Марія Тимофіївна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пізнала, що таке ненависть… Уперше пізнала це почуття… Як вони можуть ходити по нашій землі! Хто вони такі? У мене підвищувалася температура від цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона військовополонених, і сотні трупів залишалися на дорозі… Сотні… Тих, які падали без сил, відразу ж пристрілювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати – так багато їх було. Вони довго лежали на землі… Живі жили з мертвими…

Зустріла зведену сестру. Їхнє село спалили.

У неї було троє синів, жодного вже немає. І будинок спалили, і дітей спалили. Вона сяде на землю і хитається з боку на бік, колише свою біду. Підніметься – і не тямить, куди йти. До кого?

Ми пішли до лісу всі: тато, брати і я. Ніхто нас не агітував, не змушував, ми – самі. Тільки мама залишилася з коровою…»

Олена Федорівна Ковалевська,

партизанка

«Я навіть не замислювалася… Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жінку, нашу сусідку… Вона мені відверто зізналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати». Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти…

Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:

– Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.

А повернулася за чотири роки…

Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона – ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді… Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні… Літак летить, мій літак, набирає висоту і… падає… Я розумію, що я падаю. Останні хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона – безсмертна! Я не вірила, що помру…»

Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,

гвардії старший лейтенант, льотчиця

«Закінчила медучилище… Приїхала додому, у мене хворів батько. І раптом – війна. Запам’ятала, що був ранок…

Я дізналася про ту страшну новину вранці… Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали – війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, – я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце… Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках…

Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі – та-та-та-та – і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати – та-та-та-та… І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…»

Марія Опанасівна Гарачук,

військфельдшер

«Евакуювали нас із мамою до тилу… До Саратова… Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.

Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся… На війні, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звір. Це так…

В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною – не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.

До Варшави дійшла… І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв… Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні… Але ж перемогли!»

Любов Іванівна Любчик,

командир взводу автоматників

«Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.

– Навіщо ти йдеш на війну? – спитала вона.

– Помститися за тата.

– Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою.

А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.

Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…»

Уляна Йосипівна Немзер,

сержант, телефоністка

«Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…

Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…

Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня… Що ви!

Маму застрелили… Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється – ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині… Не можна сміятися, не можна співати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка… До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зі мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок…

У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала… Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…

Пішла шукати тата… Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла… Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася…

Так потрапила до партизанів…»

Ганна Йосипівна Струмиліна,

партизанка

«Був парад… Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це – ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата… Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: «Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте».

Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату… Багато разів… І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати… Місто в руїнах… Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми – це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: «Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко». А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він – свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.

І навіть ось діти… Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж діти. Як врятувати? Вирішили відправити за лінію фронту, так вони з дитячого приймальника бігли на фронт. Їх ловили в поїздах, на дорогах. Вони знову виривалися, і знову на фронт.

Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною… Ну, чекала ж вона дитину… Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла… Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові… Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти…»

Віра Сергіївна Романовська,

партизанська медсестра

«Починалося літо… Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату – і наказ: «Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт». Я склала все в одну маленьку валізку.

– Що ви взяли з собою на війну?

– Цукерки.

– Як?

– Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: «Куди вас відправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди піде?» Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: «І вона те саме спитала». Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валіза». Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік… Він усвідомлював, куди мене проводжає…»

Марія Василівна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля відразу вирішилась…

У військкоматі висіло оголошення: «Потрібні шофери». І я закінчила курси шоферів… Шестимісячні… Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.

Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без сліз чомусь згадувати… Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу… І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: «Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло… Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою…

Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила змінника спати: «Ти вдень постоїш, а я зараз». Згодна була простояти всю ніч, до світанку, аби послухати птахів. Тільки вночі щось нагадувало колишнє життя. Мирне.

Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: «Дівчата йдуть на фронт». Нас ішов цілий батальйон дівчат.

Я – за кермом… Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом – дівчина лежить. Убита дівчина… Тут усі замовкають…»

Тамара Іларіонівна Давидович,

сержант, шофер

«Як я лагодилася на фронт… Ви не повірите… Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений – диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички… І парфуми ще купила…

Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим… Гуркіт… Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.

А навколо все гриміло…»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург