Розділ 4

Вечеря складалася з кількох страв, які безшумно подавав поважний лакей. Настрій був дещо кращий, ніж за сніданком. Куницький – а може, Куник – менше цікавився справами і Дизмою, тепер він обсипав своїми словесними феєрверками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала люб’язно, але холодно, Кася ж тільки зрідка бурмотіла «так» або «ні», а здебільшого мовчала. Після дивної розмови з Понімірським Никодим ніяк не міг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межі з нахабством, зневага дочки до Куницького. Він хотів якимось чином розібратися в цій незрозумілій ситуації і шукав шляхів, як йому це найбільш зграбно зробити, але так нічого не придумав.

Після вечері Куницький запропонував піти на прогулянку, і, хоч Кася знизала плечима, пані Ніна відповіла:

– Що ж, прогуляюся із задоволенням.

Йдучи попереду з чоловіком, який постукував масивним ціпком і залишав за собою смугу диму від сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислаті старі дерева, а тут переважали газони і клумби, і тільки зрідка на тлі сутінкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.

Никодим вимушено залишився в товаристві Касі. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, і тільки часом до них долітали уривки тихої розмови Куницьких. Їхні фігури справляли комічне враження: він, маленький, дратівливо рухливий старий, постійно жестикулюючи, дріботів поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеєю.

– Граєте в теніс? – запитала Кася.

– Я? Ні, не вмію.

– Дивно.

– Чому?

– Тому що тепер усі чоловіки уміють.

– У мене не було часу навчитися цієї гри. Граю тільки у більярд.

– Так? Це цікаво. Розкажіть… Пробачте, – раптом кинула Кася і побігла до клумби.

Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кількома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку відчувався пряний аромат. Кася піднесла їх до обличчя Никодима. Він, думаючи, що квіти призначені йому, почервонів і простягнув руку.

– О ні, це не для вас. Понюхайте. Чарівно, чи не так?

– Звичайно, пахнуть гарно, – відповів Никодим зніяковіло.

– Ви, напевно, мусите бути зарозумілим.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо вам здалося, що ці квіти призначені для вас. Мабуть, частенько отримуєте квіти від жінок?

Дизма, який від жодної жінки ніколи квітів не отримував, про всяк випадок відповів:

– Буває.

– Ймовірно, серед столичного бомонду ви маєте репутацію сильної людини.

– Я?

– Батько говорив. Втім, справді, ви схожі на… Так ви граєте в більярд?

– З дитинства, – відповів Дизма, згадавши маленький прокурений більярдний зал в цукерні Аронсона в Лискові.

– У нас вдома теж є більярд, але грати ніхто не вміє. Я із задоволенням повчуся, якщо знайдете трохи часу.

– Ви, пані? – здивувався Дизма. – Ніколи не бачив, щоб жінка грала в більярд. – Це ж це чоловіча гра.

– Я якраз люблю чоловічі ігри. Так навчите мене?

– Із задоволенням.

– Можемо почати хоч зараз.

– Ні, – заперечив Дизма, – сьогодні у мене багато роботи. Потрібно розібратися в конторських книгах і рахунках.

– Гм… ви не надто люб’язні. Але це у вашому характері.

– Це добре чи погано? – ризикнув запитати Никодим.

– Що? – холодно відгукнулася Кася.

– Те, що у мене такий характер?

– Знаєте… Буду відверта. Я люблю мати справу з людьми, які чогось варті, але щоб вони не нагадували тата. Тож наперед хотіла б зазначити, гм… з’ясувати, що… Ви не будете гніватись за відвертість?..

– Боже борони!

– Втім, це не моя справа.

– Не розумію.

– Ви любите ставити крапки над «і»?

– Що?

– Я бачу, ви теж любите ясність. Дуже добре. Так от: якщо я буду до вас доброзичливою, то не робіть з цього занадто далекоглядних висновків. Іншими словами, квітів від мене не чекайте.

Нарешті він зрозумів, до чого вона хилила, і розсміявся.

– Я на це зовсім не розраховував.

– Чудово. Найкраще, коли питання ставляться чітко.

Чомусь відчув, що це його зачепило, і сказав, майже не задумуючись:

– Маєте рацію. Тому відплачу вам відвертістю за відвертість. Ви теж не у моєму стилі.

