Коли він дізнався, що кістковий мозок беруть у його молодшої сестрички, навідріз відмовився: “Я краще помру. Не чіпайте її, вона маленька”. Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. “Тільки б він жив”, – говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах… Там велике вікно в операційній залі. Операція тривала дві години… Коли закінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності… Була гарна, сильна дівчина. Заміж не вийшла… А я тоді кидалась із однієї палати в іншу, від нього – до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, робити уколи, ставити катетер… Усе на липучках, на замочках, і я навчилася ними користуватися… Тихенько плівку відсуну і проберуся до нього… Зрештою біля його ліжка мені поставили маленький стільчик. Йому стало так зле, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав і кликав… Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлоги, міняли постільну білизну… Повністю обслуговували. Звідки там з’явилися солдати? Не питала… Тільки він… Він… А щодня чую: помер, помер… Помер Тищура. Помер Титенок. Помер… Як молотком по тім’ячку…

Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах… Все тіло вкрилося пухирями. Коли він вертів головою, на подушці залишалися пасма волосся… А все таке рідне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець”. Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилину було шкода… Хвилинку, і то шкода… (Закриває обличчя руками і мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! По пожежній драбині!”

Відлучилася… Повертаюся – на столику біля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі”. А медсестра через плівку махає, що не можна цей апельсин їсти. Раз він біля нього якийсь час полежав, його не те що їсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’їж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоїсь розмови… Хтось мене перестерігає: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження. Ви ж не самогубець. Візьміть себе в руки”. А я як божевільна: “Я його люблю! Я його люблю!” Він спав, я шепотіла: “Я тебе люблю!” Йшла по лікарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним раніше жили. У нашому гуртожитку… Він засинав уночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку. Всю ніч.

А в лікарні я візьму його за руку і не відпускаю…

Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:

– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?

– А як ми її назвемо?

– Ну, це ти вже сама придумаєш…

– Чому я сама, якщо нас двоє?

– Тоді, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дівчинка – Наталочка.

– Як це Василько? У мене вже є один Василько. Ти! Мені іншого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Він… Тільки він… Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем… Хоча була вже на шостому місяці… Я думала, що вона всередині мене, моя маленька, і вона захищена. Моя маленька…

Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бігала за ними… Стояла годинами під дверима. Просила-благала. І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранці перед восьмою годиною, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: “Тікай!”. На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене по коліна посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася. Моя душа була міцнішою тіла. Моє кохання…

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…

Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.

Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…

Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!

Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…

На моїх очах… У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мішком обв’язали… Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже все це помістили в цинкову труну, ледве втиснули. Тільки кашкет нагорі залишився.

З’їхалися всі… Його батьки, мої батьки… Купили в Москві чорні хустки… Нас приймала надзвичайна комісія. Всім говорили одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками. І ви повинні цей документ підписати. Потрібна ваша згода. Якщо хтось обурювався, хотів відвезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер сім’ї вже не належать. Вони вже державні люди… Належать державі.

Сіли в катафалк… Родичі й якісь військові люди. Полковник із рацією… По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!” Дві чи три години кружляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову до Москви повертаємося… По рації: “На кладовище в’їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я відчуваю, що непритомнію. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба приховувати? Він – хто? Вбивця? Кримінальний злочинець? Кого ми ховаємо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною істерика”. На кладовищі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатись… Тількиі родичі… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти.

І відразу – в автобуси…

Миттєво купили і принесли зворотні квитки… Наступного дня… Весь час із нами був якийсь чоловік у цивільному, з військовою виправкою, не дав навіть вийти з номера й купити їжу в дорогу. Не дай Боже, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Наче я тоді могла говорити, я вже навіть плакати не могла. Чергова, коли ми виходили, перерахувала всі рушники, всі простирадла… Тут же їх складала в поліетиленовий мішок. Напевно, спалили… За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб…

Клініка променевої хвороби – чотирнадцять діб… За чотирнадцять діб людина вмирає…

Вдома я заснула. Зайшла в дім і впала на ліжко. Я спала три доби. Мене не могли підняти… Приїхала “швидка допомога”. “Ні, – сказав лікар, – вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

Мені було двадцять три роки…

Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязі, в якому ми її поховали. І наряджає ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз літо?” – “Так треба. Скоро твій Вася до мене прийде”. А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у білому і кличе Наталку. Нашу дівчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються… А я дивлюся на них і думаю, що щастя – це так просто. Так просто! А потім мені приснилося… Ми бродимо з ним по воді. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звідти. Зверху. (Затихає надовго.)

Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищі у мене почалися перейми. Тільки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тієї ж Ангеліни Василівни Гуськової… Вона мене ще тоді попередила: “Народжувати приїжджай до нас”. А куди я така ще поїду? Народила я на два тижні раніше терміну…

Мені показали… Дівчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. На вигляд здорова дитина. Ручки, ніжки… А у неї був цироз печінки… В печінці – двадцять вісім рентгенів… Вроджена вада серця… Через чотири години сказали, що дівчинка померла. І знову… ми її вам не віддамо! Як це не віддасте?! Це я її вам не віддам! Ви хочете її забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер іще чекає… Не віддам! Я поховаю її сама. Поруч із ним… (Переходить на шепіт.)

