Мене вчора не взяли в бій: «Залишайтеся в готелі, дівчино. Відповідай потім за вас». Я сиджу в готелі й думаю: є щось неетичне в розглядуванні чужої мужності та ризику. Другий тиждень я вже тут і не можу позбутися відчуття, що війна – породження чоловічої природи, для мене незрозумілої. Але повсякденність війни грандіозна. Я відкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, міни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити іншу людину. Відвічна суперечка між істиною та красою. Мені показали нову італійську міну, моя «жіноча» реакція:

«Гарна. Чому вона гарна?» По-військовому мені точно пояснили, що, коли на цю міну наїхати або наступити ось так… під таким кутом… від людини залишиться піввідра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозуміле. Війна, мовляв… Ніхто не божеволіє від цих картин, що ось лежить на землі людина, вбита не стихією, не фатальною долею, а іншою людиною.

Бачила завантаження «чорного тюльпана» (літак, який відвозить додому цинкові труни із загиблими). Мертвих часто одягають у стару військову форму ще сорокових років, із галіфе, часом і цієї форми бракує. Солдати перемовлялися між собою: «У холодильник привезли нових убитих. Ніби несвіжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома мені не повірять. У наших газетах пишуть про алеї дружби, які саджають радянські солдати.

Розмовляю із хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Просилися сюди. Помітила, що більшість – із родин інтелігенції: вчителів, лікарів, бібліотекарів, одне слово – книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народові будувати соціалізм. Зараз сміються із себе. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут і моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своїх слів: «Ви цього не записуйте».

Уночі мені снилися вбиті, в усіх були здивовані обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?

Разом із медсестрами їздила у шпиталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п’ять м’яких ведмедиків. Приїхали до шпиталю – довгий барак, із білизни в усіх самі ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років тут усі навчилися трохи говорити по-російськи, я дала дитині іграшку, вона взяла її зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка відкинула ковдрочку з маленького тільця – хлопчик був без обох рук. «Це твої росіяни бомбили». Хтось підтримав мене, я падала…

Я бачила, як наш «Град» перетворює кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарі, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селі під Мінськом вносили в дім цинкову труну, і як голосила мати. Це не людський крик був і не звіриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарі…

Зізнаюся, я не одразу стала вільною. Я була щирою зі своїми героями, і вони довіряли мені. У кожного з нас був свій шлях до свободи. До Афганістану я вірила в соціалізм із людським обличчям. Звідти я повернулася вільною від усіх ілюзій. «Пробач мені, тату, – сказала я під час зустрічі, – ти виховав мене з вірою в комуністичні ідеали, але досить один раз побачити, як нещодавні радянські школярі, яких ви з мамою навчаєте (мої батьки були сільськими вчителями), на чужій землі вбивають незнайомих їм людей, щоб усі твої слова перетворилися на порох. Ми – вбивці, тату, розумієш!?» Батько заплакав.

Із Афганістану поверталося чимало вільних людей. Проте я маю й інший приклад. Там, в Афганістані, хлопець мені кричав: «Що ти, жінка, можеш зрозуміти про війну? Хіба люди так помирають на війні, як у книгах і кіно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Він ще метрів десять біг і ловив свої мізки…» А через сім років цей самий хлопець – нині вдатний бізнесмен, полюбляє розповідати про Афган. Зателефонував мені: «Навіщо твої книжки? Вони занадто страшні». Це вже була інша людина, не та, яку я зустріла серед смерті і яка не хотіла помирати у двадцять років…

Я запитувала себе, яку книжку про війну я хотіла би написати. Хотіла би написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншу людину, якій сама думка про війну завдає страждання. Де вона? Я її не зустріла.

1990–1997 роки

Російська література цікава тим, що лише вона може розповісти про унікальний досвід, через який пройшла колись величезна країна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагічне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нині в різних країнах, але скрізь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.

Довго не хотіла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким інструментом і з якого боку підступитися? Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невідомого. Стало зрозуміло: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, попереду на нас чекають жорстокіші й тотальніші, але до часу ще закриті від очей. Щось там уже після Чорнобиля привідкрилося…

У пам’яті залишилося, як старий таксист розпачливо вилаявся, коли голуб ударився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть: ситуація під контролем».

