Забула… Забула, де це відбувалося… в якому місці? У пересильному таборі, чи що? На карачках у великому дворі повзали та їли траву. Дистрофіки, пелагрики. При татові не можна було ні на що поскаржитися, він знав: «Аби вижити, людині потрібно три речі – хліб, цибуля та мило». Усього три речі… всього… Цих людей уже немає, наших батьків… Якщо хто залишився, то їх слід у музей, під скло, руками не торкатися. Скільки вони всього зазнали! Коли тата реабілітували, йому видали дві солдатські зарплати за всі страждання. Але в нас у домі дуже довго висів великий портрет Сталіна. Дуже довго… я це добре пам’ятаю… Жив тато без образи, він вважав, що це час був такий. Жорстокий час. Будували сильну країну. І побудували, і перемогли Гітлера! Татові слова…

Я зростала серйозною дівчинкою, справжньою піонеркою. Тепер усі вважають, що раніше в піонерську організацію заганяли. Нікуди не заганяли. Усі діти мріяли бути піонерами. Ходити гуртом. Із барабаном, з горном. Співати піонерські пісні: «Край родной, навек любимый, / где найдешь еще такой!», «У власти орлиной орлят миллионы, и нами гордится страна…» На нашій родині все ж була ця пляма, що тато сидів, мама боялася, що мене не приймуть у піонери або не одразу приймуть. А мені хотілося бути з усіма. Обов’язково, так… «Ти за кого: за місяць ясний, чи за сонце?» – влаштовували мені допит хлопці в класі. Тут треба не схибити! «За місяць ясний» – «Правильно! За радянський край прекрасний». А скажеш «За сонце» – «За проклятого японця». Засміють, задражнять. Клялися ми одне одному так: «чесне піонерське» або «чесне ленінське». Найбільша клятва – «чесне сталінське слово». Батьки знали, якщо я сказала «чесне сталінське», я не обдурюю. Боже мій! Згадую не Сталіна, а згадую наше життя… Я записалася в гурток і вчилася грати на акордеоні. Маму за ударну працю нагородили медаллю. Не лише гидота була… і казармене життя… У таборі тато часто бачив освічених людей. І вже ніде він таких цікавих людей не зустрічав. Деякі з них писали вірші, й вони частіше виживали. Як і священики, ті молилися. І тато хотів, щоб усі його діти отримали вищу освіту. Мрія його. Ми всі – нас четверо дітей – закінчили інститути. Але він навчив нас і ходити за плугом, і косити траву. Я вмію подати на віз сіно, скласти копицю. «Усе може стати в пригоді», – гадав тато. Він мав рацію.

Мені зараз хочеться згадувати… Я хочу зрозуміти те, що прожито. Не тільки своє життя, а наше… радянське… Я не у захваті від власного народу. І від комуністів теж, і від наших комуністичних лідерів. Сьогодні особливо. Усі здрібніли, обуржуазилися, всі хочуть гарно, солодко хочуть жити. Споживати і споживати. Ухопити! Комуністи теж уже не ті. У нас є комуністи з річним прибутком у сотні тисяч доларів. Мільйонери! Квартира в Лондоні… палац на Кіпрі… Що це за комуністи? У чому ж їхня віра? Запитаєш – подивляться, як на несповна розуму. «Не розповідайте нам радянські казки. Оцього не треба». Зруйнували таку країну! Розпродали за безцінь. Нашу Батьківщину… щоб хтось міг лаяти Маркса та їздити по європах. Час такий же страшний, як і за Сталіна… Я відповідаю за свої слова! Напишете це? Не вірю… (І я бачу – не вірить.) Уже немає ні райкомів, ні обкомів. Попрощалися з радянською владою. А що отримали? Ринг, джунглі… Владу злодіїв… Хапали – хто швидше, пиріг великий. Боже мій! Чубайс… «прораб перебудови»… Тепер він хвалиться, лекції в усьому світі читає. Мовляв, в інших країнах капіталізм складався століттями, а в нас за три роки. Діяли хірургічним методом… А якщо хтось накрав, то і слава Богу, може, їхні онуки будуть порядними людьми. Бррр!! І це демократи… (Мовчить.) Американський костюмчик приміряли, слухали дядю Сема. А американський костюмчик не налазить. Криво сидить. Отак!! Не за свободою побігли, а за джинсами… за супермаркетами… Купилися на яскраві упаковки… Тепер і в нас у магазинах повно всього. Достаток. Але гори ковбаси ніяк не пов’язані зі щастям. Зі славою. Був великий народ! Зробили з нього крамарів і мародерів… лабазників і менеджерів…

Прийшов Горбачов… Заговорили про повернення ленінських принципів. Загальне піднесення. Збудження. Народ давно очікував змін. Свого часу повірили Андропову… Ну, кагебіст, так… Як вам пояснити? КПСС уже не боялися. Біля пивної ятки мужики могли партію материти, а КГБ – ніколи… Ви що! У пам’яті сиділо… Знали, що залізною рукою, розпеченим залізом, «єжовою рукавицею»… Ці хлопці наведуть лад. Не хочеться повторювати банальні речі, але Чінгісхан гени нам зіпсував… і кріпацтво… Звикли, що бити всіх потрібно, без биття нічого не вийде. Андропов із цього й почав – із закручування гайок. Усі розсобачилися: в робочий час ходили в кіно, в баню, бігали магазинами. Чаї ганяли. Міліція почала рейди проводити, облави. Перевіряли документи і хапали прогульників просто на вулицях, у кафешках, магазинах і повідомляли на роботу. Штрафували, звільняли. Але Андропов важко хворів. Швидко помер. Ми їх ховали, ховали. Брежнєв, Андропов, Черненко… Найпопулярніший анекдот до Горбачова: «Передаємо повідомлення ТАРС. Ви будете дуже сміятися, але помер черговий Генеральний секретар ЦК КПСС…» Ха-ха-ха… Народ на своїх кухнях сміявся, а ми на своїх. На п’ятачку свободи. Кухонні балачки… (Сміється.) Чудово пам’ятаю, як під час розмов вмикали голосно телевізор або радіо. Ціла наука. Учили одне одного, як прихитритися, щоб гебістам, які прослуховували телефонні розмови, нічого не було чути: прокручуєш диск – старі телефони були з дірочками для цифр – вставляєш в одну з них олівець і фіксуєш… можна пальцем тримати, але ж палець втомлюється… Напевно, вас теж учили? Пам’ятаєте? Треба щось «секретне» сказати, відходили на два-три метри від телефону, від слухавки. «Стукачі», прослухування – це було скрізь, у всьому суспільстві згори і донизу, і ми в райкомі гадали: хто в нас стукач? Як потім з’ясувалося, підозрювала я невинну людину, а донощик був не один, їх було кілька. Ось на цих я ніколи б не подумала… Одна з них – наша прибиральниця. Привітна, добра жінка. Нещасна. Чоловік – п’яниця. Боже мій! Сам Горбачов… Генеральний секретар ЦК КПСС… Читала в одному його інтерв’ю, як під час конфіденційних бесід у себе в кабінеті він робив те саме – вмикав телевізор на всю гучність або радіо. Взагалі, абетка. Запрошував для серйозних розмов на свою дачу за місто. І вони там… Там вони виходили в ліс, гуляли й розмовляли. Пташки не донесуть… Усі чогось боялися, боялися й ті, кого боялися. Я боялася.

Останні радянські роки… Що я пам’ятаю? Відчуття сорому не залишало. За обвішаного орденами і Зірками Брежнєва й за те, що Кремль у народі прозивали комфортабельним будинком для людей похилого віку. За порожні крамниці. Плани виконуємо й перевиконуємо, а в магазинах нічого немає. Де наше молоко? М’ясо? Я й дотепер не розумію, куди це все зникало. Молоко закінчувалося через годину після того, як відчинялися крамниці. З обіду продавці стояли біля чисто вимитих лотків. На полицях – трилітрові банки березового соку й пачки солі, чомусь завжди мокрі. Кілька в банках. Усе! Викинуть у продаж ковбасу – її моментально розметуть. Сосиски та пельмені – делікатес. У райкомі весь час щось ділили: цьому заводу – десять холодильників і п’ять шуб, а цьому колгоспу – два югославських меблевих гарнітури й десять польських жіночих сумочок. Кастрюлі та жіночу білизну ділили… колготки… Це суспільство могло триматися тільки на страху. На «чрезвичайці» – чимбільше стріляти й чимбільше саджати. Але соціалізм із Соловками і Біломорканалом закінчився. Потрібен був якийсь інший соціалізм.

