– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Військова техніка понаїхала. Самохідки. Один дід старий… Уже лежав. Помирав. Куди їхати? “Я ось встану, – плакав, – і піду на могилки. Своїми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивіться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!
– Літаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася війна. З китайцями чи американцями.
– Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукає в двері сусід, і сіли вони з моїм випивати. Випили і давай лаяти голову: “Не поїдемо і крапка. Війну пережили, а тут радіація”. Хоч залазь у цю землю. Не поїдемо!
– Спочатку думали, що всі помремо через два-три місяці. Так нас лякали. Агітували їхати. Слава Богу – живі!
– Слава Богу! Слава Богу!
– Ніхто не знає, що на тому світі. Тут краще… знайоміше. Як моя мама казала: красуєшся, радієш і сваволиш.
– Підемо до церкви, помолимося.
– Виїжджали… Взяла землю з маминої могилки в мішечок. Постояла на колінах: “Прости, що ми тебе залишаємо”. Вночі пішла до неї й не боялася. Люди свої прізвища писали на хатах. На колодах, на паркані. На асфальті.
– Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього я не можу чути, як кричить живе.
– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять років… Жалів людей. У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідти привіз і червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені води принесуть, в хаті натеплять. Жалів я людей… Увечері йдуть баби з поля і співають, а я знаю, що вони нічого не отримають. Самі палички на трудодні. А вони співають.
– У селі у нас люди живуть разом. Одним миром.
– Сниться мені сон, це я вже в місті у сина жила. Сон… Що чекаю смерті, піджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на наші могилки, хоч п’ять хвилин постійте зі мною біля рідної хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…
– Нехай вона отруєна, з радіацією, але це моя батьківщина. Ніде ми більше не потрібні. Навіть птиці своє гніздо миле.
– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсі, підійду до вікна, гляну вниз і хрещуся. Здається, що коня чую. Півня… І такий жаль… А то насниться свій двір: корову прив’язую і дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.
– Удень ми жили на новому місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.
– Взимку ночі довгі, сидимо, буває, і рахуємо: хто вже помер? У місті від нервовості й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят років – хіба це час смерті? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.
– Як то кажуть, хто де народився, там і згодився.
– Мій хазяїн два місяці лежав… Мовчав, не відповідав мені. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очі тільки на голос підведе, а мені вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли людина вмирає, плакати не можна. Переб’єш їй смерть, буде довго трудитись. Я в шафі свічку взяла і в руки йому вставила. Він узяв і дихає… Очі, бачу, мутні… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привіт нашій донечці й моїй любій матусі”. Молилася, щоб нам разом… Деякі Бога і впрохають, а мені він смерті не дав. Живу.
– А я помирати не боюся. Ніхто два рази не живе. І лист відлітає, і дерево падає.
– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.
– У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.
– А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!
– Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…
– А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…
– Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.
– Не хотіли ми виїжджати. Ой, не хотіли! Мужики напідпитку… під колеса кидалися. Начальство ходило по хатах і кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”
– Худоба три дні не поєна. Не годована. На забій! Приїхав кореспондент із газети: “Як настрій? Як справи?” П’яні доярки ледве його не вбили.
– Голова з солдатами крутиться навколо моєї хати. Лякають: “Виходь або будемо підпалювати! Ану, сюди каністру з бензином!” Забігала – то рушник схоплю, то подушку…
– Ось ви скажіть по науці, як діє та радіація? Говоріть правду, нам усе одно скоро помирати.
– А що ви думаєте, в Мінську її немає, раз вона невидима?
– Привіз онук собачку… Назвали Радій, бо живемо в радіації. І де мій Радій подівся? Завжди біля ніг… Боюся, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.
– А під час війни цілу ніч гармати стукають-стукають. Січуть-січуть. Ми земляночки в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то і город, і вишеньки погоріли.
Тільки б не було війни… Як я її боюся!
– У вірменського радіо запитують: “Чи можна їсти чорнобильські яблука?” Відповідь: “Можна, тільки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скільки буде сім помножити на сім?” Відповідь: “Так тобі будь-який чорнобилець на пальцях порахує”. Ха-ха-ха…
– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаєте, за сім років не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень працює в колгоспі на тракторі, чекає неділі, а в неділю ляже біля стінки і плаче.
