Перейшовши на той бік річки, в район оптових фірм, Керрі стала озиратися: в які ж двері увійти? Розглядаючи широкі вікна і солідні вивіски, вона помітила, що на неї вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукає роботи. Їй ще ніколи не доводилося цим займатись, і вона раптом відчула, що вся її сміливість випарувалася. Щоб позбутися докучливої ніяковості, вона прискорила ходу і набрала байдужого вигляду, – на її думку, так має поводитись людина, що йде в якійсь певній справі. Проминула багато фабрик і оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарешті, пройшовши кілька кварталів, Керрі зрозуміла, що так нічого не здобріє, і знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великі двері, які невідь-чому привернули її увагу. На дверях красувалася мідна дощечка, а над усім здіймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрібні робітниці?» – подумала Керрі і перетнула вулицю, наміряючись увійти. Вона угледіла за вікном юнака в сірому картатому костюмі. Дівчина не знала, чи має він якийсь стосунок до цієї установи. Досить було йому випадково зиркнути в її бік, як вона знову втратила рішучість і прослизнула далі.
Навпроти височіла шестиповерхова будівля з табличкою «Сторм і Кінг», вигляд якої оживив її надії. То була оптова мануфактурна фірма, в якій працювали і жінки, – Керрі помітила їхні постаті у вікнах горішніх поверхів. Тут вона вирішила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двоє чоловіків вийшли звідти і спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синій формі проскочив повз неї, збіг угору по східцях і зник всередині. Густий рухливий потік перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дівчину, яка спинилась у нерішучості. Вона безпорадно оглянулась і, помітивши, що за нею стежать, відступила. Завдання виявилося понад її сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.
Така поразка дуже її засмутила. Ноги машинально несли її вперед, і кожен крок віддаляв від мети – це була добровільна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних ліхтарях біля перехресть вона зауважувала все нові назви вулиць: Монро, Медісон, Ла-Салл, Кларк, Дірборн, Стейт. Дівчина йшла вперед, ноги її вже починали стомлюватись від безупинного ходіння кам’яними плитами тротуарів, хоч їй і подобались ці світлі й чисті вулиці. Вранішнє сонце пригрівало все дужче, але затінений бік вулиці віяв приємною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою і, як ніколи досі, раптом відчула його красу.
Керрі почала впадати в розпач: що за боягузливість! Повернула назад і вирішила таки розшукати контору «Сторм і Кінг». По дорозі натрапила на велику оптову взуттєву фірму; крізь широкі дзеркальні вікна видно було кабінет управляючого, відгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при вході з вулиці, за маленьким столиком сидів сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кілька разів нерішуче пройшла туди-сюди, нарешті, переконавшись, що за нею ніхто не стежить, проскочила через двері з тамбуром і нерішуче зупинилась.
– Що скажете, дівчино? – запитав старий джентльмен, досить привітно поглядаючи на неї.
– Я… тобто ви… чи немає у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.
– Саме зараз? Нема, – відповів він усміхаючись. Зайдіть на тому тижні. Нам іноді бувають потрібні люди.
Керрі мовчки вислухала його і вийшла, незграбно задкуючи. Такий привітний прийом здивував її. Вона чекала чогось значно гіршого: холодної, грубої відповіді, навіть сама не знала чому. Вже те, що їй не дали відчути принизливості її становища, здавалось оптимістичним.
Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут містилася фірма готового одягу. Людей було більше, за мідними поручнями зібралися чепурно вдягнені чоловіки десь років сорока чи старші.
До Керрі підійшов хлопчина-служник.
– Кого вам треба? – спитав він.
– Я б хотіла побачити управляючого.
Хлопчик підбіг до трьох чоловіків, що перемовлялись, і звернувся до одного. Той наблизився.
– В чім річ? – промовив досить холодно.
Це звертання одразу підкосило всю її рішучість.
– Чи вам не потрібні люди? – пробелькотіла вона.
– Ні! – кинув він уривчасто і повернувся спиною.
Геть розгубившись, вона вийшла крізь двері, чемно розчинені хлопцем, і поспішила сховатися в натовпі. Тяжкий удар знищів надію, яку вона ще плекала.
Якийсь час вона блукала безцільно, снуючи то в один, то в інший бік, минаючи великі торговельні контори, але так і не насмілилась поновити свої спроби.
Було вже по обіді, вона зголодніла. Помітивши скромне кафе, Керрі зайшла туди. Але ціни її злякали – надто високі для неї. Вона обмежилась лише тарілкою супу. Швиденько посьорбавши, пішла далі. Слава Богу, їжа трохи підкріпила її, і дівчина продовжила свої пошуки.
Пройшла кілька кварталів і натрапила на ту ж таки фірму «Сторм і Кінг». Цього разу наважилася ввійти. Кілька джентльменів були зайняті розмовою коло самих дверей, та ніхто не звернув на неї увагу. Керрі стояла, нерішуче роззираючись. Коли Керрі вже знов накрив відчай, її гукнув якийсь службовець, що сидів за поручнями.
