Розділ III

Одна подія, гнітюче вплинувши на всю сім’ю Гріфітсів, посилила й хмурий настрій Клайда саме тоді, коли він намагався зробити якийсь практичний висновок: його сестра Еста ('її він особливо любив, хоч між ними й було мало спільного) втекла від батьків з одним актором, який приїздив на гастролі до місцевого театру й мимохідь захопився нею.

Треба сказати, що Еста, хоч і дістала суворе моральне виховання й бувала часом сповнена релігійного запалу, все-таки була просто безвольною дівчиною, людиною почуття, яка ще сама не знала, чого хоче. Атмосфера, в якій жила Еста, була їй глибоко чужа. Подібно до величезної більшості людей, що приймають релігію тільки на словах, вона завчила всі догмати віри ще в ранньому дитинстві, сама того не помічаючи, а зміст цих щоденно повторюваних слів і досі залишався для неї незрозумілий. Вона не мала самостійних думок – від них її оберігали батьківські повчання, закон чи «одкровення», що досить добре захищали її, поки всьому цьому не стали суперечити інші теорії, інші положення, зовнішні чи навіть внутрішні спонукання. Та можна було наперед сказати, що як тільки така суперечність настане, релігійність, не підкріплена її власним переконанням і не викликана особливостями її характеру, не витримає й першого поштовху. Думки і почуття Ести, як і її брата Клайда, постійно обертались навколо кохання, приємного й легкого життя, – речей навряд чи сумісних з релігійними ідеями про самозречення чи самопожертву. Весь її внутрішній світ і всі її мрії суперечили цим вимогам релігії.

Але вона не мала ні сили Клайда, ні його здатності до опору. Вона була пасивної вдачі, з невиразним потягом до гарних суконь, капелюшків, туфельок, стрічок і іншого, подібного до цього, а релігія забороняла їй мріяти про це. Ранками і вдень після школи чи ввечері вона проходила довгими людними вулицями. Їй подобались дівчата, що гуляли під руку й пошепки звіряли одна одній якісь секрети; подобались юнаки, – під їх дурощами і забавною невгомонністю, властивою молодій тварині, відчувалися сила й значення того настійливого, інстинктивного прагнення знайти собі пару, яке криється за всіма думками і вчинками молодої істоти. І коли Еста часом помічала десь на розі чи в під’їзді закохану пару або зустрічала жагучий, допитливий погляд якогось шукача пригод, в ній самій прокидалось невиразне хвилювання, нервове тремтіння, яке голосно промовляло на користь усіх видимих і відчутних радостей земного життя, а не на користь безплотних радостей неба.

І погляди юнаків пронизували її, як невидиме проміння, бо вона була гарна і щогодини ставала ще краща. І настрій молодих людей збуджував у ній відгук, викликав ті перетворювальні хімічні реакції, які лежать в основі всієї моральності й аморальності світу.

Одного разу, коли вона поверталася додому з школи, якийсь хлопець заговорив з нею, тому що вона, здавалося, всім своїм виглядом викликала це. І мало що могло б спинити її, бо вона мала хоч і не пристрасну, але піддатливу вдачу. Проте вдома її так муштрували, повчаючи, як необхідно додержувати скромності, стриманості, чистоти і тому подібного, що, принаймні в даному разі, не було небезпеки негайного падіння. Але за цією першою атакою були інші, вона почала приймати залицяння або не так швидко втікала, і поступово була зруйнована та стіна стриманості, яку побудувало дане їй виховання. Вона стала спритною і затаювала від батьків свої пригоди.

Траплялося, що молоді люди, не слухаючи її протестів, проводили її, пробували говорити з нею. Вони перемогли ту надмірну боязкість, яка спочатку допомагала їй відстороняти 'їх. Вона стала бажати нових зустрічей, мріяти про якусь радісну, чудову, безтурботну любов.

Так поволі, але невтримно росли в ній ці настрої й бажання, – і тут, нарешті, з’явився цей актор, один з тих пихатих, вродливих і грубих чоловіків, у яких тільки і є, що вміння одягатися та зовнішній лоск, але ні моралі, ні смаку, ні ввічливості, ані хоч би справжньої ніжності; зате в ньому було багато чоловічої привабливості, і він зумів за один тиждень, після кількох зустрічей, так запаморочити голову Есті, що вона опинилася цілком у його владі. А він по суті був майже байдужий до неї. Для цього пошляка вона була просто дівчиськом, одною з багатьох – досить гарненька, сповнена почуттів недосвідчена дурка, яку можна взяти кількома ніжними словами, – треба тільки удати з себе закоханого й пообіцяти їй в майбутньому, коли вона стане його дружиною, щасливе, привільне життя, подорожі по нових місцях.

Але ті ж слова говорив би й справжній закоханий, який залишився б вірний назавжди. Вона повинна зробити тільки одно, запевняв він: поїхати звідси з ним і стати його дружиною зразу, не гаючись. Нащо зволікати, коли зустрічаються такі створені один для одного люди, як вони? Тут, у цьому місті, є перешкоди для їхнього шлюбу, – він не може пояснити, які саме, це стосується його друзів; але в Сент-Луїсі є в нього друг-пастор, який повінчає їх. У неї будуть нові гарні плаття, яких вона ще ніколи не бачила, чарівні пригоди, любов. Вона подорожуватиме з ним і побачить широкий світ. Вона не матиме ніяких клопотів і тривог, їй доведеться тільки піклуватися ним… Для неї все це було правдою – словесним виявом щирої пристрасті; для нього ж це був старий і зручний спосіб зваблювання, яким він часто користувався й до того, і не без успіху.

І за один тиждень, протягом якого вони зустрічались уривками – то вранці, то ввечері, це немудре чарівництво завершилось успіхом.

Якось у квітні, в суботу ввечері, Клайд досить пізно повернувся додому після тривалої прогулянки (він будь-що намагався уникнути звичайних своїх обов’язків під час суботнього молитовного зібрання) і застав батька і матір, стривожених зникненням Ести. Вона за звичаєм грала на органі й співала під час цього зібрання і була, здавалося, така ж, як завжди. Потім вона пішла до своєї кімнати, сказавши, що почуває себе не зовсім добре і рано ляже в постіль. Але об одинадцятій годині, якраз перед приходом Клайда, мати випадково заглянула до кімнати Ести й виявила, що її немає ні там, ні будь-де поблизу. Якась зміна в кімнаті – не видно було суконь і деяких дрібничок, зник старий чемодан – привернула увагу матері. Обшукали весь будинок і переконалися, що Ести ніде немає; тоді Ейса вийшов на вулицю й пройшов по ній з кінця в кінець. Еста іноді гуляла сама або просто виходила у вільний час посидіти під вікнами місії.

Але й тут шукали її даремно. Тоді Клайд та батько пройшли дорогу і далі по Міссурі-авеню. Ести ніде не було. Опівночі вони повернулися, і тоді, звичайно, хвилювання в домі зросло ще більше.

Спочатку припустили, що Еста, нічого не сказавши, пішла кудись на прогулянку; та коли годинник вдарив о-пів на першу, потім о першій, потім о-пів на другу, а Ести все не було, вони вже хотіли повідомити поліцію. Але тут Клайд, зайшовши до сестриної кімнати, побачив на її маленькому дерев’яному ліжку приколоту до подушки записку – послання, якого не помітила мати. Він кинувся до неї, охоплений передчуттям; адже ж він не раз питався в себе, яким чином повідомить батьків, коли зважиться потай поїхати від них: він знав, що з доброї волі вони ніколи не дозволять йому їхати від них, якщо тільки самі не передбачать усе до дрібниць. І ось тепер зникла Еста, і ось записка від неї – звичайно, така ж, яку міг би залишити й він. Клайд нетерпляче схопив її, поспішаючи прочитати, але в цю мить до кімнати ввійшла мати і, побачивши у нього в руках аркушик паперу, вигукнула:

– Що це? Записка? Від неї?

Він подав їй записку, мати розгорнула її і швидко прочитала. Клайд помітив, як широке суворе обличчя матері, завжди червонувато-смугляве, побіліло, коли вона повернулася до дверей. Її великий рот стиснувся в різку пряму лінію. Велика ж дужа рука, тримаючи маленьку записку, ледь-ледь тремтіла.

– Ейса! – гукнула мати, входячи до сусідньої кімнати, де на неї чекав чоловік; кучеряве сивіюче волосся на його круглій голові розпатлалося. – Прочитай це!

Клайд, що пішов за матір’ю, побачив, як батько нервово схопив записку пухлою рукою, і його зів’ялі, вже по-старечому зморщені губи дивно пересмикнулися. Кожен, хто добре знав його, сказав би, що саме з таким виглядом Ейса й раніш сприймав суворі удари долі.

– Тц! Тц! Тц! – тільки це він спочатку й вимовив – звук, що здався Клайдові надто невиразним. Нове: «Тц! Тц! Тц!», і Ейса почав похитувати головою з боку на бік. Потім з словами: «Як ти думаєш, чому вона це зробила?» він повернувся й уставився на дружину, а та у відповідь безпорадно дивилась на нього. Потім він почав ходити туди й назад по кімнаті, заклавши за спину руки, роблячи куцими ногами неприродно великі кроки і похитуючи головою, і знову вимовив своє безглузде «Тц! Тц! Тц!».