Перебудова… Був момент, коли люди знову потягнулися до нас. Вступали в партію. Великі в усіх очікування. Усі тоді були наївні – ліві і праві, комуністи й антирадянці. Усі – романтики. Сьогодні за це соромно, за ту свою наївність. Моляться на Солженіцина. Великий старець із Вермонта! Не лише Солженіцин, багато хто вже розумів що так, як ми живемо, жити не можна. Забрехалися. І комуністи – вірите ви мені чи ні? – теж це розуміли. Серед комуністів було чимало розумних і чесних людей. Щирих. Я особисто знала таких людей, найчастіше вони зустрічалися в провінції. Як мій батько… Батька не прийняли в партію, він постраждав від партії, але він їй вірив. Вірив партії та країні. Кожен ранок у нього починався з того, що він розгортав газету «Правда» і прочитував її від і до. Комуністів без партквитків було більше, ніж із партквитками, вони душею були комуністи. (Мовчить.) На всіх демонстраціях несли гасло «Народ и партия – едины!» Ці слова – не вигадка, це була правда. Я нікого не агітую, я розповідаю, як воно було. Уже все забули… Багато хто вступав у партію по совісті, а не тільки через кар’єру або з прагматичних міркувань: якщо я безпартійний і вкраду – мене посадять, якщо я вступлю в партію й украду – мене виженуть із партії, але не посадять. Я обурююся, коли про марксизм говорять презирливо, насмішкувато. Мерщій його – у сміттєвий бачок! На звалище! Це велике вчення, воно переживе всі гоніння. І нашу радянську невдачу – теж. Тому що… є безліч причин… Соціалізм – це не тільки табори, стукачі й залізна завіса, це і справедливий, ясний світ: із усіма ділитися, слабких жаліти, співчувати, а не підгрібати все під себе. Мені кажуть: не можна було придбати машину, але ні в кого не було машини. Ніхто не носив костюми від Версаче й не купував будинок у Маямі. Боже мій! Очільники СРСР жили на рівні бізнесменів середньої руки, до олігархів їм не дотягти. Куди ж пак! Не будували вони собі яхт із душем з шампанського. Подумати тільки! По телевізору передають рекламу: купуйте мідні ванни – вартістю з двокімнатну квартиру. Для кого вони, скажіть? Позолочені дверні ручки… Це – свобода? Маленька, пересічна людина – ніхто, вона – нуль. На дні життя. А тоді вона могла написати в газету, піти і поскаржитися в райком: на начальника або на погане обслуговування… на зрадливого чоловіка… Були дурниці, не заперечую, але хто сьогодні цю пересічну людину взагалі слухає? Кому вона потрібна? Пам’ятаєте радянські назви – вулиця Металургів, Ентузіастів… Заводська, Пролетарська… Маленька людина… Вона була головною… Декларація, ширма, як ви кажете, а зараз і ховатися нікому не треба. Немає грошей – іди геть! Під лавку! Вулиці перейменовують: Міщанська, Купецька, Дворянська… Навіть ковбасу я бачила «Князівську», а вино «Генеральське». Культ грошей та успіху. Виживає сильніший, із залізними біцепсами. Але не всі здатні йти по головах, виривати шматок в іншого. У когось природа така, що вони не можуть, а іншим гидко.