У міських парках згрібали листя й вивозили за місто, там листя ховали. Зрізали землю із забруднених плям і теж ховали – землю ховали в землі. Ховали дрова, траву. У всіх були трохи божевільні обличчя. Розповідав старий пасічник: «Вийшов уранці в садок – чогось бракує, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли. Жодної! Що? Що це? І другого дня вони не вилетіли, і третього… Потім нам повідомили, що на атомній станції – аварія, а вона поряд. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні». Чорнобильська інформація в газетах вся складалася з воєнних слів: вибух, герої, солдати, евакуація… На самій станції працювало КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ішов поголос, що аварія – запланована акція західних спецслужб, аби підірвати табір соціалізму. У напрямку Чорнобиля рухалася військова техніка, їхали солдати. Система діяла, як зазвичай, повоєнному, але солдат із новеньким автоматом у цьому новому світі був трагічним. Усе, що він міг – набрати великі дози опромінення й померти, коли повернеться додому.

На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську.

Радіацію не можна було побачити, помацати, відчути її запах… Такий знайомий і незнайомий світ уже оточував нас. Коли я поїхала в зону, мені швидко пояснили: квіти рвати не можна, сідати на траву не можна, воду з колодязя не пити… Смерть зачаїлася всюди, але це вже була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому образі. Старі люди, які пережили війну, знову їхали в евакуацію – дивилися на небо: «Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Хіба це війна? А треба ставати біженцями».

Уранці всі пожадливо хапали газети й одразу відкладали їх розчаровано – шпигунів не знайшли. Про ворогів народу не пишуть. Світ без шпигунів і ворогів народу теж був незнайомим. Починалося щось нове. Чорнобиль слідом за Афганістаном робив нас вільними людьми.

Для мене світ розсунувся. У зоні я почувала себе ані білорускою, ані росіянкою, ані українкою, а представником біологічного виду, який може бути знищений. Збіглися дві катастрофи: соціальна – занурювалася під воду соціалістична Атлантида, і космічна – Чорнобиль. Падіння імперії турбувало всіх: люди були заклопотані буднем і побутом, на що купити і як вижити? У що вірити? Під які прапори ставати? Чи потрібно вчитися жити без великої ідеї? А це було ні для кого не знайоме, бо ще ніколи так не жили. Перед «червоною» людиною стояли сотні запитань, вона переживала їх самотньо. Ніколи вона не була настільки самотньою, як у перші дні свободи. Навколо мене були приголомшені люди. Я їх слухала…

Закриваю свій щоденник…

Що з нами трапилося, коли імперія впала? Раніше світ ділився: кати та жертви – це ГУЛАГ, брати та сестри – це війна, електорат – це технології, сучасний світ. Раніше наш світ іще ділився на тих, хто сидів і хто саджав, а сьогодні – поділ на слов’янофілів і західників, на націонал-зрадників і патріотів. А ще на тих, хто може купити і хто не може купити. Оце, я би сказала, найважче випробовування після соціалізму, тому що нещодавно всі були рівними. «Червона» людина так і не змогла увійти в те царство свободи, про яке вона мріяла на кухні. Росію розділили без «червоної» людини, вона залишилася без нічого. Приниженою й окраденою. Агресивною й небезпечною.

Що я чула, коли їздила Росією…

– Модернізація в нас можлива тільки через «шарашки» та розстріли.

– Російська людина начебто й не хоче бути багатою, навіть боїться. Чого ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось інший не став багатим. Багатшим, ніж вона.

– Чесної людини в нас не знайдеш, а святі є.

– Небитих поколінь нам не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен жандарм і нагайка.

– Два головних російських слова: війна і тюрма. Украв, погуляв, сів… Вийшов і знову сів…

– Російське життя має бути злим, нікчемним, тоді душа підноситься, вона усвідомлює, що не належить цьому світові… Що брудніше й кривавіше, то більше для неї простору…

– Для нової революції немає ні сил, ні якогось божевілля. Куражу немає. Російській людині потрібна така ідея, щоби сироти по шкірі…

– Так наше життя й метеляється – між бардаком і бараком.

Комунізм не помер, труп живий.

Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був у 1990-ті роки. На запитання: якою має бути країна – сильною чи гідною, де людям добре жити, обрали перший варіант – сильною. Нині знову час сили. Росіяни воюють із українцями. Із братами. У мене батько – білорус, мати – українка. І так у багатьох. Російські літаки бомблять Сирію…

Час надії змінився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…

Нині я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини…

У мене три домівки – моя білоруська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася; й велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко за наших часів говорити про любов.