Розділ 4

Пропозиція, про яку згадав Ковпервуд у розмові з Береніс, була зроблена йому близько року тому двома англійськими підприємцями, містером Філіпом Геншо та містером Монтег’ю Грівзом. Вони надали йому листи від декількох добре відомих банкірів та маклерів з Лондона й Нью-Йорка, що рекомендували їх як підрядників з великим досвідом у будівництві залізниць, міського транспорту та заводів в Англії та інших країнах.

Деякий час тому вони інвестували десять тисяч фунтів стерлінгів у Електротранспортну компанію (англійська компанія, організована з метою розвитку залізничних підприємств) у будівництво підземної залізниці довжиною чотири-п’ять миль, що мала пройти від Чаринг-Крос – в центрі Лондона – до Гемпстеда, що віднедавна почав перетворюватися на великий житловий район. Обов’язковою умовою цього проекту було те, що майбутня лінія мала забезпечити пряме сполучення між Чаринг-Крос (кінцева станція Південно-Східної залізниці, що обслуговувала південні і південно-східні узбережжя Англії і була однією з головних артерій сполучення з континентом) і Юстон-стейшн, кінцевою станцією Лондонської і Північно-Західної залізниці, що обслуговувала північно-західні райони й доходила до Шотландії.

Містер Грівз і містер Геншо повідомили Ковпервуду, що Електротранспортна компанія мала капітал у тридцять тисяч фунтів стерлінгів. Їй вдалося провести через обидві палати парламенту акт, що давав їм право на будівництво й експлуатацію цієї залізничної лінії, а також повне володіння нею. Одначе задля цього, всупереч суспільній думці англійців про свій парламент, компанії довелося витратити чималеньку суму грошей – причому не на підкуп певної групи. Тут, як натякнули містер Грівз і містер Геншо (і хто як не Ковпервуд міг їх цілком зрозуміти), слід різними шляхами шукати прихильність певних поважних осіб, що здатні вплинути на думку комітету. Натомість пряме звернення від сторонньої особи має мало шансів на успіх, тим більше, що в Англії право на таке володіння надається довічно. З цією метою довелося звернутися до юридичної фірми «Райдер, Баллок, Джонсон і Чанс», що являла собою втілення юридичних талантів, технічної поінформованості й мала найкращу репутацію, якою тільки могла похвалитися столиця імперії. Ця відома фірма мала численні зв’язки з окремими акціонерами й головами різних підприємств. Вона справді знайшла людей, що могли не тільки переконати членів парламентського комітету підтримати акт про залізничну лінію, але й уже після того як акт був прийнятий, а від тридцяти тисяч фунтів майже нічого не лишилося, залучила до цієї справи Грівза й Геншо, котрі близько року тому взялися за дворічний підряд на будівництво лінії Чаринг-Крос – Гемпстед й витратили десять тисяч фунтів стерлінгів.

Умови акта були прописані доволі жорстко. Вони вимагали від Електротранспортної компанії внести шістдесят тисяч фунтів стерлінгів як заставу задля забезпечення того, що пропоновані роботи будуть виконані згідно з умовами акта й закінчені частково чи повністю до визначеної дати. Проте, як ці двоє підприємців пояснили Ковпервуду, нескладно знайти банк чи фінансову групу, що за звичний процент будуть готові внести потрібну кількість цінних паперів у визначений умовами акта банк. Натомість парламентський комітет, звісно, якщо правильно підійти до справи, без сумніву, погодиться подовжити термін закінчення будівництва.