– Більше нас ніхто не обдурить, нікуди ми зі свого місця не рушимо. Магазину немає, лікарні немає. Світла немає. Сидимо при гасовій лампі та при каганці. А нам добре! Ми вдома.
– У місті невістка ходила за мною по квартирі з ганчіркою і витирала дверну ручку, стілець… А все за мої гроші куплене, всі меблі й машина “Жигулі”. Гроші скінчились, і мама не потрібна.
– Гроші наші діти забрали. А що залишилось, інфляція з’їла. Те, що нам віддали за господарство, за хати. За яблуньки.
– У вірменського радіо запитують: “Що таке радіоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…
– Два тижні я йшла пішки… І корівку свою вела… Люди не пускали в хати. У лісі ночувала.
– Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караємо одне одного. За це.
– Мої внуки влітку приїжджали… Перші роки не їхали, теж боялись. А тепер відвідують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робінзона?” Жив один – так, як і ми. Без людей. Я з собою пів мішка сірників привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все своє. Одне що – цукор не посієш. Землі тут скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А влади ніякої. Тут людині ніхто не заважає. Начальства немає. Ми – вільні.
– З нами і коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонівці. Так ми вночі… Лісовими стежками. Партизанськими.
– Нічого від держави нам не треба. Все самі виробляємо. Не чіпайте тільки нас! Ні магазину не треба, ні автобуса. За хлібом і сіллю ходимо пішки за двадцять кілометрів. Ми – самі собі.
– Табором повернулися. Три сім’ї… А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері зняли. Підлогу. Лампочки, вимикачі, розетки – все викрутили. Нічого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!
– Дикі гуси кричать – весна настала. Сіяти пора. А ми в порожніх хатах… Одне – дахи цілі…
– Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми – в ліс. Як від німців. Один раз напали на нас із прокурором, так він погрожував, що судитимуть. Я кажу: “Нехай мені дадуть рік тюрми, я відбуду і сюди повернусь”. Їхня справа покричати, а наша – помовчати. Я орден маю – як передовий комбайнер, а він мені погрожує: по десятій статті підеш… Наче я злочинець.
– Щодня мені моя хата снилась. Я поверталася: то копаю город, то ліжко прибираю… І завжди щось знайду: то туфлю, то курчат… На добро все, на радість. На повернення.
– Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Запитайте ви у мене: “Що ти плачеш?” А не знаю, чого я плачу. Я рада, що я в своєму дворі живу.
– І пережили все, перетерпіли…
– Я вам анекдот розповім… Указ уряду про пільги чорнобильцям… Тому, хто проживає за двадцять кілометрів од станції, до прізвища додається приставка “фон”. Ті, хто за десять кілометрів, вони вже – Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили, – Ваша ясновельможність. Ну, от і живемо, Ваша світлосте… Ха-ха…
– Добилась я до лікаря: “Миленький, ніжки не ходять. Суглобчики болять”. – “Корівку треба здати, бабо. Молоко отруєне”. – “Ой, ні, – плачу, – ніжки болять, коліна болять, а корівку не віддам. Моя годувальниця”.
– У мене семеро дітей. Усі в містах живуть. Я тут сама. Засумую, сяду під їхніми фотографіями. Поговорю. Всюди сама. Будинок сама пофарбувала, шість банок фарби вклала. Так ось і живу. Виростила чотири сини і три дочки. А чоловік рано помер. Сама.
– Я з вовком зустрічавсь ось так: він стоїть, і я стою. Подивились один на одного, і він убік відскочив. Помчав. Так у мене шапка піднялася від страху.
– Будь-який звір боїться людини. Ти звіра не чіпай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голос, біжиш до людей, а зараз людина від людини ховається. Не дай Бог зустріти в лісі людину!
– Все, що в Біблії написано, все виконується. Там і про наш колгосп написано… І про Горбачова… Що буде великий начальник із клеймом на лобі і велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд. Хто в містах живе, всі загинуть, а в селі одна людина залишиться. Людина буде рада людському сліду! Не людині, а лише сліду її…
– А світло у нас – лампа. Гасова. А-а… Баби вже доповіли вам. Уб’ємо кабана, так у льох несемо або у землю закопуємо. В землі м’ясо три дні лежить. Самогонка у нас зі свого жита. З варення.