Все не ті слова вам говорю… Не такі… Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу… Хочу, щоб знали… Ще нікому не зізнавалася… Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку… Тоді вони принесли мені дерев’яну коробочку: “Вона – там”. Я подивилась: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: “Покладіть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка”.

Там, на могилі не написано: Наталя Ігнатенко… Там тільки його ім’я… Вона ж була ще без імені, без нічого… Тільки душа… Душу я там і поховала…

Я приходжу до них завжди з двома букетами: один – йому, другий – на куточок кладу їй. Повзаю біля могили на колінах. Завжди на колінах… (Незв’язно.) Я її вбила… Я… вона… врятувала… Моя дівчинка мене врятувала, вона прийняла весь радіоудар на себе, стала як би приймачем цього удару. Така маленька. Крихіточка. (Задихаючись) Вона мене вберегла. Але я любила їх обох… Хіба… Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю! Чому це поряд? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили на колінах… (Надовго затихає.)

…У Києві мені дали квартиру. У великому будинку, де тепер живуть усі, хто виїхав із атомної станції. Всі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про яку ми з Васею мріяли. А я божеволіла в ній! У кожному кутку, куди не гляну – всюди він. Його очі… Почала ремонт, аби не сидіти, аби забутись. І так два роки… Сниться мені сон… Ми йдемо з ним, а він іде босоніж. “Чому ти завжди невзутий?” – “Та тому, що у мене нічого немає”. Пішла до церкви… Батюшка мене навчив: “Треба купити капці великого розміру і покласти кому-небудь у труну. Написати записку – що це йому”. Я так і вчинила. Приїхала до Москви і відразу – до церкви. У Москві я до нього ближче… Він там лежить, на Митінському кладовищі… Розповідаю служителю, що так і так, мені треба капці передати. Запитує: “А відомо тобі, як це робити треба?” Ще раз пояснив… Якраз внесли відправляти похорон дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку і кладу туди капці. “А записку ти написала?” – “Так, написала, але не вказала, на якому кладовищі він лежить”. – “Там вони всі в одному світі. Знайдуть його”.

У мене ніякого бажання жити не було. Вночі стою біля вікна, дивлюся на небо: “Васильку, що мені робити? Я не хочу без тебе жити”. Вдень іду повз дитячий садок, стану і стою… Дивилася б і дивилася на дітей… Я божеволіла! І почала вночі просити: “Васильку, я народжу дитину. Я вже боюся бути сама. Не витримаю далі. Васильку!!” А іншим разом так попрошу: “Васильку, мені не треба чоловіка. Кращого за тебе для мене немає. Я хочу дитинку”.

Мені було двадцять п’ять років…

Я знайшла чоловіка… Все йому розповіла… Всю правду: у мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила… Ми зустрічались, але я ніколи його в дім до себе не кликала, в дім не могла. Там – Вася…

Працювала я кондитером. Ліплю торт, а сльози котяться. Я не плачу, а сльози котяться. Єдине, про що дівчаток просила: “Не жалійте мене. Будете жаліти, я піду”. Не треба мене жаліти… Я колись була щаслива…

Принесли мені орден Васі. Червоного кольору… Я дивитися на нього довго не могла. Сльози котяться…

Народила хлопчика. Андрій… Андрійко… Подруги зупиняли: “Тобі не можна народжувати”, й лікарі лякали: “Ваш організм не витримає”. Потім… Потім вони сказали, що він буде без ручки… Без правої ручки… Апарат показував… “Ну, і що? – думала я. – Я навчатиму писати його лівою рукою”. А народився нормальний… красивий хлопчик… Вчиться вже в школі, вчиться на самі п’ятірки. Тепер у мене є хтось, ким я дихаю і живу. Світло в моєму житті. Він прекрасно все розуміє: “Мамочко, якщо я поїду до бабусі, на два дні, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Ми йшли по вулиці… І я, відчуваю, падаю… Тоді мене розбив перший інсульт… Там, на вулиці… “Мамочко, тобі водички дати”. – “Ні, ти стій біля мене. Нікуди не йди”. І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю… Розплющила очі в лікарні… Я так хапонула Андрійка за руку, що лікарі ледве розтиснули мої пальці. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду”. Він теж хворіє: два тижні в школі, два – вдома з лікарем. Ось так і живемо. Боїмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографії… Вночі з ним говорю і говорю… Буває, мене уві сні попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрійком приходимо… А він приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Грається тільки з нею…

Так я і живу… Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще… (Встає. Підходить до вікна.) Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають – чорнобильська. Все своє життя ці люди на станції пропрацювали. Багато хто досі їздять туди на вахту, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там вже не живе і жити ніколи не буде. У них у всіх тяжкі захворювання, інвалідності, але роботу свою не кидають, бояться навіть подумати про це. У них немає життя без реактора, реактор – їхнє життя. Де і кому вони сьогодні потрібні в іншому місці? Часто помирають. Вмирають миттєво. Вони вмирають на ходу – йшов і впав, заснув і не прокинувся. Ніс медсестрі квіти і зупинилося серце. Стояв на автобусній зупинці… Вони вмирають, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшне…

Але я вам розповіла про любов… Як я любила…»

Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка