Розділ 3

Весь ранок пішов на приготування до від’їзду. Усвідомлюючи, що треба потурбуватися про свою зовнішність, Дизма зробив багато покупок. Кілька змін білизни, краватки, нове приладдя для гоління, яскраво-жовті черевики і два готових костюми, які сиділи на ньому досить непогано. Крім усього іншого, він купив ще силу-силенну всіляких дрібниць і гарні шкіряні валізи.

Син нотаріуса Віндера, студент зі Львова, у минулі часи дивував весь Лисків своєю елегантністю. Коли Никодимові траплялося бувати в його кімнаті, він щораз був вражений шиком туалетного приладдя і тепер намагався наслідувати смак молодого Віндера.

Капітали Дизми сильно поменшали, але він був задоволений собою.

До шостої вечора все вже було готове, потяг відходив о пів на восьму. Манька, яка намірялася проводжати Дизму на вокзал, так розгубилася, побачивши це екіпірування, що не наважилася нав’язувати йому своє товариство.

Вона обмежилася тим, що вибігла за ним на сходи і пристрасно розцілувала. Потім допомогла знести валізи.

Коли візник рушив, вона крикнула:

– Повернешся?

– Повернуся! – відповів Дизма і махнув капелюхом. Виявилось, що другим класом їздити значно зручніше, ніж третім. Замість жорстких лав тут були пружинні дивани, пасажири привітніші, та й провідники ввічливіші, ніж у третьому класі.

Дизма насолоджувався своєю першою подорожжю в умовах, коли він відчув себе справжнім паном. Йому здавалося, що він анітрохи не гірший від начальника поштової контори в Лискові, та навіть не відрізняється від обох Віндерів, батька і сина, з якими зараз міг би стати на одному щаблі.

Кілька пасажирів, які їхали разом із Дизмою, незабаром зійшли, і він залишився в купе один. Спати не хотілося. Зрештою, слід було ґрунтовно обдумати ситуацію.

Було ясно, що несподіваною пропозицією Куницького він зобов’язаний виключно тій обставині, що цей старий пройдисвіт прийняв його за впливову особу, що має близькі стосунки з міністром Яшунським. Зрозуміло, що виправити цю помилку було б все одно, що відмовитися від нечувано високої платні. Отже, потрібно щосили тримати Куницького в цьому переконанні і якнайдовше отримувати ті гроші. Харчування і житло буде безплатне. Тому витрати обмежаться кількома десятками, нехай навіть сотнею злотих на місяць. Отже, дві тисячі чотириста злотих чистого доходу можна заощадити!

«Хоч би три місяці протриматися. А може, вдасться і півроку?..» – усміхнувся про себе Дизма. Потім можна буде давати гроші під відсотки і жити, як ясновельможний пан, нічого не роблячи.

Потрібно тільки якнайдовше обдурювати старого і бути пильним, щоб не засипатися. Рідше відкривати рота, а про себе – взагалі ні слова. Старий теж не в тім’я битий. Як запідозрить що-небудь, все полетить шкереберть.

Світало, коли увійшов провідник і оголосив, що наступна станція – Коборово.

Дизму охопив неспокій: чи не забув Куницький, що він має приїхати з цим поїздом?

Виявилось, що не забув. Ледве Никодим вийшов з потягу, як до нього підійшов лакей у лівреї.

– Пробачте, ви їдете до пана Куницького?

– Так.

– Машина чекає біля станції, пане, – сказав лакей і узяв валізи.

Всівшись до розкішного автомобіля, Никодим подумав: «Пан генеральний адміністратор маєтку в Коборові. Потрібно буде замовити собі візитні картки».

Бездоганне рівне шосе спершу йшло вздовж залізниці, потім, біля мальовничого, напівзруйнованого водяного млина, звертало праворуч, минувши місток, численні фабричні будівлі, які густо обліпили залізничну колію.

