«Сорок перший рік… Ми в оточенні. З нами політрук Лунін… Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети… Політрук наказав: «Не треба. Живіть, хлопці, ви – молоді». А сам застрелився…
А це вже сорок третій… Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона німця любила…» Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло…”»
«Викликали мене до школи… Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:
– Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі – найкращі учні.
– Але у мого сина тільки «п’ятірки».
– Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.
– Так, нам було важко.
– Я не про те. Усі, хто був в окупації… Вони під підозрою…
– Що? Я не розумію…
– Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.
– Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.
– Ось бачите… Самі зізнаєтеся… Ви жили поряд із ворогом…
– А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?
Зі мною – істерика…
Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі…»
«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі – партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я – за ними… Кілометрів десять ішла. Благала – віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. «Іди, тітко! – насварили. – Бо пристрелимо».
Спробуй знайди під час війни добру людину…
Свій на свого йшов. Діти куркулів повернулися із заслання. Батьки їхні загинули, і вони служили німецькій владі. Мстилися. Один застрелив у хаті старого вчителя. Нашого сусіда. Той колись донос зробив на його батька, розкуркулював. Був затятий комуніст.
Німці спочатку розпустили колгоспи, дали людям землю. Люди зітхнули після Сталіна. Ми сплачували оброк… Акуратно сплачували… А потім стали нас палити. Нас і будинки наші. Худобу забирали, а людей палили.
Ой, доню, я слів боюся. Слова страшні… Я добром рятувалася, нікому не бажала зла. Усіх жаліла…»
«Я до Берліна з армією дійшла…
Повернулася до свого села з двома орденами Слави і медалями. Пожила три дні, а на четвертий раненько мама піднімає мене з ліжка, поки всі сплять: «Донечко, я тобі зібрала вузлик. Йди. Йди… Йди звідси… У тебе ще дві молодші сестрички підростають. Хто їх заміж візьме? Усі знають, що ти чотири роки була на фронті, з чоловіками…»
Не чіпайте мою душу. Напишіть, як інші писали, про мої нагороди…»
«На війні як на війні. Це вам не театр…
Вишикували на галявині загін, ми стали кільцем. А посередині – Мишко К. і Коля М. – наші хлопці. Мишко був сміливий розвідник, на гармошці грав. Ніхто краще за Колю не співав…
Вирок читали довго: у такому-то селі силоміць вимагали дві пляшки самогону, а вночі… двох хазяйських дівчаток зґвалтували… А в такому-то селі у селянина… забрали пальто і швейну машинку, яку відразу ж пропили, у сусідів…
Присуджуються до розстрілу… Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
«Хто розстрілюватиме?» – Загін мовчить… «Хто?» – Мовчимо… Командир сам виконав присуд…»
«Я була кулеметницею. Я стількох убила…
Після війни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років…
Але я досі нічого не пробачила. І не пробачу… Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі… Їх ведуть крізь село, вони просять: «Мати, дай хлєба… Хлєба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм – той шматок хліба, той картоплину… Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння… А жінки плакали…
Мені здається, що я прожила два життя: перше – чоловіче, друге – жіноче…»
«Після війни… Людське життя було нічого не варте. Наведу такий приклад… Їду після роботи в автобусі, раптом почали кричати: «Тримайте злодія! Тримайте злодія! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офіцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собі на коліно і – бах! – ламає її навпіл. Заскакує назад… І ми їдемо… Ніхто не заступився за хлопчину, не покликав міліціонера. Не викликали лікаря. А в офіцера всі груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своїй зупинці, він зіскочив і подав мені руку: «Проходьте, дівчино…» Такий галантний…
Це я зараз згадала… А тоді ми ще були військовими людьми, жили за законами воєнного часу. Хіба вони людські?»
«Повернулася Червона армія…
Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичів постріляли. За давніми звичаями, поруч зі смертю треба бути в білому – у білій хустці, у білій сорочці. До останньої своєї хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з білими вишитими рушниками… Одягнені в усе біле… Де вони його взяли?
Копали… Хто що знайшов – упізнав, то і забрав. Хто руку на тачці везе, хто на підводі голову… Людина довго ціла в землі не лежить, вони всі там перемішалися одне з одним. З глиною, з піском.
Сестру не знайшла, здалося мені, що один шматочок сукні – це її, щось знайоме… Дід теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукні ми в домовинку і поклали…
На батька отримали папірець «пропав безвісти». Дехто щось отримував за тих, які загинули, а нас із мамою в сільраді налякали: «Вам ніякої допомоги не дозволено. А може, він живе, лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу».
Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: «У списках не значиться…» Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк…
Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»
«Багато хто з нас вірив…
Ми вважали, що після війни все зміниться… Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів…
Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною…»
«Я – вчитель історії… За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками…
Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте…
Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшніше, ніж померти…
Я все життя викладала історію… І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами…»
Мені дісталася власна війна… Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», – розповідали мені.
Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі…
Старий триповерховий будинок на околиці Мінська, з тих, що їх поспіхом і, як тоді здавалося, ненадовго, будували відразу після війни; він давно і затишно обріс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи років, дивовижних і болісних семи років, протягом яких я відкрию для себе світ війни, світ із нерозгаданим до кінця нами змістом. Зазнаю болю, ненависті, спокуси. Ніжності і подиву… Спробую збагнути, в чім різниця між смертю і вбивством і де межа між людським і нелюдським. Як людина залишається наодинці з цією божевільною думкою, що вона може вбити іншу людину? Навіть повинна вбити. І дізнаюсь, що на війні, крім смерті, існує безліч інших речей, там є все, що й у звичайному нашому житті. Війна – це теж життя. Зіткнуся з багатьма людськими правдами. Таємницями. Замислюся над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?
Дорога і дороги… Десятки поїздок усією країною, сотні записаних касет, тисячі метрів магнітофонної плівки. П’ятсот зустрічей, а потім збилася з ліку, обличчя забувала, залишалися тільки голоси. У моїй пам’яті звучить хор. Багатоголосий хор, іноді слів майже не чути, тільки плач. Зізнаюся: не завжди вірила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дійду до краю. Видавалися хвилини сумнівів і страху, коли хотілося зупинитися або відійти вбік, але ж уже була не в змозі це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути. Тепер, мені здається, я набула певних знань, але запитань стало ще більше, а відповідей – ще менше.
Але тоді, на самому початку шляху, я цього не підозрювала…
Привела мене до цього будинку невелика замітка в міській газеті, у якій ішлося про те, що нещодавно на Мінському заводі дорожніх машин «Ударник» проводжали на пенсію старшого бухгалтера Марію Іванівну Морозову. А під час війни, розповідалося в тій замітці, вона була снайпером, має одинадцять бойових нагород, на її снайперському рахунку – сімдесят п’ять убитих. Важко було усвідомити, як поєднати військову професію цієї жінки з її мирним заняттям. З буденним газетним знімком. З усіма цими ознаками звичайності.
…Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:
– Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу… Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось – війна. Мені навіть шкода тебе… Я знаю, про що кажу… Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю…
Звісно ж, здивувалася:
– А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин – усе пам’ятає. А я ні. Я пам’ятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотність.
Попросила прибрати магнітофон:
– Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.
Але за кілька хвилин вона забула про нього…
Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна),
єфрейтор, снайпер:
«Це буде проста розповідь… Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато…
Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін… Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали – ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває… Мої подружки… Мої дівчата кажуть: «Треба йти на фронт». Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу… Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки брати, було неприємно. Не могла уявити, що піду когось убивати, просто хотіла на фронт, та й годі. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села – чотири дівчини, ну, всі ми, подружки, із сусіднього – п’ять, словом, із кожного села хтось. І самі дівчата. Чоловіки вже всі пішли на війну, хто міг. Іноді вістовий приїжджав посеред ночі, давав дві години на збори, і їх вивозили. Траплялося, забирали навіть із поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю – чи були в нас танці, якщо так, то дівчина танцювала з дівчиною, хлопців не залишилося. Села наші притихли.
Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я… Усі дівчатка виявили бажання йти на фронт. Мій батько вже воював. Ми вважали, що будемо єдиними… Особливими… А прийшли до військкомату – там багато дівчат. Я охнула! Моє серце спалахнуло, сильно так. А відбір був дуже суворий. По-перше, звісно, треба мати міцне здоров’я. Я боялася, що мене не візьмуть, бо в дитинстві часто хворіла і, як казала мама, була хирлявою. Тож мене інші діти кривдили змалку. Утім, якщо вдома, крім дівчини, що йшла на фронт, нікого більше з дітей не було, також відмовляли, бо не можна залишати матір саму. Ой, наші матусі! Сльози в них не висихали… Вони лаяли нас, вони благали… Але я мала ще двох сестер і двох братів, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на гріх, з колгоспу всі пішли, на полі нікому працювати, і голова не хотів нас відпускати. Отож нам відмовили. Пішли ми до райкому комсомолу, і там відмовили. Тоді ми делегацією з нашого району поїхали до обкому комсомолу. Усі мов затялися, серця палали. Нас знову звідти відправили додому. І ми вирішили, якщо ми вже тут, у Москві, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що… Хто доповідатиме, хто з нас сміливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тільки ми, а там до коридору не можна було впхатися, – де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усієї країни, багато хто побував в окупації, і тепер вони жадали помститися ворогу за своїх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так… Словом, ми навіть трохи розгубилися…
Увечері, втім, потрапили до секретаря. Нас запитують: «Ну, як ви підете на фронт, якщо не вмієте стріляти?» Тут ми хором відповідаємо, що вже навчилися… «Де? Як? А перев’язувати вмієте?» А нас, знаєте, в тому ж гуртку при військкоматі районний лікар учив перев’язувати. Вони тоді примовкли і вже серйозніше на нас поглянули. Ну, і козир у наших руках, мовляв, там не тільки ми, а нас іще сорок душ, і всі вміють стріляти і надавати першу медичну допомогу. Казали: «Ідіть і чекайте. Ваше питання буде вирішено позитивно». Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того… Отак…
І вже за кілька днів ми отримали повістки на руки…
Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели – я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському… І сукню забрали. Не встигла мамі ні сукню, ні косу віддати. Вона дуже просила, аби щось від мене, моє в неї залишилося. Відразу нас одягли в гімнастерки, пілотки, дали речмішки і в товарний потяг закинули – на солому. Але солома свіжа, вона досі полем пахла.
Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато сміялися.
Куди їдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так і важливо, ким ми станемо. Тільки б – на фронт. Усі воюють – і ми. Приїхали на станцію Щолкове, недалеко від неї була жіноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усі зраділи. Це – справжнє. Будемо стріляти.
Почали навчатися. Вивчали статути – гарнізонної служби, дисциплінарний, маскування на місцевості, хімзахист. Дівчата всі дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати і розбирати «снайперку», визначати швидкість вітру, рух цілі, відстань до цілі, окопчики копати, повзати по-пластунськи – те все-все ми вже вміли. Аби лиш скоріше на фронт. У вогонь… Так-так… Закінчивши курси, вогневу і стройову я здала на «відмінно». Найважче, пам’ятаю, було встати по тривозі й зібратися за п’ять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розміри більші, щоб не гаяти час, швидко зібратися. За п’ять хвилин мали одягтися, взутися і вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибігали. Одна дівчинка мало ноги не відморозила. Старшина помітив, зробив зауваження, потім учив нас онучі крутити. Стане над нами і гуде: «Як мені, дівчаточка, зробити з вас солдатів, а не мішені для фриців?» Дівчаточка, дівчаточка… Усі нас любили і завжди жаліли. А ми ображалися, що нас жаліють. Хіба ми не такі солдати, як усі?
Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу… До шістдесят другої стрілецької дивізії… Командир, як нині пам’ятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені нав’язали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна… Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого ад’ютанта: «Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?» Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. «Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?» Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак… На війні!
Наступного дня змусив показати, як уміємо стріляти, маскуватися на місцевості. Відстрілялися добре, навіть краще, ніж чоловіки-снайпери, яких відкликали з передової на дводенні курси і які дуже дивувалися, що ми виконуємо їхню роботу. Вони, напевно, вперше бачили жінок-снайперів. Після стрілянини – маскування на місцевості… Полковник прийшов, ходить оглядає галявину, потім став на одну купину – нічого не видно. І тут «купина» під ним почала благати: «Ой, товаришу полковнику, не можу більше, важко». Сміх та й годі! Він повірити не міг, що так добре можна замаскуватися. «Тепер, – каже, – свої слова про дівчат беру назад». Але все одно мучився… Довго не міг до нас звикнути…
Вийшли ми вперше на «полювання» (так снайпери це називають), моєю напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша – з гвинтівкою. І раптом Маша мені:
– Стріляй, стріляй! Бачиш, німець…
Я їй відповідаю:
– Я спостерігаю. Ти стріляй!
– Поки ми тут з’ясовуватимемо, – каже вона, – він піде.
А я їй своє:
– Спочатку треба стрілецьку карту скласти, орієнтири нанести: де сарай, берізка…
– Ти, як у школі, розводитимеш паперову тяганину? Я приїхала не папірці перекладати, а стріляти!
Бачу, що Маша вже сердиться на мене.
– Ну, то стріляй, чого ти?
Так ми сперечалися. А тим часом, справді, німецький офіцер інструктував солдатів. Підійшов візок, і солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офіцер постояв, щось скомандував, потім зник. Ми сперечаємося. Я бачу, що він уже двічі показався, і якщо ми ще раз проґавимо, то це кінець. Проґавимо його. І коли він з’явився втретє – це ж мить: то з’явиться, то сховається, – я вирішила стріляти. Зважилася, і раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч і ворог, але людина, і в мене якось почали тремтіти руки, тіло дрож проймає, морозом обсипало. Якийсь страх… До мене іноді уві сні й тепер повертається це відчуття… Після фанерних мішеней стріляти по живій людині було важко. Я ж її бачу в оптичний приціл, добре бачу. Начебто вона близько… І всередині якийсь супротив… Щось не пускає, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок… Він змахнув руками і впав. Убила його чи ні, не знаю. Але мене після того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я – вбила людину?! До цієї думки треба було звикнути. Так… Словом, жах! Неможливо забути таке…
О проекте
О подписке