І справді, не минуло й декількох днів після від’їзду містера Грівза й містера Геншо, як Джаркінс уже поплив слідом за ними до Лондона і просто не міг дочекатися того, аби стати безпосереднім учасником грандіозної авантюри, яка нарешті принесе йому омріяні мільйони.
Хоча перший крок, зроблений Ковпервудом на шляху до придбання лінії Чаринг-Крос, а саме, його розмова з Грівзом і Геншо, не приніс тих результатів, на які він, начебто, розраховував, це аж ніяк не вплинуло на його рішучість продовжувати справу. Враховуючи інформацію, отриману від Сіппенза, Ковпервуд твердо вирішив добитися концесії на будівництво підземної лінії в Лондоні, навіть якщо в нього нічого не вийде з лінією Чаринг-Крос. У зв’язку із цим у нього вдома відбувалися наради, влаштовувалися звані обіди, і в Ейлін створювалося враження, що вони з Ковпервудом потроху повертаються до колишнього способу життя, до того колишнього життя в Чикаґо, про яке вона зберігала найщасливіші спогади. Вона іноді запитувала себе: а чи не могла ця чиказька катастрофа, – немов чудесний поворот долі, – змусити Ковпервуда тверезіше поглянути на життя і повернутися, хоча б позірно, до колишніх стосунків з нею. Хай навіть вона для нього вже нічого не значить, для неї це все одно втіха.
Насправді ж Ковпервуд з кожним днем усе більше відкривав для себе Береніс. Їй була властива певна грайливість, навіть примхливість, що у поєднанні з її розсудливістю і поетичністю натури надавали їй надзвичайної чарівності в його очах.
Одна з її витівок, що глибоко вразила Ковпервуда, сталася ще в Чикаґо. Якось увечері вони поїхали вечеряти в готель, де вже були кілька днів тому. Перед тим Береніс запропонувала йому пройтися до лісу поблизу, і там, на узліссі серед посипаних снігом сосен і дубів, він раптом побачив виліплену зі снігу фігуру, яка виявилася трохи карикатурною, але точною копією його самого. Береніс навмисно приїхала сюди вранці, аби зліпити цього сніговика. Замість очей вона вставила два блискучі голубувато-сірі камінчики, а ніс і рот зробила із соснових шишок, дуже вдало підібравши їх за формою й величиною. Ще напередодні вона поцупила в Ковпервуда один із його капелюхів, який тепер підкреслював подібність сніговика з Ковпервудом. Несподівано угледівши серед дерев цього двійника, освітленого промінями вечірнього вогненно-червоного сонця, Ковпервуд навіть здригнувся.
– Оце так, Беві! Вмієш здивувати! І коли тільки ти встигла? – И він розреготався. Сніжний Ковпервуд, з дещо надмірним носом, дивився на нього, зіщулившись, зовсім як живий.
– Сьогодні вранці. Приїхала сюди одна й виліпила мого любого сніговичка.
– Просто копія мене! – з подивом сказав Ковпервуд. – Мабуть, витратила чимало часу?
– Напевно, годину. Не більше.
Вона відступила на крок і з гордістю подивилася на свою роботу. Потім, вихопивши в Ковпервуда тростину, приставила її збоку до однієї з позначених дрібними камінчиками кишень.
– Хіба не красень! Увесь зі снігу, шишок і кам’яних ґудзичків.
Вона піднялася навшпиньки й поцілувала сніжне опудало в губи.
– Беві! Якщо ти хочеш цілуватися… – Ковпервуд схопив її в обійми, і йому видавалося, що він тримає в руках якогось лісового ельфа. – Береніс! Ти мене з розуму зводиш! Ти людина чи лісова фея, чаклунка?
– А ти не знав?
І вона відкинулася й потягнулася до нього обома руками. – Так, я чаклунка, – вона розчепірила пальці рук. —
І можу перетворити тебе на сніг і лід.
– Береніс! Господи! Знаєш, інколи мені здається, що ти сама зачарована. Але ти можеш чаклувати наді мною, скільки завгодно. Тільки… не залишай мене!
І, міцно пригорнувши її до грудей, він поцілував її.
Але Береніс вирвалася з його обіймів і знову підбігла до сніжної фігури.
