«Школу Франко перейшов довгу і хорошу», – зазначав Микола Зеров. Спочатку шестирічного Івана віддали вчитися до початкової (так званої тривіальної) школи в Ясеницю-Сільну, звідки родом була мати Франка. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко від хати Франків, аж на другому кінці села, до того ж вважалася гіршою. Напередодні дядько Івана, Павло Кульчицький, трохи більше ніж за тиждень навчив племінника всього, що сам умів: розпізнавати букви й читати, отже, хлопець уже з перших днів знав і вмів значно більше за інших учнів. Між однокласниками малий І. Франко відрізнявся кмітливістю, рухливістю й любов’ю до походеньок. Хлоп’ячий гурт під орудою найменшого на зріст, але найавторитетнішого з-поміж усіх рудоволосого Івася бачили то на горі Магурі, де хлопчиська обривали достиглу черешню, то на річці, де вони голіруч ловили рибу, то в лісі, де водилися гриби, то в кузні коваля Якова, куди Ясь приводив їх на своєрідну екскурсію.
Початкова школа давала неабиякі знання, і вже за два роки Іван бездоганно читав українською, польською й німецькою, добре рахував, розв’язував задачі. В автобіографії 1890 року І. Франко зазначав про початкову школу: «Там я пробув два роки і вивчив читати по-руськи (під проводом вуйка, через 10 днів), по-польськи і по-німецьки (се ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) і співати до служби Божої». У школі в Ясениці-Сільній, на відміну від нагуєвицької, навчання віддавна було поставлено краще (в Нагуєвичах у школі тоді «вчили тільки руського та потрохи церковнослов’янського язика й церковного співу»). Священик Йосип Левицький запрошував здібного й зацікавленого в навчанні І. Франка до себе в гості, давав йому додому читати книги, а потім у заповіті й відписав Іванові всю власну бібліотеку.
Дуже пишалася своїм онуком бабуся Людвіка Кульчицька, яку Іван завжди навідував аж до її смерті в 1871 році. Він був її улюбленцем, вона не залучала його до важкої роботи в полі чи по господарству, вчила того, що знала сама. Інші онуки чомусь не отримували стільки уваги й прихильності бабусі. І, як кажуть сучасники І. Франка, саме Людвіка Кульчицька наділила Івана тим духовним аристократизмом, який відзначали у вдачі поета всі, хто його знав. Отже, як бачимо, рідні люди робили все для розвитку талантів і здібностей малого Івана. Батько, дядько, бабуся ділилися усіма своїми знаннями з хлопчиком, підтримували всі його зацікавлення й робили все, щоб дати йому гарну освіту, відкрити йому новий світ.
Яків Франко прекрасно усвідомлював, що його старшенькому мало початкової сільської школи, тому по її закінченні (1864) віддав сина вчитись у Дрогобич, у так звану нормальну Головну міську школу отців-василіан. Вступний іспит для малого Івана закінчився тим, що його як особливо здібну дитину зарахували відразу до 2-го класу. Проте в класі треба було спочатку довести свої інтелектуальні переваги над паничами й заслужити авторитет в учителів, а І. Франко прийшов у селянському одязі, через що йому як мужицькому синові негайно відвели «ослячу» задню лавку. Проте на кінець навчального року І. Франко виявився учнем з найкращою успішністю, за що був нагороджений книгою. Батько плакав від радості за успіхи свого сина. Мабуть, це була остання втіха, яку доля подарувала старому: незабаром він помер.
За день, крім своїх уроків, майбутній письменник міг виконати ще до п’яти завдань на одну тему, і були вони такі відмінні одне від одного, що вчитель не здогадувався, що це робота однієї руки. В нагороду від однолітків Іван брав тільки книжки. Ще школярем він зібрав собі невелику бібліотеку в 500 томів. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя. Хоча спочатку, мабуть як і більшість дітей, Іван читав усе поспіль, без будь-якої системи.
Книги – морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
Часто історики літератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школі, ототожнюють письменника з героями його оповідань із шкільних літ, вважаючи, що ці оповідання мають автобіографічний характер («Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист» тощо). Сам І. Франко, відповідаючи одному із своїх біографів, зазначав, що його оповідання зі шкільних літ мають значення психологічне й літературне, а не історичне. «Ті літа, – писав І. Франко, – поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, а між моїми вчителями василіанської школи я з приємністю можу згадати молодого монаха Крушельницького, що учив нас у ІІ-й класі, о. кат. Красицького, о. ігумена Борусевича й пізнішого ігумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то є І класи, русина Чарничевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних і галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою».
Коли Іванові було лише 9 років (1865), помер його 63-річний батько. Це велике горе стало для малого Івана поштовхом до написання віршів. На смерть батька син створив перший вірш «Великдень», який, на жаль, не зберігся. Яків Франко помер уночі з Великодньої суботи на неділю (з 15 на 16 квітня), а згідно з віруваннями, це означало, що його душа йшла просто до раю.