М-с Гріфітс завжди дужче почувала, жвавіше на все відзивалася, ніж її чоловік, – і тепер, в цьому тяжкому випробуванні, вона поводилася інакше, живіше. Якесь обурення, невдоволення життям разом з видимим фізичним стражданням, здавалося, тінню пройшло по ній. Як тільки чоловік підвівся, вона простягла руку і, взявши у нього записку, уткнулась в неї; на обличчі її з’явився жорстокий, але одночасно страдницький вираз. Вона мала вигляд вкрай схвильованої й розсердженої людини, що намагається і не може розплутати якийсь вузол, прагне зберегти самовладання і не скаржитись і все-таки скаржиться гірко й гнівно. Позаду були довгі роки сліпої віри й служіння релігії, і тому її обмеженому розумові здавалося, що справедливо було б увільнити її від такого горя. Де ж був її бог, її Христос, в годину, коли відбувалося таке очевидне зло? Чому він не допоміг їй? Як він пояснить це? Де його біблейські обітниці? Його одвічне керування? Його вславлене милосердя?

Клайд бачив, що перед лицем такого величезного нещастя їй важко знайти відповідь, – принаймні відразу. Але зрештою, – Клайд знав це наперед – їй без сумніву пощастить у цьому. Бо й вона, і Ейса, як і всі фанатики, в якомусь засліпленні уперто відокремлювали бога від зла, помилок та нещасть, хоч і визнавали за ним, незважаючи ні на що, вищу могутність. Вони шукатимуть корінь зла в чомусь іншому – в якійсь підступній, зрадницькій, брехливій силі, яка наперекір божественному всезнанню і всемогутності все ж таки спокушає й обманює людей, і врешті-решт знайдуть пояснення в гріховності й зіпсованості людського серця – серця, яке створив бог, але яким він не керує, бо не хоче керувати.

Але зараз тільки біль і гнів бушували в матері; і все ж таки її губи не кривилися судорожно, як у Ейси, і в очах не було такого глибокого розпачу, як у нього. Вона відступила на крок, знову майже сердито перечитала лист і сказала Ейсі:

– Вона втекла з кимось, але не пише…

Вона раптом спинилась, згадавши про присутність дітей: Клайд, Джулія і Френк – усі були тут, і всі напружено, з цікавістю і недовір’ям дивились на неї.

– Іди сюди, – сказала вона чоловікові, – мені треба поговорити з тобою. А ви всі йшли б спати, – додала вона, звертаючись до дітей, – ми зараз повернемось.

Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленької кімнатки, що межувала з залом місії. Діти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, і всі троє багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тільки десять років), щоб зрозуміти до ладу, що сталося. Навіть Джулія навряд чи цілком розуміла, що сталося. Але Клайд, більш обізнаний з життям, почувши фразу матері: «Вона втекла з кимось», прекрасно все зрозумів. Есті остогидло все це так, як і йому. Може, вона втекла з одним з тих франтів, яких він бачив на вулицях з вродливими дівчатами? Але куди? І що це за людина? В записці щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати її. Занадто швидко відібрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неї.

– Як ти думаєш, вона зовсім втекла? – з сумнівом спитав він Джулію, коли батьки пішли. Джулія здавалась блідою й розгубленою.

– Звідки я знаю! – відповіла вона дещо роздратовано: горе батьків і вся ця таємничість схвилювали, її не менш, ніж вчинок Ести. – Вона мені нічого не казала. Я думаю, їй було соромно.

Джулія, стриманіша й спокійніша, ніж Еста і Клайд, завжди була ближча до батьків і тому засмутилась тепер дужче за інших дітей. Щоправда, вона не цілком розуміла, що сталося, але про дещо догадувалася, бо й вона часом розмовляла з іншими дівчатками, тільки стримано і обережно. Більш за все її сердило, що Еста обрала такий спосіб залишити сім’ю: втекла з дому потай від батьків, від братів, від неї, завдала батькам такого страшного горя! Це жахливо! Повітря було насичене лихом.