– Так? Тим краще, – відбила Кася з несподіванки. – Такий обмін думками полегшує нам вивчення більярду.

Куницькі повернули і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти зі словами:

– Це для тебе, Нінусю, ти ж любиш запашний тютюн.

Куницький кинув на неї погляд, у якому, незважаючи на морок, Дизма вловив неприховану злість.

– Навіщо ці демонстрації? – прошипів старий, ще більше шепелявлячи.

Пані Ніна, на обличчі якої відбилося зніяковіння, тихо сказала:

– Шкода, що ти їх зірвала. Життя квітів і так дуже коротке…

Розійшлися у вестибюлі, побажавши один одному доброї ночі. Дизма, проте, і не думав про сон. Він вирішив, хай там як, розібратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складні справи, настовбурчені ряди цифр, безліч незрозумілих, ворожих слів, яких він або зовсім не знав, або не міг осягнути до кінця їхнього таємничого сенсу. Реманент, дисконт, напівфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсація, тенденція, гра на підвищення, еквівалент – на лобі Дизми крапельками виступив піт.

Він став читати вголос, але і це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свідомості, ставав нереальним, невловимим.

Никодим вискакував з-за столу і гасав по кімнаті, вибухаючи прокльонами і гамселячи себе кулаками по голові.

– Я мушу, мушу, – повторював він уперто, – мушу зрозуміти це, інакше пропаду.

Він знову починав читати і знову зривався.

– Ні, це все марно, макітра тріскає, а я нічого не розумію.

Він подався до ванної кімнати і, відкрутивши кран з холодною водою, підставив голову під прохолодний струмінь. Простояв так кілька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»

Не допомогло. Всю ніч він провів над паперами, і єдиним результатом його старань був сильний головний біль. Поверхове і туманне уявлення про господарство у Коборові жодним чином не було достатнім не лише для ведення справ, а й навіть для розмови з Куницьким.

– Що робити?

Никодим довго думав над цим питанням і вирішив без бою не здаватися.

– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звідкись прийде порятунок.

Було вже по восьмій, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зі стосами книг і паперів.

– Дорогий пане Никодиме, – закричав він з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсім не спали! Працьовитість працьовитістю, а здоров’я передусім.

– Нічого зі мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кінця.

– Ви завзятий. Ну і як?

– Та нічого.

– Визнаєте, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чітко…

У горлі в Дизми застрягло якесь прокляття.

– Дійсно, – сказав він, – все у зразковому порядку.

– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне коліщатко у цьому механізмі як свої п’ять пальців, ось чому цілком певний, що ніхто зі службовців мене не надурить. А тепер облиште роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде досить часу, бо сьогодні я вам не буду морочити голову. На паперовій фабриці у мене засідання будівельної комісії, потім я їду оглянути ліс у Котилувці.

Коли вони увійшли до їдальні, обидві пані вже сиділи за столом.

– Який ви блідий!.. – зауважила пані Ніна.

– Голова трохи болить.

– Ви тільки уявіть, мої дорогі, – заторохтів Куницький, – пан Никодим ока не зімкнув. Всю ніч безперервно просидів над книгами!

– Може, вип’єте порошок від головного болю? – запитала пані Ніна.

– Та не варто…

– Випийте, вам легше стане.

Вона наказала лакеєві принести коробку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.

– Знаєш, Ніно, – промовила Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати у більярд.

– А ви добре граєте?

– Середньо, – відповів Никодим, – колись грав непогано.

– Може, почнемо відразу після сніданку? – запропонувала Кася.

– Я на вас дивитимуся, – додала пані Ніна.

– Хо-хо, – засміявся Куницький, – боюся, як би ви не захотіли назавжди відняти у мене пана Никодима.

– Мій чоловік вас ревнує, – посміхнулася пані Ніна, а Дизма зауважив її доброзичливий погляд.

«Вона, мабуть, дуже добра», – подумав він.

Відразу після сніданку Куницький попрощався з ними і подріботів до автомобіля, який очікував на нього.

Кася звеліла приготувати більярд, і вони утрьох перейшли в більярдну.

Урок почався з того, що Дизма показав, як потрібно ставити руку і тримати кий. Потім він пояснив, як слід бити по кулі.