Звідти почалася довга кленова алея, в кінці якої стояв палац, прикрашений шпилями і загостреними дахами. Він виглядав якось дивно, навіть претензійно, але загалом гармонійно. Авто півколом об’їхало газон і зупинилось біля під’їзду. У відчинених дверях з’явилася покоївка і разом з лакеєм заопікувалася валізами. Не встиг Дизма зняти пальта, як у вестибюль увірвався трохи розпатланий Куницький у довгому, строкатому шовковому шлафроці. Никодим навіть спочатку прийняв його за жінку.

Куницький, невгамовний, сяючий і рухливий, як ртуть, розкривши обійми, підлетів до гостя і обстріляв його з кулемета свого красномовства. Він говорив швидше, ніж звичайно, і мова його була так само монотонною і ще шепелявішою, ніж у Варшаві. Першим питанням, після якого він зробив паузу і став чекати на відповідь, було: «Де ви, дорогий пане, бажаєте влаштуватися – тут, у будинку, чи у павільйоні в парку?»

Дорогий гість відповів, що йому все одно, тому його відвели до двох чудових кімнат на першому поверсі. Тут же йому пояснили, що він зовсім нічим не буде зв’язаний, бо якщо він не захоче проходити через інші кімнати до вестибюлю, може вийти в парк прямо через терасу, до ванної вхід з коридору, може вже хоч зараз викупатися після дороги – все для нього приготовано, якщо він не дуже втомився і побажає вийти до сніданку, то принесе цим велике задоволення. І йому, Куницькому, і пані буде дуже приємно.

Залишившись нарешті сам, Дизма швидко розпакував валізи, поклав речі до шафи і пішов до ванної кімнати. Ніколи в житті ще йому не доводилося митися у ванні. Останнім часом він навіть не міг собі дозволити загальну лазню. Про це красномовно свідчила вода у ванні, каламутна і чорна після його купання. Дизма довго маніпулював, аж поки знайшов на дні ванни ланцюжка, потягнув за нього і спустив компрометуючу брудну воду. Обполоснувши ванну, він причесався, надягнув піжаму і, повернувшись у спальню, зі здивуванням виявив, що за час його відсутності прислуга почистила костюм і черевики.

– Чорт забирай! Тут тобі й пальцем ворухнути не дадуть! – з подивом подумав Дизма.

Не встиг він зав’язати краватку, як постукали у двері, і з’явився Куницький, свіжий і дуже балакучий.

Кімната, куди він увів Дизму, більше заслуговувала на назву зали. Її було викладено панелями з якогось темного дерева, що справляло гнітюче враження. Уздовж стін стояли красиві буфети зі скляними дверцятами, виблискуючи зсередини багатством срібла і кришталю; невеликий білий стіл, сервірований на чотири персони, видавався виставкою унікального посуду, якого вистачило б на увесь штат поштової контори в Лискові.

– Мої пані зараз прийдуть, вони закінчують одягатися. Може, тим часом, дорогий пане Никодиме, ви оглянете кімнати на першому поверсі, тому що другий – хе-хе-хе! – під забороною для нашого огляду: розумієте – дами. Як вам подобається мій маєток? Сам все проектував, все сам робив, сам давав вказівки архітекторові, піклувався про найменші дрібниці…

Куницький, взявши Дизму під руку і дрібочучи біля нього, раз у раз заглядав у вічі.

Коборовський палац, як і усе Коборово, поясняв господар, – то його гордість. Ще кілька років тому тут була глушина, напівзруйнована садиба, яку б і не гріх було знести, зруйновані господарські будівлі, земля переважно лежала облогом. А сьогодні – диво, лялечка, все упорядковано систематичною, наполегливою працею.

Ступаючи по м’яких килимах, вони проходили кімнатами, обставленими так розкішно, що Дизмі годі було й уявити.

З позолоченої бронзи, з масивних картинних рам, з блискучих меблів, з величезних дзеркал, з мармурових і малахітових камінів, з небачених тканин, з розшитої золотом шкіри – ніби кричали небачені гроші й багатство. Дизмі спало на думку, що якби раптом затряслася земля, то палац разом з усім умеблюванням розсипався б на золоті кульки.