Закономірно, що без батька матеріальні статки й добробут сім’ї почали занепадати. Сам Іван уже давав собі сяку-таку раду: підробляв серед ровесників написанням творів. Проте мати не могла впоратися з великим господарством і з ще малими дітьми. Щоб у господарстві відчувалася чоловіча рука, Марія Миколаївна вийшла заміж за Григорія Гаврилика, який був на шість років молодшим від неї. Вибір жінка зробила дуже вдало. Григорій був практичною людиною, чоловіком сильної волі й енергії. Він одразу твердо взявся за господарство, що вже почало руйнуватися, й залізною рукою повів його вперед. Іван дуже поважав вітчима. Той заробив трохи грошей, працюючи в Бориславі, вмів читати й писати, кілька років був сільським війтом. «Це натура наскрізь практична та реальна, – писав пізніше про нього І. Франко. – Без іскри поезії, а зате з значною дозою скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі й енергії. Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало».
Григорій був непоганим вітчимом, він дбав про Івана, Захара, Онуфрія та свою дочку Юлію при житті дружини, а після її смерті в 1872 році і свого наступного одруження ставився до всіх дітей як до рідних, нікого з них не обділив і не скривдив, а Іванові допомагав навіть тоді, коли той одружився і вже мав своїх дітей. Дочка Івана Франка Ганна згадувала: «Перші поїздки, які ще, мов крізь сон, пам’ятаю, – це були поїздки до родинного татового села Нагуєвичі. Ми приїжджали до татової родинної хати, спершу до татового вітчима Гаврилика, потім до брата Онуфрія. Нам, дітям, було повне дозвілля. Ми зараз же попадали в товариство стриєчних братів і сестер і разом з ними жили їхнім життям».
У 1867 році вітчим віддав Івана до польської Дрогобицької реальної гімназії імені Франца Йосифа. «Значно приємніше і свобідніше, – писав І. Франко, – було гімназіальне життя, в якому я, завдяки особливо деяким талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту, а йдучи постійно щодо поступу в науках поміж першими у класі (на матуріальнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту «відлично»), того неприємного почуття, що називають школярським тремом і не раз доводить школярів аж до самовбийства, я не зазнавав майже ніколи… Дуже часто відносини між учителями і учнями бували дуже приятельські, майже товариські». Тут з’являються перші Франкові твори. Тут Іван Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку та писати вірші і прозу. З десяти років почав записувати їх і в 1868 році мав уже цілий зошит. Тоді ж почав збирати не тільки народні пісні, а й казки, приповідки, образні висловлювання, прокляття, заклинання тощо, поширивши коло свого дослідження з Нагуєвичів на сусідні села й дрогобицьких міщан. Тут відкрився й був підтриманий ще один талант Івана – він добре співав. Навчаючись у 5-му класі гімназії, І. Франко співав партію першого баса в квартеті під керівництвом К. Бандрівського. У 1873 році він запросив учнівський хор до свого села, де учні співали і по дорозі, і в церкві. Цим же роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»). У подальших збірках вірш «Пісні народнії» з’явився у вдосконаленому вигляді, з дещо зміненою назвою – «Народна пісня»:
Глянь на криницю, що із стіп могили
В степу слезою чистою журчить;
В їй оці личко місяця блищить
І сонця промінь грає в чистій хвилі.
З грудей землі б’ють водянії жили.
Струї живої рух не кінчиться й не спить,
Вода ж погожа тисячі живить
Весни дітей, що вкруг її обсіли.
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сім повитий,
Співа до серця серцем і словами.
Як початок тих струй усім закритий,
Так з темних джерел ті слова повстали,
Щоб чистим жаром серце запалити.
Коли Іванові було 16 років (1872) і він закінчував 5-й клас гімназії, померла мати. Вона захворіла після останніх пологів у 1870 році. Хвороба поклала її в ліжко, а потім і в могилу. Марії Миколаївні було лише 38 років.
В одному зі своїх пізніших віршів Іван Франко написав:
Мамо, голубко! Зараня в могилі
Праця й недуга зложили тебе,
Пісня ж твоя в невмираючій силі
В мойому серці ясніє, живе.
Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька,
Сил додала до важкого пуття.
Чи то з народних пісень, чи зі спогадів про рано втрачену матір, чи з класичної літератури – в художній світ І. Франка входить ідеальний образ жінки, а материнський мотив звучить часто й бажано. Муза, мати, богиня поезії – це добрий ангел, який часто супроводжує героїв І. Франка на життєвому шляху. Мати-природа – така ще одна іпостась материнського образу у творчості І. Франка. До неї звертається, як Антей, ліричний герой ранньої Франкової поезії: «Земле, моя всеплодющая мати», заклинаючи відкрити йому божественну життєдайну силу:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Ще зі шкільних часів Іван Франко захоплювався театром. Так, у 1873–1879 роках, навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він почав співпрацювати з трупою О. Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» Й. Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г. Сутьє. Потім упродовж усього життя Іван Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру й театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів. І. Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми.
О проекте
О подписке