Кася швидко все засвоїла: у неї були точна рука і вірне око. Дизма заявив:

– Ви, пані, будете добре грати, потрібно тільки практикуватися.

– Значить, Кася – тямуща учениця? – запитала пані Ніна.

– Для першого разу – чудово.

– А що найважче у більярді? – запитала Кася.

– Карамболь.

– Покажіть, будь ласка, як це робиться.

Дизма розставив кулі.

– Дивіться, – сказав він, – тепер я так ударю свою кулю, що вона торкнеться двох інших.

– Але ж це неможливо: вони стоять не на одній лінії.

– Саме так, – посміхнувся Никодим, задоволений враженням, яке справив, – увесь секрет карамболю полягає в тому, що моя куля, ударяючись в різних місцях об борт, мінятиме напрям. Ось так виглядає карамболь. – Він легенько вдарив по кулі, і карамболь, до подиву пані, вдався на славу.

– Це ж геометрія, – здивувалася пані Ніна.

– Я до такої спритності не дійду, – додала Кася.

– Може, і ви, пані, спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.

– О, у мене нічого не вийде, – відповіла, все ж таки беручи кий у руки. Вона не знала, як покласти ліву руку, щоб зробити з неї підпору, і Дизма мусив поставити їй пальці. Зауважив при цьому, що шкіра у пані Ніни гладенька і ніжна. Йому спало на думку, що ці руки, мабуть, нічого не робили. «Яке це щастя, – подумав він, – бути таким багатим: тільки пальцем ворухни – усе за тебе зроблять».

– Ну, що ж, пане, – заговорила Ніна, – певно, ви не хочете мене вчити?

– Прошу вибачення. Я так просто… замислився.

– Цікаво, про що?

– Та так. Торкнувся щойно вашої руки і подумав: такі ніжні руки не знають ніякої роботи.

Пані Ніна почервоніла.

– Маєте рацію. Мені давно соромно, але бракує сили волі, щоб взятися до якої-небудь роботи. А може, тому байдикую, що обставини так складаються.

– Звичайно, навіщо ж працювати, коли у людини стільки грошей, – без всякої задньої думки сказав Дизма.

Пані Ніна прикусила губу й опустила очі.

– Ви строгий суддя, але, зізнаюся, я цілком заслужила на таку в’їдливу іронію.

Значення її слів Дизма так і не зрозумів і почав гарячково думати, про що вона, власне, говорить.

– Пан Дизма – сама відвертість. Все, що думає, говорить прямо в очі, – заявила Кася.

– Рідкісна чеснота, – додала Ніна.

– Признатися, що не завжди приємна для оточення, – застерегла Кася.

– Зате корисна. Стократ мені приємніша гола правда, ніж фальшиві компліменти.

– Здається, компліменти і пан Дизма – поняття несумісні. Скажіть, – хотіла його спровокувати Кася, – чи коли-небудь ви говорите жінкам компліменти?

– Звичайно. Якщо я бачу красиву жінку, я можу їй що-небудь таке сказати.

– І тільки? А мені, наприклад, що б ви сказали?

– Пані?.. Гм… – Дизма задумливо торкнувся випнутого підборіддя. Кася розреготалася.

– Бачиш, Ніно, як важко це дається панові! Прошу вас, скажіть же що-небудь. Якщо не можете мене взагалі похвалити, може, знайдете якусь особливість моєї особи, про яку зробите ласку висловитися.

Її схожі на персик щоки, вкриті шовковим пушком, злегка зарум’яніли. Він подумав, що Кася дуже приваблива, та якась вже надто незрозуміла. Щось дивно хиже крилося у її пильному погляді спрямованих на Ніну світло-карих очей.

– У вас красиві вуха.

– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що від вас це почую. Знаєте, сам маестро Бергано минулої зими на Рив’єрі удостоїв мене такого самого компліменту.

«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в голові у Дизми. І голосно додав:

– На живописі не розуміюся. Ніколи цим не цікавився.

– Проте це вам не заважає, – люб’язно заперечила Ніна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрів.

Кася поклала кий і заявила, що на сьогодні з неї вистачить більярду.

– Піду переодягнуся. Ви не хочете разом зі мною проїхатися верхи?

– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – відповів Никодим.

– Тоді поїду одна. Бувай, Ніночко. – Кася обійняла Ніну за шию і поцілувала в губи.