяці. Я до того часу переконаю його, що ти для нього будеш кращою сиділкою, ніж я, але за умови, що він одружиться з тобою.
Від такого карколомного повороту подій в Шури сперло дух, але вона швидко опанувала себе:
– Вибач, я теж не полізу в зашморг. Мені треба ще самій подивитися на того Сильвіо.
– Подивишся. Готуйся до прийому гостя.
Маєш мороку. А втім… Шура любила пригоди. Родинне життя Морарів було суцільною авантюрою. Тата – румунського цигана, з яким її мати познайомилась у Бендерах – зовсім не пам’ятала. Маленькою дівчинкою спізнала всі принади мандрівного життя, коли доводилося жити в оселях, де мати цілими днями працювала штукатуром і оздоблювачем. Свого житла вони не мали. Нарешті Морари осіли в Умані, де їм за символічною ціною дісталася напіврозвалена прибудова до приватного будинку на околиці міста. Згодом, після смерті немолодої власниці, весь будинок став їхнім. Відтоді цю оселю вважали найбільшим надбанням сім’ї. Після такої науки квадратні метри житлової площі прилипали до Шуриних рук, наче приворожені. Отож-то Морари спершу сім разів подумають, перш ніж упустити свою вигоду.
З боку Шуриного чоловіка була зовсім інша рідня – споконвічні хлібороби з Вінниччини. Мрійливі і сповнені родинних чеснот, вони над усе цінували освіченість і дітей обов’язково посилали вчитись у місто. Анин батько був одним із них. У торговельному технікумі, де Морар познайомилась зі своїм Миколою, однокурсники їх одразу одружили. Шура та її кучерявий, чорноокий кавалер були гарною парою, виглядали, наче діти з одного циганського табору. Насправді ж, як з’ясувалося, її майбутній чоловік був лише наполовину українцем, тому що його мати, соболівська красуня Надійка, з-поміж усіх хлопців уподобала зайду болгарина, який не мав ні кола ні двора.
Микола виявився роботящою, романтичною і щиросердною людиною. Нарешті в родину прийшов добробут, але теща, зла від нудьги, знущалася над ним як хотіла. Зрештою, чоловік утік від своїх циганок. Йому навздогін йшли прокльони. Дочка скорилась материній волі, але це суперечило велінню її серця. Внутрішній конфлікт закінчився для Шури психіатричною лікарнею. Це не завадило їй згодом відновити своє здоров’я і продовжити трудову діяльність. Щоправда, тепер жінці доручали роботу, при якій не потрібно було багато спілкуватися з людьми. Олександра Курилець значилася завідуючою складом однієї з торговельних фірм. А втім насправді ця зовні зібрана, віддана роботі жіночка потай відривалася на всіляких оборудках, в яких її склад відігравав не останню роль.
Попервах Аня намагалася підтримувати стосунки з батьком, але згодом забула його. Жіноцтво відокремило себе від колишніх чоловіків і почало своє самостійне існування, сповнене користолюбними інтересами. Шура продала приватний будинок і на виручені крошти придбала квартиру, в якій тепер жили орендарі. Звідти йшов грошовий потічок для накопичування валюти. А будинок, записаний на ім’я Ані Легкоступ, був родинним гніздом, в якому підростало двоє пташенят – Анжела і Камілла. Ніяких соболівських коренів тут не збереглося, зате румунські заявляли про себе повсякчас. Колись завчені Шурою в дитинстві румунські й ромські слова пригадувались особливо легко у стінах цього будинку, під попсову музику, що постійно линула з дитячої кімнати.
Із передпокою почувся шум. Шура визирнула туди. Школярки ледь тягнули портфелі, заплетені кіски в обох збилися набік.
– Де ви так забарилися?
– Ми каталися на гойдалці! – в один голос відповіли близнючки.
О проекте
О подписке