Із нею… (Киває в бік подруги.) Сперечаємося, звісно… Вона мені доводить, що для істинного соціалізму потрібні ідеальні люди, а їх немає. Ідея ця – маячня… казка… Наша людина вже нізащо не змінить свою уживану іномарку і паспорт із шенгенською візою на радянський соціалізм. А я вірю в інше: людство йде в бік соціалізму. До справедливості. Іншого шляху немає. Подивіться на Німеччину… Францію… Є шведський варіант. А які цінності в російського капіталізму? Зневага до «людців»… До тих, у кого немає мільйона, немає «мерседеса». Замість червоного прапора – Христос воскрес! І культ споживання… Людина засинає з думкою не про щось таке високе, а про те, що вона сьогодні чогось не придбала. Ви думаєте, що країна розвалилася тому, що дізналися правду про ГУЛАГ? Так думають ті, хто книжки пише. А людина… нормальна людина історією не живе, вона живе простіше: закохалася, одружилася, діти народилися. Дім збудувала. Країна пропала через дефіцит жіночих чобіт і туалетного паперу, через те, що апельсинів не було. Оцих джинсів проклятих! Тепер наші магазини схожі на музеї. На театри. І мене хочуть переконати, що ганчір’я від Версачі й Армані – це все, що необхідно людині. Що їй цього досить. Життя – це фінансові піраміди та векселі. Свобода – це гроші, а гроші – свобода. А наше життя копійки не варте. Ну, це… ну, це… розумієте… У мене навіть слів немає, як назвати… Мені шкода моїх маленьких онучок. Шкода. Їм це по телевізору щодня вбивають у голову. Я не згодна. Я була й залишаюся комуністкою.

Перериваємося ненадовго. Незмінний чай, цього разу з вишневим варенням, звареним за власним рецептом господині.

Вісімдесят дев’ятий рік… Я на той час уже була третім секретарем райкому партії. На партроботу мене взяли зі школи, я викладала російську мову та літературу. Моїх улюблених письменників – Толстого, Чехова… Коли запропонували – злякалася. Така відповідальність! Але жодної хвилини не вагалася, був щирий порив – служити партії. Того літа я приїхала додому у відпустку. Зазвичай я прикрас не ношу, а тут купила собі якесь намисто дешевеньке, мама мене побачила: «Ти – як цариця». Була від мене у захваті… ну, не від намиста ж! Тато сказав: «Ніхто з нас тебе ні про що просити не прийде. Ти маєш бути чистою перед людьми». Батьки пишалися! Були щасливі! А я… я… що відчувала я? Чи вірила я партії? Чесно відповім – вірила. І досі вірю. Із партійним квитком не розлучуся, хай би що трапилося. Чи вірила я в комунізм? Чесно скажу, брехати не буду: я вірила в можливість справедливого влаштування життя. І зараз… я вже казала… вірю. Мені набридло слухати розповіді про те, як нам погано жилося за соціалізму. Я пишаюся радянським часом! Розкішного життя не було, але нормальне життя було. Були кохання та дружба… Сукні та черевички… Жадібно слухали письменників та артистів, а тепер уже ні. Місце поетів на стадіонах зайняли ворожбити й екстрасенси. Ворожбитам вірять, як в Африці. Наше… радянське життя… це була спроба альтернативної цивілізації, якщо хочете. Якщо з пафосом… Влада народу! Ну, не можу заспокоїтися! Де ви сьогодні побачите доярок, токарів або машиністів метро? Немає їх – ні на сторінках газет, ні на екранах телевізорів, ні в Кремлі, коли вручають ордени та медалі. Ніде їх немає. Всюди нові герої: банкіри та бізнесмени, моделі й інтердівчата… менеджери… Молоді ще можуть пристосуватися, а старі помирають мовчки, за зачиненими дверима. У злиднях умирають, у забутті. У мене пенсія – п’ятдесят доларів… (Сміється.) І в Горбачова, я читала, п’ятдесят доларів… Про нас кажуть: «Комуністи жили в хоромах, їли чорну ікру ложками. Собі вони побудували комунізм». Боже мій! Я вас водила своїми «хоромами» – звичайна двокімнатна квартира, загальна площа – п’ятдесят сім метрів. Нічого не сховала: радянський кришталь, радянське золото…

– А спецполіклініки та спецпайки, «свої» черги на отримання квартир і казенні дачі… партійні санаторії?

– Чесно? Було це… ну, було… але здебільшого там… (Підносить руку вгору.) А я завжди внизу, найнижча ланка влади. Внизу, біля людей. Завжди на очах. Якщо десь і було… не сперечатимуся… Не заперечую! Читала, як і ви, в перебудовних газетах… що діти секретарів ЦК