Одначе після півтора року зусиль, після того як було витрачено вже сорок тисяч фунтів і внесено шістдесят тисяч під заставу у вигляді цінних паперів, гроші на будівництво самої підземної залізниці (за оцінками на це потрібно було мільйон шістсот тисяч фунтів) знайти і досі не вдалося. Причина полягала в тому, що – хоча в Лондоні вже функціонувала і доволі успішно цілком сучасна лінія підземної залізниці, Сіті – Південний Лондон, – англійських капіталістів тим не менше було важко переконати в тому, що нова залізнична лінія, до того ж довша й відповідно дорожча, приноситиме прибуток. Дві інші наявні лінії міської залізниці – Районна залізниця у п’ять миль довжиною та Метрополітен до двох миль – були напівпідземними. На них використовувалися паровози, що ходили почасти по поверхні, почасти по тунелях. Між ними діяла угода про наскрізний рух по обох лініях. Проте, оскільки тут використовувалася парова тяга, тунелі й платформи були брудними, нерідко покритими кіптявою і фактично збитковими. Тож, позаяк ніхто ще не довів, що залізниця, будівництво якої обійдеться в мільйони фунтів, зможе окупити себе, англійські капіталісти не виявляли цікавості до такого проекту. Звідси виникла необхідність пошукати грошей в інших країнах світу, що й привело містера Геншо й містера Грівза – через Берлін, Париж, Відень і Нью-Йорк – до Ковпервуда.

Ковпервуд, як він уже пояснював Береніс, був на той момент настільки заклопотаний своїми чиказькими проблемами, що вислухав містера Геншо й містера Грівза не надто уважно. Одначе тепер, після того як він зазнав невдачі у боротьбі за концесію, а особливо після того як Береніс запропонувала залишити Америку, він згадав про їхню пропозицію. Насправді, було схоже, що цей проект надто обтяжений витратами, так що бізнесмен з його досвідом не візьметься за нього; а проте, можливо, варто було б познайомитися ближче з тим, як у Лондоні ідуть справи з підземною залізницею, і взятися за якесь широкомасштабне будівництво, до того ж, імовірно, обійтися без того шахрайства, до якого він був змушений вдаватися в Чикаґо, хай навіть і без надприбутку. Він уже мультимільйонер, то навіщо йому продовжувати цю гонитву за грошима аж до кінця свого життя?

Крім того, його минуле і його теперішня діяльність були так спотворені пресою і його ворогами. Було б гарно зажити доброї слави, особливо в Лондоні, де начебто дотримуються бездоганних стандартів у комерційних справах. Це принесе йому таке суспільне положення, якого йому ніколи не досягти в Америці.

Картина, що поставала в його уяві, надихала. А наштовхнула його на думку саме Береніс, ця дівчинка без певного серйозного досвіду. Вона має природний дар кмітливості, що підказав їй таку можливість. Як дивно, що все це, ця ідея з Лондоном і з усім, що може принести йому союз із нею в майбутньому, почалася з легковажної пригоди дев’ять років тому, коли він у компанії з полковником Натаніелем Джилісом з Кентуккі завітав до цієї жалюгідної Гетті Стар, матері Береніс! І хто сказав, що зло ніколи не приводить до добра?

Розділ 5

У міру того як перша радість від нових стосунків з Ковпервудом відходила у минуле, Береніс почала обдумувати складнощі й небезпеки, пов’язані з новим становищем. Вона не забула про них, коли врешті зважилася піти до Ковпервуда, але тепер вона відчувала, що має, не зволікаючи, підготуватися до них.

По-перше, це Ейлін, ревнива, емоційна дружина, що не зупиниться ні перед чим, аби знищити Береніс, лише дізнається про любов Ковпервуда до неї. Потім – газети. Вони миттєво нададуть розголосу їхньому зв’язку, якщо їх помітять разом. І врешті – її мати, якій доведеться пояснити своє рішення; а ще брат Ролфі, якого вона тепер сподівалася якось влаштувати в житті за допомогою Ковпервуда.

Все це означало, що їй доведеться бути постійно обережною, дипломатичною, впевненою в собі, але разом із цим готовою йти на жертви і компроміси.

Ковпервуда також непокоїли подібні думки. Оскільки Береніс тепер стала центром його життя, його турбувало те, як вберегти її від негараздів, на які вона наражалася поруч із ним. І на наступному побаченні він одразу заговорив з нею про всі ці справи.

– Знаєш, Беві, – сказав він, – ця твоя ідея щодо Лондона мені дуже подобається. Тут відкриваються цікаві можливості.

