Розділ VII

З ранку п’ятниці до полудня наступного понеділка Клайда оточувало все, що раніше так захоплювало і тішило його, – і все-таки його серце безнастанно краяли нестерпний страх і побоювання. З тієї хвилини, як Сондра і Бертіна зустріли його біля входу на дачу Кренстонів і провели у відведену для нього кімнату, він весь час думав про контраст між усіма тутешніми радостями і близькою загибеллю, що неминуче загрожує йому.

Тільки-но він увійшов, Сондра, закопиливши губки, шепнула йому, так щоб не могла почути Бертіна:

– Гидкий! Сидів там цілий тиждень, коли міг бути тут. А Сондра для нього все зробила! Треба було б вас гарненько відшльопати. Я вже хотіла дзвонити вам сьогодні, щоб дізнатись, де ви!

А очі її говорили про те, що вона палко закохана в нього.

І, незважаючи на свої тривожні думки, Клайд весело усміхнувся їй, бо в її присутності всі страхіття – і смерть Роберти, і небезпека, що загрожувала йому самому, – здавалось, одразу відійшли на задній план. Хоч би тільки все минуло добре, хоч би ніщо не викрило його! Попереду – широкий шлях! Прекрасне майбутнє! Її краса! Її кохання! Її багатство! Однак, пройшовши в свою кімнату, куди ще раніше доставили його чемодан, він зразу почав нервуватись через костюм. Адже він мокрий і зім’ятий, його треба сховати – хоч би в шафу, на верхню полицю. Як тільки Клайд залишився сам і замкнув двері на ключ, він вийняв костюм із чемодана – непросохлий, зібганий, з грязюкою бігбітернських берегів на штанях – і тут же вирішив: мабуть, краще залишити його в замкненому чемодані до ночі, – тоді можна буде вільніше обміркувати, що з ним робити. Але все інше, що було на ньому в той день, він зв’язав у клунок, щоб віддати випрати. І коли робив усе це, він ясно, до нестями, до нудоти розумів усю таємничість, весь трагізм і пафос життя… скільки він зазнав після переїзду в східні штати, як мало хорошого бачив у юності! І як мало, по суті, дано йому тепер. Який контраст між цією просторою, розкішною кімнатою і його кімнатинкою в Лікурзі. Як дивно, що він взагалі тут після вчорашнього… Блакитні води цього іскріючого озера за вікном такі несхожі на темні води Біг-Бітерну!.. А на зеленому лужку, що стелеться від цього світлого, міцного і просторого будинку з його широкою верандою і смугастими маркізами аж до озера, Стюарт Фінчлі, Вайолет Тейлор, Френк Гаррієт і Вайнет Фент у шикарних спортивних костюмах грають в теніс, а Бертіна і Харлей Бегот відпочивають у холодку під навісом.

І от Клайд, прийнявши ванну і переодягшись, робить веселе обличчя, хоч нерви його, як і раніше, напружені і його терзає страх, – і, вийшовши з дому, підходить до Сондри, Берчарда Тейлора і Джіл Трамбал: вони сміються, згадуючи якусь веселу пригоду, що сталась під час учорашнього катання на моторному човні.

Джіл зустрічає його веселим вигуком:

– Хелло, Клайд! Де ви пропадали? Я вас, здається, сто років не бачила.

А він, промовисто усміхнувшись Сондрі, – ніколи ще він так не прагнув її розуміння і кохання, – підтягнувся на поручнях веранди і відповів якомога спокійніше:

– З вівторка працював в Олбені. Жарко там! Страшенно радий, що потрапив сюди сьогодні. А хто тут є?

– Майже всі, здається, – усміхнулась Джіл. – Вчора у Ренделів я зустріла Ванду. А Скотт писав Бертіні, що приїде в наступний вівторок. Схоже на те, що в Грінвуді цього року буде не дуже багато народу.