– Ну як? – запитав Куницький, коли вони знову опинилися в їдальні, але не встиг почути відповіді, бо відчинилися двері й увійшли довгоочікувані пані.

– Дозвольте представити: пан Дизма! – сказав Куницький, підводячи Дизму до пані.

Старша з них, блондинка, усміхаючись, простягла йому руку.

– Дуже приємно. Багато чула про вас.

Молодша, шатенка, яка чимось нагадувала жваве хлопченя, міцно потиснула Никодиму руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той навіть зніяковів.

На щастя, йому не потрібно було навіть рота відкривати, бо Куницький тріщав без упину. Тому Дизма навіть мав час розгледіти обох жінок. Блондинці було найбільше років двадцять шість, шатенці – роки двадцять два. Це здивувало його, бо пам’ятав, що Куницький розповідав про дружину і дочку. Тим часом обидві пані годилися йому швидше в дочки, хоча не були подібними між собою, як сестри. Блондинка була витонченою і стрункою, але зовсім не хирлявою. Маленькі, різко окреслені, чуттєві вуста, м’який овал обличчя і величезні, непропорційно великі блакитні очі видавали мрійливу натуру. Елегантна літня сукня зі щільного шовку відкривала шию і плечі сліпучої білизни.

Шатенка була зовсім іншою. Поряд з цією, немов намальованою пастеллю, красунею – вона з її косими зрощеними бровами, світло-карими очима, коротким, стриженим по-чоловічому, каштановим волоссям, наглухо застебнутою під шию англійською блузою, зеленою краваткою і темною від засмаги шкірою, була схожа на хлопченя. У її карих очах світилося щось задерикувате. Особливо Дизму вразила форма її вух. Шатенка сиділа в профіль, і йому коштувало великих зусиль не поглядати час від часу на її вуха. Раніше він ніколи не звертав уваги на вуха людей, з якими він зустрічався. Тільки тепер він відкрив, що вухо кожної людини неповторне – воно може бути красивим, як соковита й загадкова екзотична квітка, і притягувати погляд іншого. У Куницького були маленькі рожеві вушка, а у блондинки все закривала пишна зачіска.

Філософствуючи про себе, Дизма вважав, щоб своїми рухами і способом споживання їжі бути схожим на решту товариства і невідповідною поведінкою не видати відсутності того, що нотаріус Віндер називав добрим домашнім вихованням, що правдоподібно мало означати світський лиск.

Куницький говорив без перерви, описуючи переваги і недоліки Коборова, та перераховував інвентар, характеризував темперамент кожного коня, планував, що й за чим покаже дорогому панові Никодиму з господарства.

– Поки що я встиг вам показати тільки перший поверх.

Куницький відсьорбнув кави, через що виникла пауза, якою скористалась блондинка:

– Чи вам сподобалося?

– Дуже пишно, – відверто відповів Дизма. На обличчі блондинки спалахнув яскравий рум’янець. Вираз великого жалю з’явився в очах.

– Це, прошу пана, смак мого чоловіка.

– Хе-хе-хе, – захихикав Куницький, – я вже говорив про це панові Никодиму. Уявіть собі, коли ми після весілля приїхали до Коборова, Ніна першу сімейну сцену – хе-хе-хе – влаштувала саме через це. Ось вона, жіноча вдячність! Я зі шкіри пнувся, щоб звити гніздечко моїй пані, а вона мені сцену учинила. Прошу собі уявити …

– Припини, будь ласка, – перервала пані Ніна.

– Не розумію, тату, – вставила шатенка, – навіщо ти набридаєш панові Дизмі розмовами, які, до усього іншого, неприємні Ніні?

– Та я ж нічого не кажу, нічого не кажу, радість моя. Втім, ми зараз звільнимо вас від нашого товариства, бо я маю показати Коборово панові Никодиму. Знаєте, пане Никодиме…

– Можливо, пан Дизма втомився, – втрутилася пані Ніна.