І він розповів їй про свої думки та про історію з двома англійцями.

– Тепер треба було б, – продовжував він, – послати когось до Лондона, щоб дізнатися, чи ця пропозиція лишається в силі. Якщо так, то ніщо не перешкоджає нам здійснити твій план.

І він тепло посміхнувся на знак схвалення її вигадливості.

– З іншого боку, нам є чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, і по-друге, Ейлін. Вона надто романтично налаштована й надто емоційна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато років уже намагаюсь пояснити їй свій погляд на речі: як людина може, сама того не бажаючи, змінитися. Але вона нічого не хоче розуміти. Вона думає, що люди змінюються тільки з певною метою.

Він зробив паузу й посміхнувся.

– Вона належить до тих жінок, що назавжди пов’язують своє життя з одним чоловіком.

– А тобі це не подобається? – спитала Береніс.

– Навпаки, по-моєму, це прекрасно. Єдина річ у тому, що досі я таким ніколи не був.

– І не будеш, чи не так? – спробувала Береніс його трохи подражнити.

– Облиш! – попросив він. – Не будемо сперечатися! Дозволь я закінчу, люба. Вона просто не розуміє, чому я не можу продовжувати любити її так, як це було раніше. Їй боляче, ба більше! Боюся, її біль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймні вона так намагається думати. Але найгірше в усьому цьому те, що бути моєю дружиною – для неї гордість. Вона завжди прагнула виблискувати в світі, власне, і я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спільною перемогою. Та невдовзі я переконався, що Ейлін багато чого не вистачає, вона просто недостатньо розумна. І я відмовився від думки про те, щоб осісти в Чикаґо. Нью-Йорк – ось справжнє місто для людини зі статками. Тож я вирішив спробувати щастя там. Я все більше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлін, і, хочеш вір мені, хочеш ні, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твій портрет в Луїсвіллі – той самий, що тепер завжди зі мною. Лише після цього я вирішив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереєю мистецтва і моїм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу…

– Отже, цей чудовий особняк, в якому мені ніколи не доведеться жити, був збудований для мене, – задумливо промовила Береніс. – Як дивно!

– Таке життя, – відповів Ковпервуд. – Але ми можемо бути щасливими.

– Так, можемо, – погодилася вона. – Я тільки подумала, як це дивно. Та мені ні за що не хотілося б засмутити Ейлін.

– Я знаю, що ти незаздрісна й кмітлива. Можливо, ти навіть краще за мене зумієш знайти вихід.

– Думаю, що зумію, – спокійно промовила Береніс.

– Але, окрім Ейлін, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрізь переслідують мене. І варто їм дізнатися про цю ідею з Лондоном – якщо я, скажімо, справді візьмусь за це – який тут піднімуть галас! А якщо твоє ім’я десь спливе поруч із моїм, вони накинуться на тебе, мов шуліки. Можливо, слід удочерити тебе, або, коли ми поїдемо до Лондона, виступити твоїм опікуном. Це дало б мені право бути поруч із тобою так, ніби я є розпорядником твого майна. Що ти про це думаєш?

– Що ж, – подумавши, відповіла вона, – іншого виходу я не бачу. Тут потрібно все ретельно обміркувати. І я дбаю не тільки про себе.

– Я в цьому певен, – сказав Ковпервуд, – і якщо нам трохи пощастить, ми подужаємо. Нам слід уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слід придумати, як відволікти увагу Ейлін, адже вона знає про тебе все. Оскільки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго підозрювала, що між нами є зв’язок. Звісно, я не міг про це тобі розповісти. Я був тобі, здається, не надто до вподоби.

– Просто я не знала тебе достатньо, – поправила Береніс. – Ти був для мене великою загадкою.

– А тепер?

– Боюся, анітрохи не менше й зараз.

– Не думаю. Одначе щодо Ейлін щось нічого не спадає на думку. Вона надто підозрілива. Поки я живу тут й лише зрідка навідуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечує. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондоні, а газети про це писатимуть… – він не закінчив і замислився.