– Ви хотіли когось бачити?
– О, кого-небудь! – відповіла вона. – Я напитую роботу…
– Ага, в такому разі, вам треба поговорити з містером Мак-Манусом, – сказав він і кивнув, показуючи на стілець біля стіни: – Сідайте он там.
І знову повернувся до писання. Через якийсь час знадвору ввійшов низенький огрядний чоловік.
– Містере Мак-Манусе! – гукнув чоловік з-за столу, – ця дівчина хоче з вами поговорити.
Низенький чоловік обернувся до Керрі. Вона встала й підійшла ближче.
– Чим можу служити, міс? – спитав він, з цікавістю озираючи її.
– Я би хотіла довідатись, чи немає у вас вільної посади?
– Якої саме?
– Та хоч якоїсь, – промимрила вона.
– У вас є якийсь досвід? Скажімо, в оптовій торгівлі мануфактурою?
– Ні, сер… – зізналась вона.
– Може, ви стенографістка чи друкарка?
– Теж ні…
– В такому разі – у нас нічого для вас нема, – знизав він плечима. – Ми наймаємо тільки кваліфікованих службовців.
Вона позадкувала до дверей. Мабуть, жалібний вираз її обличчя зворушив його.
– Вам уже доводилось де-небудь працювати? – поцікавився він.
– Ні, сер…
– Тоді вам навряд чи треба питати роботу в таких фірмах, як наша. А ви не пробували заходити до універсальних магазинів?
Вона зізналася: ні, не пробувала…
– То на вашому місці я спробував би саме в універсальних магазинах, – сказав він доброзичливо. – Там часто бувають потрібні молоді жінки для роботи.
– Дякую, – промовила вона, оживаючи від цієї іскри дружнього співчуття.
– Так-так, – повторив він, коли вона вже попрямувала до дверей. – Обов’язково навідайтеся в універсальні магазини! – і з цими словами вийшов.
На ті часи універсальні магазини тільки починали входити в моду. Їх було ще небагато. Три перші універсальні магазини в Сполучених Штатах з’явились у Чикаго десь у 1884 році. Назви деяких Керрі знала з об’яв у газеті «Дейлі ньюс», отож вирушила на розшуки. Слова містера Мак-Мануса повернули їй бадьорість, яка зовсім уже зникла. З’явилась надія, що в цьому новому ділі для неї щось та знайдеться.
Деякий час вона блукала туди й сюди, сподіваючись випадково натрапити на те, що потрібне. Часто людина, що вирушає у невідкладній справі, легко задовольняється тим самообманом, який дає видимість пошуків! Нарешті вона запитала полісмена, той сказав, що до «Ярмарку» треба пройти ще два квартали.
Опис цих величезних центрів роздрібної торгівлі – якщо вони коли-небудь зникнуть назавжди – становитиме цікавий розділ в історії економічного розвитку нашої країни. Досі світ не знав моделі такого простого в своїй основі принципу торгівлі. Організована найбільш раціональним способом для роздрібної торгівлі, ця мережа магазинів, поєднаних між собою, була ефектною і вигідною. Ці вишукані, залюднені центри обслуговувалися цілим юрмиськом продавців, за якими наглядало багато начальників.
Керрі пробиралася залами; її зір вабили безліч речей, виставлених на продаж: готовий одяг, письмове приладдя, коштовності і безліч всіляких дрібничок. Кожен відділ являв собою захоплююче незмірно цікаве видовище. Керрі вабила кожна дрібничка чи оздоба, проте вона не спинялась, хоча все було їй потрібне, ой як би хотілося все те мати! Гарненькі черевички, панчохи, пишні плісировані верхні й нижні спідниці, мережива, стрічки, гребінці, гаманці – кожна річ будила всеохопне бажання володіти нею. І в той же час дівчина гостро відчувала: поки що – нічого з цього вона не зможе купити. Бо знедолена, без посади, без заробітку, і кожен службовець одразу побачить, вона убога і шукає роботи.
Проте не слід гадати, що йдеться про нервову, вразливу, зніжену істоту, кинуту в холодний вир життя, позбавленого поезії і побудованого на розрахунках. Безумовно вона не була такою. Просто жінки надто чутливі до всього, що стосується їхнього вбрання.