Тут розпочалась довга і жвава суперечка: чому Грінвуд тепер уже не той, яким був раніше. Раптом Сондра вигукнула:

– Боже, я зовсім забула! Я маю сьогодні подзвонити Беллі. Вона обіцяла на тому тижні поїхати в Брістоль на виставку коней.

Заговорили про коней і собак. Клайд уважно слухав, щосили намагаючись здаватися таким, як усі, але не перестаючи болісно думати про те саме. Ті троє зустрічних… Роберта… Може, її тіло вже знайдено… А втім, умовляв він себе, навіщо стільки страхів? Навряд чи можна знайти її на такій глибині – адже там футів п’ятдесят! І як можуть дізнатись, що він і є Кліфорд Голден і Карл Грехем? Як дізнаються? Адже він замів усі сліди… от тільки ті троє зустрічних… ті троє зустрічних! Він мимоволі здригнувся, неначе в ознобі.

І Сондра відчула, що він чимсь пригнічений. Ще в перший приїзд Клайда вона помітила, який бідний його гардероб, – і тепер вирішила, що причина його поганого настрою – грошова скрута. Вона неодмінно сьогодні ж візьме сімдесят п’ять доларів із своїх заощаджень і змусить його прийняти їх, – нехай на цей раз, поки він тут, його не бентежать всякі неминучі дрібні витрати! А через кілька хвилин, подумавши, що невелика партія в гольф дає часто нагоду нашвидку обійнятись і поцілуватись у затишному куточку, вона схопилася з вигуком:

– Хто за партію в гольф? Джіл, Клайд, Берч! Давайте заграємо вчотирьох! Іду на парі, що вам двом не подолати нас із Клайдом.

– Згода! – відповів Берчард Тейлор, встаючи і поправляючи свій жовтий у синю смужку светр. – Хоч я і повернувся сьогодні додому тільки о четвертій ранку. А як ви, Джіллі? Сонді, умова: той, хто програє, частує всіх сніданком, згодні?

Клайд здригнувся і похолов: він подумав про жалюгідні двадцять п’ять доларів, які залишились у нього після всіх його кошмарних пригод. А сніданок на чотирьох коштуватиме в клубі доларів вісім або десять, не менше! А може, й більше! Але тут Сондра, помітивши його збентеження, сказала: «Гаразд!» – і, підійшовши ближче до Клайда, легенько стукнула кінчиком туфлі по його черевику.

– Але мені треба переодягтись. Це одна хвилина! А ви от що, Клайд… ви тимчасом знайдіть Ендр’ю і скажіть, щоб він приніс битки для гольфа, добре? Ми поїдемо у вашому човні, правда, Берчі?

Клайд побіг шукати Ендр’ю, думаючи про те, скільки коштуватиме сніданок, якщо вони з Сондрою програють, але Сондра догнала його і схопила за руку:

– Почекайте тут, милий, я вмить повернусь!

Вона кинулась сходами наверх, у свою кімнату, і зразу ж повернулась, міцно стискаючи в маленькій руці пачку кредиток.

– От, милий, скоріше! – шепнула вона і квапливо засунула гроші в кишеню його піджака. – Шш… ні слова!

Скоріше! Це щоб заплатити за сніданок, якщо ми програємо, і для всяких інших речей… я скажу потім. Як я люблю вас, хлопчику мій маленький!

Секунду вона захоплено дивилась на нього своїми пестливими карими очима, потім знову побігла сходами і вже зверху крикнула:

– Та не стійте ви тут, дурненький! Ідіть по битки! Швидко!

І вона зникла. А Клайд, торкнувшись кишені, зрозумів, що вона дала йому дуже багато грошей, – безперечно, вистачить не тільки на всі витрати тут, а і на втечу, якщо буде потрібно. «Люба! Мила дівчинка!», – схвильовано подумав він. Чарівна, ніжна, щедра Сондра!