– У мене два мішки солі. Не пропадемо без держави! Дров повно – навколо ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу тримаю, козлика, троє свиней, чотирнадцять курей. Землі – вдосталь, трави – вдосталь. Вода є в колодязі. Воля! Нам добре! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді ніхто нам більше не потрібен. Одного коника…
– Ми не додому повернулись, як один кореспондент тут був і дивувавсь, а на сто років назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо ціпами зерно просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я взимку вишиваю. Тчу.
– У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили. Мама плаче і плаче. А ходила бабуся по селах, жебрала. “Сумуєш? – каже мамі. – Не сумуй. Хто віддав життя за інших, той святий чоловік”. І я все за Батьківщину можу… Тільки вбивати не можу… Я – вчителька, я вчила: любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.
– Чорнобиль… Над війнами війна. Немає людині ніде порятунку. Ні на землі, ні у воді, ні на небі.
– Радіо відразу відключили. Ніяких новин не знаємо, зате нам спокійно жити. Не засмучуємося. Приїжджають люди, переказують: усюди війна. І ніби соціалізм скінчився, живемо при капіталізмі. Цар повернеться. Правда!?
– То кабан із лісу в сад зайде, то лосеня… Люди рідко. Самі міліціонери…
– А ви і в мою хату зайдіть.
– І в мою. Так давно у мене в хаті гості не сиділи.
– І хрещусь, і молюсь… Господи! Два рази міліція мені грубку рубала. На тракторі мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всі на колінах додому б поповзли. Рознесли по світу наше горе. Тільки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живі – вночі. Лісом…
– На Проводи всі сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Міліція за списками пропускає, а дітям до вісімнадцяти років не можна. Приїдуть і такі раді біля своєї хати постояти… У своєму саду біля яблуні… Спочатку на могилках плачуть, потім розходяться по своїх дворах. І там теж плачуть і моляться. Ставлять свічки. Висять на своїх парканах, як на огорожах біля могилок. Буває, що і віночок покладуть біля будинку. Повісять білий рушник на хвіртці… Батюшка молитву читає: “Брати і сестри! Будьте терплячими!”
– На кладовище беруть і яйця, і булки… Багато хто млинці замість хліба. У кого що є… Кожне сідає біля своєї рідні. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провідати. Іди до нас обідати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душі з неба… У кого в цей рік померли, ті плачуть, а у кого раніше, ті не плачуть. Поговорять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.
– А вночі за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – і вже не можна. Пом’яни, Боже, душі їхні. І царство їм небесне!
– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продає на базарі великі червоні яблука. Зазиває: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильські!” Хтось їй радить: “Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить”. – “Не скажіть! Беруть! Кому треба для тещі, кому для начальника!”
– Тут один із в’язниці повернувся. За амністією. У сусідньому селі жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тітко, дайте шматок хліба і сала. Я вам дров наколю”. Старцює.
– Бардак у країні – і сюди тікають люди. Від людей тікають. Від закону. І живуть самі. Чужі люди… Суворі, немає привіту в очах. Нап’ються – підпалять. Уночі спимо, а під ліжком – вила, сокири. На кухні біля дверей – молоток.
– Навесні скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то лагідна-лагідна. Не може дивитися на воду. Постав у дворі відро води – і не бійся! Піде.
– Приїжджають… Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас немає ні телевізорів, ні електрики. Одне – в вікно дивитися. Ну і молитися, звичайно. То були комуністи замість Бога, а тепер залишився сам Бог.
– Ми – люди заслужені. Я – партизан, рік був у партизанах. А коли наші німців відбили, на фронт потрапив. На рейхстазі своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм будував. А де той комунізм?
– У нас тут комунізм. Живемо – брати і сестри.
– Коли війна почалася, не було в той рік ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула… Сорок перший рік… Ой, згадую! Я війну не забула. Пролетіла чутка, що пригнали наших полонених, хто впізнає свого, може забрати. Піднялися, побігли наші баби! Увечері хто свого, а хто чужого привів. Але знайшовся такий гад… Жив як усі, одружений, двоє дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко… Наступного дня німці на мотоциклах приїжджають… Просимо, на коліна падаємо… А вони вивели їх за село і поклали з автоматів. Дев’ятьох. Вони ж молоді-молоді, гарні! Васько, Сашко…
Тільки б не було війни. Як я її боюся!
– Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли…
– А я про своє… Про своє думаю і думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Інші, буває, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темна нічко”. З лісу дочекаєшся, а з піску ніколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як мені жити?” А він нічого не відповість мені, ні хорошого, ні поганого.
– А я… Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звірів, нікого. Син приїде з міста і лається: “Що сидиш сама? А як хто задушить?” А що він візьме у мене? Самі подушки… У простій хаті все убрання – подушки. Як буде бандит лізти, він же голову всуне у вікно, а я її топірцем геть. По-нашому, сякéркаю… Може, і немає Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось є… І я живу.
– Узимку дід повісив у дворі розчинене теля. Й іноземців якраз привезли: “Дідусю, що ти робиш?” – “Радіацію виганяю”.
– Було ж… Люди розповідали… Поховав чоловік дружину, а хлопчик маленький у нього залишився. Чоловік самотній… Запив з горя… Зніме з дитяти все мокре і під подушку. А дружина – чи то вона сама, чи то тільки душа її – з’явиться вночі, помиє, посушить і складе в одному місці. Раз він її побачив… Покликав – вона відразу як розтанула. Повітрям зробилася. Тоді сусіди йому порадили: як тінь промайне – двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона і зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?
Не вірите? А то відповісте, звідки казки взялися? Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотні…
– Чому той Чорнобиль зірвався? Одні балакають – учені винні. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!
Добре ми ніколи не жили. Спокійно. Перед самою війною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловіків… Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і досі вони не повернулися. Завжди ми боялися.
– Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з цього тютюну виготовили сигарети. На кожній пачці написано: “МОЗ воста-а-ннє попереджає – куріння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А наші діди курять…
– Одне, що у мене є, – корівка. Я пішла б і віддала, тільки б не було війни. Як я її боюся!
– І зозуля кує, сороки стрекочуть. Козулі бігають. А чи будуть вони далі водитися, ніхто не скаже. Вранці глянула в сад – кабани порили. Дикі. Людей можна переселити, а лося і кабана ні. І вода кордонів не дотримується, йде собі по землі, під землею…
Дім не може без людини. І звірові людина потрібна. Всі шукають людину. Лелека прилетів.
Жучок виліз. Усьому рада.
– Болить, жіночки… Ой, як мені болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об двері або ліжко, ні до чого не доторкнутися й не вдарити. А то біда – чекай другого небіжчика. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне! А де ховають, там і голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачі працюють і працюють… Закопали школу, сільраду, лазню… Цей самий світ, та люди вже не ті. Одне не знаю, чи є у людини душа? Яка вона? І де вони всі на тому світі вміщуються?
Два дні дід помирав, за грубкою причаюсь і пильную: як вона з нього вилітатиме? Пішла корову доїти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить із розплющеними очима… Душа полетіла… Чи нічого не було? Як же тоді побачимося?
– Каже батюшка, що ми – безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»
«Перший страх…
Перший страх із неба впав. Водою плив. А деякі люди, і багато хто, були спокійні, як каміння. Хрестом побожуся! Чоловіки, які старші, вип’ють: “Ми до Берліна дійшли і перемогли”. Скажуть, як приклеются до стіни. Переможці! З медалями.
Перший страх був… Уранці в саду і на городі ми знаходили задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світло не вилазять з-під землі. Щось їх гнало. Хрестом побожуся!
Син дзвонить із Гомеля:
– А хрущі літають?
– Хрущів немає, навіть личинок ніде не видно. Поховалися.
– А дощові черв’яки є?
– Знайдеться дощовий черв’як – курка радіє. І їх немає.
– Перша прикмета: де хрущів і черв’яків немає – там сильна радіація.
– Що таке радіація?
– Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата їхати. У нас перебуде.
– Так ми ж город не посадили…
Були б усі розумні, так хто б залишився в дурнях? Горить, ну горить. Пожежа – тимчасове явище, ніхто на ті часи не боявсь. Атома не знали. Хрестом побожуся! А жили під боком у атомної станції, безпосередньо – тридцять кілометрів, а якщо по шосейці – сорок.
Задоволені були дуже. Купив квиток і поїхав. Постачання у них московське – ковбаса дешева, завжди м’ясо в магазинах. На вибір. Хороший був час!
О проекте
О подписке