– Ну от! – вигукнула вона. – Ти все зіпсував. Виявляється, він – не справжній. А я намагалася зробити його зовсім живим. Він був такий великий, холодний. І стояв тут і чекав на мене. А тепер треба його знищити, щоб ніхто не бачив його й не знав, крім мене.
І, схопивши тростину Ковпервуда, вона вдарила нею із усього розмаху й розвалила фігуру.
– Тож бачиш: я тебе створила, і я ж тебе й зруйную.
І вона, сміючись, розкидала сніг своїми затягнутими в рукавички ручками. А Ковпервуд дивився на неї із замилуванням.
– Ходімо, Беві, кохана! Кажеш, ти мене створила, ти мене знищиш? Гаразд, я згоден, тільки не залишай мене. Знаєш, з тобою я наче переношуся в невідомий світ, точно ти переді мною його відкриваєш – чудесний, незрозумілий, твій власний! І яке це щастя! Ти мені віриш, Беві?
– Звичайно, любий, звичайно, – відповіла Береніс таким спокійним і розважливим тоном, наче це не вона щойно грала цю виставу зі сніговиком. – Так і має бути. І так буде.
Вона взяла його під руку, і вони пішли. Вона наче прокинулася від сну, повернулася на землю з якогось свого дивного світу, і йому хотілося розпитати її про цей світ, але його наче щось утримувало, – він відчував, що цього не можна робити.
І це почуття й водночас радісна впевненість, що от вона тут, із ним, що він може доторкнутися до неї, бачити, чути її, так захопило його, немов йому тільки тепер нарешті відкрилося те, заради чого варто було жити.
Тож хіба можливо, щоб він коли-небудь захотів покинути її? Ніколи в житті йому ще не доводилося зустрічатися з таким дивно різноманітним, таким надзвичайно мінливим і разом з тим розважливим і тверезим, з таким незвичайним створінням! Скільки в ній винахідливості. Найвигадливіша й найчарівніша з жінок, яких він зустрічав.
І навіть у хвилини інтимної близькості вона завжди вміла його здивувати. Вона не просто віддавалася йому, завмираючи в його обіймах, підкоряючись шаленству його чоловічої пристрасті, не була просто інструментом задоволення бажання. Ні, вона завжди лишалася свідомою своїх чар: чар вогненного волосся, магнетичного погляду синіх темних очей, солодощів її губ, на яких завжди грала посмішка.
І коли він потім, після бурхливих побачень залишившись один, згадував ці чудесні хвилини, він відчував, що це зовсім не схоже на все пережите раніше. Не Береніс, а він сам був упійманий душею і тілом, захоплений її екзотичною уявою, зверненою у майбутнє їх союзу.
Розуміючи, що йому доведеться хоча б інколи зустрічатися з Толліфером, аби досягти потрібних результатів з Ейлін, Ковпервуд вирішив повідомити її, що він за два-три тижні планує подорож до Лондона і що якщо вона бажає, то може поїхати з ним. А також він сповістить про це Толліферу, від якого чекає, що той розважатиме Ейлін, щоб вона не мучила себе через відсутність уваги з боку чоловіка, як це було досі. Ковпервуд був зараз у чудовому настрої. Нарешті, після стількох років важкої психологічної напруги, він знайшов спосіб полегшити їй життя, заспокоїти її і створити якусь видимість мирних стосунків.
Коли він увійшов до неї – бадьорий, сяючий, впевнений, з гарденією в петличці, у сірому капелюху, у сірих рукавичках і з тростиною в руці, – Ейлін довелося зробити над собою зусилля, аби стримати мимовільну приємну посмішку, якої він, на її думку, не заслуговував. Він одразу почав розповідати їй про свої справи. Вона вже читала сьогодні газети? Чи звернула вона увагу на новину про смерть одного з його найзапекліших чиказьких ворогів? Однією турботою менше! А що сьогодні на обід? Гарно було б, якби Адріана приготувала морський язик під соусом маргери, якщо ще не пізно. Він надзвичайно зайнятий. Їздив до Бостона, до Балтимора, а за кілька днів доведеться їхати в Чикаґо. А щодо цієї лондонської справи… він уже думав про це, й, імовірно, невдовзі доведеться відправитися туди. Чи не хоче вона скласти йому компанію? Звичайно, він там буде дуже зайнятий, але вона може поїхати до Парижа або Біаррица, а він може до неї навідуватися на вікенд.