– Боже борони! – запротестував Никодим.

– Ось бачиш, ось бачиш, – зашепелявив задоволений Куницький. – Нам, діловим людям, кортить, щоб відразу дійти до суті усього корисного, потрібного, значущого.

– Тату, не відповідай за пана Дизму, – перервала його дочка. – Сумніваюся, щоб для кожного шпали і відходи з лісопильні становили сенс життя і були важливими. Правда, пане Дизмо? – звернулася вона до Дизми.

– Звичайно, ви маєте рацію, – відповів той обережно, – є речі куди важливіші.

Куницький тихо засміявся, потираючи руки:

– Так, так, є речі, важливіші від шпал. Наприклад, питання про збільшення постачання дерева і питання замовлення!

Куницький був задоволений собою. Блондинка підвелася і кивнула.

– Не будемо вам перешкоджати, – сказала вона холодно.

Шатенка теж встала, і, перш ніж Никодим зумів зрозуміти, у чому корінь сімейного розбрату, обоє вийшли з їдальні. Дизма не уявляв, що сніданок так швидко закінчиться.

Їв він мало, боячись показатися ненажерою, і не встиг поїсти. Лакей доповів, що коні подані.

– Так ось, – промовив Куницький, надягаючи шапку – нехай вас це не дивує, але між мною і дружиною існує велике непорозуміння. Вона, скажу вам, ідеалістка, романтична, химери різні в голові: молода ще. Порозумнішає. А дочка?.. Гм… Кася на її боці, тому що сама ще шмаркачка. Баби, втім, завжди одна за одну тримаються.

Біля під’їзду їх очікувала чепурна бричка з парою гнідих в упряжці. Куницький і Дизма зручно вмостилися на м’якому сидінні, і господар розсік повітря батогом. Коні пустилися риссю.

– Що, гарні конячки? – Куницький примружив очі. – Я купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль. Ну як?

Дійсно, гніді бігли, як накрутні, і Дизма визнав, що вони чудові.

– Передусім я покажу вам своє міністерство шляхів, – заявив Куницький. – Двадцять два кілометри колії з двома бічними гілками. Поїдемо до першої, у моєму лісі.

Вони звернули з кленової алеї і добрих півгодини їхали м’якою ґрунтовою дорогою серед високих хлібів, готових до покосу. Стояла безвітряна тиха погода, але спеки не було.

– Добрий урожай! – сказав Дизма.

– Так, пане, так, – відповів, сумно хитаючи головою, Куницький. – Занадто хороший, занадто хороший, на жаль!

Никодим розсміявся.

– Ви так говорите, ніби це вас засмучує.

– А ви що думаєте? – здивувався Куницький. – Адже це лихо для землероба.

Дизма хотів було сказати, що йому це незрозуміло, та прикусив язика. Краще бути обережнішим.

– Лихо, – повторив Куницький. – Очі на лоба лізуть від таких цін. Через два місяці продаватимемо хліб за безцінь. Лихо від надлишку, дорогий мій.

«Ага! – промайнуло у Дизми. – Хто б міг подумати? Краще рідше відкривати рота, і вже, боронь Боже, не лізти з питаннями!»

– Зрозуміло – сказав він голосно, – тільки, мені здається, це не так вже погано, як ви собі уявляєте.

Дизма замовк. Йому спало на думку, що потрібно ще щось додати, щоб не виглядати наївним. Тому він на всякий випадок сказав:

– Хліб подорожчає.

– Ба! Тільки у тому разі, якщо уряд почне його скуповувати.

– А хто вам сказав, що не почне?

– Що ви кажете?! – аж підскочив Куницький. Дизма злякався було, що ляпнув якусь дурість, але тут-таки заспокоївся, бо очі його співрозмовника аж навіть заблищали.

– Золотий ви мій, та що ви говорите?! Це вже вирішено?

– Поки що проект…