– Ти боїшся, що вона дасть поштовх пліткам? А може, навіть поїде за тобою й влаштує сцену?

– Важко передбачити, що їй спаде на думку і що вона може утнути. Якби її відволікти якоюсь справою, вона, може, нічого б не робила. З іншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнім часом, від неї можна чекати чого завгодно. Декілька років тому, коли вона перебувала у поганому настрої та ще й напилася, вона навіть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Береніс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив двері й поговорив з нею, можна навіть сказати, нагримав на неї.

Він змалював у подробицях, як все відбувалося, але трошки пом’якшив враження від своєї поведінки.

Отримавши свідчення того, якою нестямною є любов Ейлін, Береніс почала розуміти, що вона додає ще один шип до тернового вінця, якій тій доводиться носити. Хоча, міркувала вона, Ейлін все одно не вдалося б змінити Ковпервуда. Що ж до неї самої, то їй важливо помститися суспільству… ну, і, звісно, вона також любить його. І вона справді його любила. Він діяв на неї, наче якийсь сильний засіб. Своєю силою духу, фізичною привабливістю він справляв невідпорне враження. Отже, справа була лише в тому, щоб побудувати з ним стосунки і не завдати при цьому додаткових страждань Ейлін.

Після деяких роздумів вона сказала:

– Авжеж, це справді проблема. Але в нас є час подумати. Давай повернемося до цього за два-три дні. Вона не йде в мене з голови.

У задумі вона подивилася на Ковпервуда приязним поглядом, і на її губах грала м’яка, привітлива усмішка.

– Удвох щось обов’язково придумаємо.

Вона встала зі свого крісла у каміна і, підійшовши до нього, сіла йому на коліна й попестила його волосся.

– Виявляється, на світі є не тільки фінансові проблеми, – сказала вона жартома, цілуючи його в лоба.

– Звісно, – відповів він весело, підбадьорений її розумінням і впевненістю.

І, щоб якось розважитися, він запропонував скористатися тим, що напередодні випало чимало снігу, й поїхати кататися на санях упродовж цілого вечора. Він знав затишний готельчик на Норс-Шор, де можна повечеряти, дивлячись на озеро в місячному сяйві.

Повернувшись додому вже пізно вночі, Береніс ще довго сиділа перед каміном, обмірковуючи їхні плани. Вона вже відіслала телеграму матері, в якій закликала її швидше приїхати до Чикаґо. Вона збиралася зняти для них обох номер у готелі на Північній стороні. Коли мати буде тут, можна буде спокійно обговорити всі їхні спільні з Ковпервудом задуми.

Але найбільше її думки линули до Ейлін, самотньої у великому нью-йоркському будинку, – Ейлін, молодість якої вже позаду й назавжди, й хоч колишньої вроди вона не втратила, але, як помітила Береніс, вже добряче обважніла і, схоже, це її не турбувало. Її туалети вражали розкішшю, але їм бракувало справжнього смаку. Роки, зовнішність, вузькість поглядів не залишали їй ніяких шансів проти Береніс. Але Береніс пообіцяла собі, що ніколи не буде жорстокою до Ейлін, навіть якщо остання захоче їй помститися. Ні, радше вона прагнутиме бути якомога великодушною, і також з боку Ковпервуда не допустить жорстокості, якщо вчасно її помітить. Насправді, їй було шкода Ейлін, дуже шкода. Береніс здогадувалася, скільки скорботи мало накопичитися в її душі, адже попри свою молодість, на її долю разом з матір’ю випало немало гіркоти. І ці рани ще не загоїлися.

Отже, вирішила вона, її роль у житті Ковпервуда має бути настільки непомітною і прихованою, наскільки це можливо. Вони зустрічатимуться, оскільки він дуже сильно цього бажає і навіть потребує, але так, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Якби тільки можна було знайти якийсь спосіб відволікти Ейлін від її теперішнього стану, щоб не дозволити їй плекати її ненависть до Ковпервуда, а якщо вона раптом про все дізнається, і до неї.