Це було так несподівано, що Ейлін не стрималася, і її очі запалали радістю. Але наступної миті, згадавши про свої стосунки з чоловіком, придушила свій порив і відкинулася назад у кріслі. Вона стільки натерпілася від нього, стільки бачила зрад і обманів, що тепер не наважувалася йому повірити. Однак вирішила принаймні удати, що вірить.
– Дуже добре, – сказала вона. – А ти справді хочеш, щоб я поїхала?
– Звісно. Навіщо б я став тобі пропонувати? Я збираюся зробити серйозний крок. Це може успіх, а може й ні. У всякому разі, – і Ковпервуд відверто збрехав (мета виправдовує засоби), не посоромившись зачепити найглибші почуття Ейлін, – адже ти була зі мною тоді, коли я починав і перше, і друге своє підприємство. Мені здається, ти маєш бути зі мною і тепер, коли я задумав третє, чи не так?
– Так, Френку. Я, звісно, хотіла б бути з тобою, якщо ти справді так думаєш. Це було б просто чудово. Я буду готова, як тільки ти скажеш. Коли їдемо? Яким пароплавом?
– Я скажу Джеймісону, він про все дізнається, і тобі повідомлю.
Ейлін підійшла до дверей і подзвонила Карру, щоб розпорядитися щодо обіду. Вона точно ожила, наче відчула подих колишнього життя, коли вона ділила з Ковпервудом його успіх, і відразу наказала Карру дістати валізи й оглянути їх.
Потім Ковпервуд висловив турботу щодо стану тропічних птахів, яких він привіз для оранжереї. І він запропонував Ейлін піти разом. Ейлін, сяючи, попрямувала з ним до оранжереї і не зводила з нього очей, поки він роздивлявся двох папуг з Оріноко й підсвистував їм, намагаючись розбурхати самця, аби почути його крик. Раптом він обернувся до Ейлін і сказав:
– Як ти знаєш, Ейлін, я завжди мріяв перетворити цей будинок на справжній музей. Я продовжую купувати деякі речі й певен, що колись це буде одна з найкращих приватних колекцій. Останнім часом я багато думав, що треба погодити з тобою, аби після моєї смерті, – адже рано чи пізно це станеться, – цей будинок зберігся не просто як пам’ять про мене, а приносив би радість людям, справжнім поціновувачам. Я збираюся скласти новий заповіт – і хотів би це внести туди.
Ейлін була спантеличена. Про що це він?
– Мені вже скоро виповниться шістдесят, – спокійно продовжував він, – і хоч я ще не збираюся вмирати, все ж потрібно навести лад у справах. Трьома виконавцями мого заповіту – всього їх буде п’ять – я збираюся назвати містера Долана з Філадельфії, містера Коула та Центральне акціонерне кредитне товариство. Долан і Коул чудово розуміються на фінансовій і формально-юридичній стороні справи, і вони зуміють виконати всі мої розпорядження. Але оскільки я збираюся залишити тобі цей будинок у довічне користування, я думаю, чи не назвати мені й тебе разом з Доланом і Коулом, і тоді ти зможеш або сама відкрити будинок для відвідувань публіки, або подбати про те, щоб це було зроблено згодом.
Мені вдалося створити красивий будинок, і я хотів би, щоб він залишився таким і після моєї смерті.
Ейлін слухала його схвильовано, відчуваючи гордість за цю несподівану важливу роль, до того ж у такій важливій справі? Їй це надзвичайно лестило. Можливо, він справді трохи одумався, став зваженішим?
– Знаєш, Френку, – сказала вона, намагаючись якось впоратися зі своїми почуттями, – я завжди дуже переймаюся твоїми справами, навіть дріб’язковими. У моєму житті не було нічого, крім тебе – і зараз також мені без тебе нічого не треба, хоч в тебе, звісно, інші почуття. Отож що стосується будинку, – залишиш ти його мені чи вкажеш одним із виконавців твого заповіту, – можеш бути цілком спокійний, я все зроблю, як ти хочеш. Я ніколи не вдавала, що я розуміюся на таких речах, маю такий самий смак, як у тебе, але ти можеш бути впевнений, що твоє бажання для мене святе.
О проекте
О подписке