Батьки радилися в маленькій кімнатці, а Клайд сидів, глибоко замислившись: напружено й допитливо він думав про життя. Що ж зробила Еста? Невже це, як він із страхом припускав, одна з тих жахливих втеч, одна з тих не дуже гарних любовних історій, про які постійно шепталися хлопчаки на вулицях і в школі? Яка ганьба, коли це так! Вона може ніколи не повернутися. Вона втекла з якимось чоловіком. В цьому, звичайно, криється щось ганебне й погане для дівчини, бо він завжди чув, що всі пристойні взаємини між юнаком і дівчиною, між чоловіком і жінкою завжди призводять до одного – до шлюбу. І ось, на додаток до всіх інших нещасть їх сім’ї, Еста зважилася на таке! Звичайно, їх життя, і без того досить похмуре, тепер стане ще похмуріше.

Скоро повернулися батьки. В обличчі м-с Гріфітс, все ще напруженому й засмученому, щось змінилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, більше безнадійної покори.

– Еста вирішила поїхати від нас, у всякому разі на деякий час, – сказала вона, побачивши, що діти з цікавістю чекають пояснень. – Ви не повинні тривожитись за неї й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пішла своїм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне ім’я господа», – вставив Ейса.). Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама повинна пізнати життя. (Тут Ейса знову вимовив своє: «Тц! Тц! Тц!»). Але ми не повинні погано думати про неї. Це ні до чого. Нехай керує нами лише любов і доброта.

Проте вона вимовила це з деякою суворістю, що суперечила змістові її слів; голос її дзвенів.

– Ми можемо тільки сподіватися, що вона незабаром зрозуміє, який безумний і легковажний її вчинок, і повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тім шляху, на який ступила. Це не путь господа і не його воля. Вона надто молода і помилилася. Але ми прощаємо їй. Ми повинні простити. Наші серця повинні бути завжди відкриті для неї, повинні бути сповнені любові і ніжності.

Вона говорила, ніби звертаючись до великої аудиторії, та голос її звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.

– Тепер ідіть спати. Нам залишається тільки покладати надії на милость божу і молитися вранці, опівдні і ввечері, щоб ніяке зло не спіткало її. Так, хотіла б я, щоб вона не робила цього, – додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала раніше, очевидно, думаючи не про дітей, які стояли перед нею, а тільки про Есту.

Але Ейса!

«Що за батько!», – часто думав згодом Клайд.

Окрім власного горя, він, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, – але нічого більше! Увесь цей час він стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набік, – куценький, сивий, кучерявий, мізерний.

– Хай буде благословенне ім’я господнє, – вставляв він час від часу. – Ми не повинні закривати перед нею наші серця. Так, так, ми не повинні осуджувати. Ми повинні тільки покладати надії на краще. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амінь! О так! Тц! Тц! Тц!

– Якщо хто-небудь спитає, де Еста, – по паузі продовжила м-с Гріфітс, навіть не подивившись у бік свого чоловіка і звертаючись до дітей, що обступили її, – ми повинні будемо сказати, що вона поїхала до моїх родичів у Тонаванду. Це не зовсім так, але ж ми й самі не знаємо правди, не знаємо точно, де вона… До того ж вона може незабаром повернутись. Отже, ми не повинні говорити про неї нічого поганого, поки не дізнаємось про все.

– Так, хвала господу, – стиха відгукнувся Ейса.

– Отже, якщо хто-небудь спитає про неї, поки нам самим нічого невідомо, треба відповідати так, як я сказала.

– Звичайно, – промовив Клайд послужливо, а Джулія додала:

– Гаразд.

М-с Гріфітс замовкла і суворо, але водночас ніби прохаючи пробачення, подивилась на дітей. Ейса знову вимовив: «Тц! Тц! Тц!», і потім дітей послали спати.

Клайдові дуже кортіло довідатися, що ж було в листі Ести, але він з тривалого досвіду переконався, що мати нічого не скаже йому, коли не вважатиме це за потрібне; і він пішов до своєї кімнати, почуваючи втому. Чому батьки більше не шукали Есту, якщо була надія знайти її? Де вона тепер, у цю хвилину? Десь у дорозі, в поїзді? Мабуть, вона не хоче, щоб її знайшли. Певно, їй було тут так само нестерпно, як і йому. Ще зовсім недавно він сам думав піти звідси куди-небудь, уявляв собі, як би поставилась до цього сім’я, і от сестра випередила його. Як це вплине на його рішення і на його вчинки в майбутньому? Насправді, незважаючи на горе батька й матері, Клайд не міг дивитись на втечу сестри, як на велике нещастя, – в усякому разі не на саму втечу. Це був просто ще один доказ, що в домі не все гаразд. Вся діяльність місії не мала ніякого значення. В усіх цих релігійних почуттях і розмовах теж мало глузду. Вони не врятували Есту. Певно, вона так само, як і він, не дуже вірила в усе це.