Не тільки палке бажання обновок і жіночих прикрас охопило її; з болем у душі вона спостерігала ошатних леді. Вони штовхали її, проходячи повз і не звертаючи на неї ані найменшої уваги, захоплені видовищем полиць із крамом. Вигляд більш удачливих жительок великого міста був для Керрі новиною. Не мала вона й уявлення про продавщиць з великих магазинів. У порівнянні з ними вона дуже програвала. Ці дівчата, здебільшого гарненькі, деякі навіть вродливі, трималися незалежно і байдужкувато, і це надавало їм певної пікантності. Одягнені вони були чепурно, дехто навіть вишукано, і, зустрічаючись з ними поглядом, Керрі розуміла, що її власний вигляд красномовно свідчить про її становище, – вони добре бачать убогість її туалету. Але те, як вона непевно тримається, очевидно, ясно показує, хто вона і за чим прийшла. В її душі спалахнуло полум’я заздрощів. Вона враз усвідомила, як багато може дати місто: заможність, вишуканість, комфорт, – усе, що так прикрашає жінку. І її ще дужче охопило жадання досягти всього цього.
Конторські приміщення були розташовані на другому поверсі. Туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там побачила кількох дівчат, вочевидь, таких же шукачок, але виглядали вони більш незалежно і упевнено, як досвідчені міські жительки. Під їхніми втупленними поглядами, Керрі почувала себе кепсько. Минула майже година, поки, нарешті, Керрі покликали.
Чоловік з різкими, швидкими рухами сидів біля вікна за письмовим столом.
– Вам уже доводилося працювати в магазині?
– Ні, сер, – відповіла Керрі.
– Отже, не доводилося… – він пильно подивився на неї.
– Ну, а нам потрібні саме продавщиці з досвідом. Гадаю, ви нам не підійдете.
Керрі почекала ще якусь мить.
– Чого ж ви чекаєте? – витріщився він. – Не забувайте, ми тут дуже зайняті!
Керрі похапцем рушила до дверей.
– Заждіть! – спинив він її. – Я запишу ваше прізвище і адресу. Іноді нам бувають потрібні такі дівчата.
Вибравшись на вулицю, дівчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усі враження цього виснажливого дня зовсім позбавили її самовладання, геть утомили і змучили. Уже не було бажання звертатись в інші універсальні магазини. Керрі йшла навмання, почуваючись якось безпечніше і спокійніше серед натовпу.
Отак блукаючи недалеко від річки на Джексон-стріт, вона звернула на одну з головних артерій міста. Раптом її увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрібні робітниці – пакувальниці й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрі ввійшла.
Фірма «Шпайгельгайм і К°» випускала дитячі кашкети і займала один поверх – п’ятдесят футів завширшки і футів вісімдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У приміщенні по кутках, заставлених машинами й верстатами, було світліше. Багато робітниць – серед них – кілька чоловіків, – були зайняті роботою. Розхристані жінки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мішкуватих бавовняних платтях і зношеному взутті, позакочували рукава, від задухи порозстібувались, оголивши руки й шиї. З їхнього неохайного, незграбного вигляду, із їхніх блідих і виснажених від браку повітря облич можна було здогадатись, що це робітниці найнижчої категорії. А втім, їх ніяк не можна було назвати боязкими; навпаки, ці жваві жінки були зухвалі і лайливі.
Керрі знічено озиралась, не відчуваючи ніякого бажання працювати тут. Її скоса розглядали, і це бентежило, але ніхто не поцікавився, чого їй треба. Вона стовбичила довго, аж поки її завважили всі присутні. Нарешті хтось кивнув майстрові. Той наблизився – у фартусі й сорочці з засуканими рукавами.
– Ви до мене? – спитав він.
– Вам потрібні робітниці? – промовила Керрі, уже навчившись прямо ставити питання.
– А ви вмієте підшивати шапки?
– Ні, сер.
– А маєте якийсь досвід у роботі?
Керрі відповіла, що не має.
– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрібна швачка. Але досвідчена. Бо ніколи возитися, знаєте… – Він помовчав, поглянув у вікно. – Може, ми могли б поставити вас на підрубку… – замислився він.
– А скільки ви платите за тиждень? – насмілилася запитати Керрі. Зичливість цього чоловіка і його просте поводження викликали довіру.
– Три долари з половиною.
«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нічим не виказала свого розчарування.
– Власне, зараз ми нікого не потребуємо, – продовжував він недбало, розглядаючи її зусібіч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понеділок вранці, і я, може, підшукаю місце.
– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрі.
– Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, – сказав майстер.
І він пішов, навіть не спитавши, як її звуть.
Вигляд майстерні і мізерна платня завдали неабиякого удару надіям Керрі. Але після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її все-таки порадувало, що нарешті їй запропонували хоч якусь роботу. Попри всі її скромні сподівання, вона ніяк не могла уявити, що візьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній протестувало проти ув’язнення в такому місці. Тут так брудно і неохайно. Низька стеля, дівчата розпатлані, якісь озлоблені. У них, мабуть, тільки лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки – їй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане місто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.
Проте подальші пошуки не дали нічого втішливого. Куди тільки вона не зверталась, шукаючи привабливішої обстановки. Але їй одразу рішуче відмовляли.
О проекте
О подписке