Вона так кохає його, по-справжньому кохає. Але якщо вона коли-небудь дізнається… О боже! І це ж усе заради неї… якби вона знала! Все заради неї! Потім він відшукав Ендр’ю і повернувся, несучи битки. І от знову з’явилась Сондра. Вона біжить до них у модному зеленому в’язаному спортивному костюмі. Джіл, у шапочці й блузі, схожа на жокея, сміється і жартує з Берчардом, який уже сидить біля стерна в моторному човні. А Сондра на бігу кричить Бертіні і Харлею Беготу:

– Ей, друзі! Чи не хочете з нами?

– Куди?

– В гольф-клуб при «Казино!».

– Ні, занадто далеко. Побачимось після сніданку на пляжі.

І Берчард зразу бере таку швидкість, що човен стрибає, мов дельфін. А Клайд дивиться на все мов уві сні – то з насолодою і надією, то немов крізь темну хмару жаху, – за цією пітьмою, може, вже впритул підкрались до нього арешт і смерть!

Незважаючи на всі його попередні міркування, йому тепер почало здаватись, що він зробив помилку, коли, не ховаючись, вийшов сьогодні вранці з лісу. І все-таки це було, мабуть, найкраще – інакше йому довелося б сидіти в лісі цілими днями, а вночі вибиратися на дорогу, що йде вздовж берега, і прямувати нею пішки аж до Шейрона. На це треба було витратити два або три дні. І тоді Сондра, здивована і стривожена його запізненням, могла подзвонити в Лікург, почалися б балачки, розпитування про нього, які згодом могли б бути небезпечні.

Але тут, цього ясного дня, здається, немає і не може бути ніяких турбот, – принаймні всі інші такі безжурні… а в глибині його душі – холодний морок… І Сондра, в захваті від того, що Клайд з нею, раптом схоплюється, – в руці її, немов вимпел, майорить яскравий шарф, – і вигукує з веселою пустотливістю:

– Клеопатра пливе по морях назустріч… назустріч… та кого ж вона там зустрічала?

– Чарлі Чапліна, – підказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рівновагу.

– Ну і безглуздо! – відповіла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти міцніше.

– Ні, ви теж не знаєте, Берчі, – додала вона. – Клеопатра мчить… м-м… знаю – на акваплані!

Вона закинула голову назад і широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то вліво, як зляканий кінь.

– Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчі! От побачите! – крикнула Сондра, і Берчард, весь час змінюючи курс, почав різко, скільки вистачало сміливості, кидати човен з боку в бік, а Джіл перелякано закричала:

– Що ви робите? Ви хочете потопити нас всіх?

Клайд здригнувся і зблід, неначе його грім ударив.

Йому раптом стало нудно і млосно. Він ніяк не думав, що доведеться так страждати і мучитись, йому здавалось, що все буде зовсім інакше. І от він блідне від кожного випадкового, неумисного слова. А що як йому доведеться зазнати серйозних випробувань… якщо несподівано з’явиться поліцейський агент і спитає, де він був учора і що знає про смерть Роберти… Адже він почне м’ятись, тремтіти, не зможе, мабуть, вимовити ні слова, і звичайно, викриє себе! Ні, він мусить узяти себе в руки, поводитися просто і весело… мусить… принаймні в цей перший день.

На щастя, всі були такі веселі і збуджені швидкою їздою, що, як видно, не помітили, як приголомшив Клайда вигук Джіл, – і йому поступово вдалося знову набрати спокійного вигляду. В цей час човен підходив до «Казино», і Сондра вирішила закінчити подорож якою-небудь ефектною витівкою: підстрибнувши, вона вхопилась за поручні пристані і підтягнулась на руках, тоді як човен прослизнув мимо і тільки після повороту причалив. І Клайда, якому була послана при цьому сяюча усмішка, нестримно потягло до неї – до люблячої, чарівної, великодушної, сміливої Сондри, – і, щоб бути гідним її усмішки, він схопився, допоміг Джіл піднятися по східцях пристані, а сам підтягнувся на руках і слідом за Сондрою швидко скочив наверх, намагаючись здаватися веселим і бадьорим. Але ця бадьорість була така ж фальшива внутрішньо, як правдоподібна зовні.

– От здорово! Ви справжній гімнаст!