Передмова до російського видання^[11]

Неждана радість для мене, що, прийнявши запрошення на урочистості з нагоди річниці пам’яті Льва Толстого, я можу написати ці рядки в Москві. У цьому етюді, як і в іншому – протиставленому йому – етюді про Достоєвського^[12] – я спробував показати російський геній у двох його проявах. Мені думалося, що ціною довголітнього вивчення і довголітньої любові я здобув на це право. Тут, у Росії, робота, розпочата в Європі без знайомства з мовним середовищем, тепер видається зухвалою витівкою. За ці кілька днів у мене набралося багато окремих вражень: якби вони були пережиті раніше, то могли б свого часу з користю позначитися на моєму викладі. Проте сподіваюся, що та обставина, що за кордоном ці два нариси чимало підвищили захоплення обома російськими геніями та інтерес до них, певною мірою мене виправдовує. Я знаю, що причина цього інтересу в справжній любові, а будь-яке служіння духовного порядку так чи інакше плідне.

Я не наважуся тлумачити Росії її великих письменників, проте все ж цікаво, може бути, дізнатися, яким саме чином і як пристрасно, а перш за все – як любовно боремося ми з російським духом і якими через наші кордони бачаться нам, європейцям, ваші великі художники.

Як стверджують мої друзі, у цьому виданні – єдино авторизованому – слово моє передано точно, і в мене складається враження, ніби я сам розмовляю з російським читачем і кажу, як важливо, як необхідно стало для всього нашого духовного розвитку, для пізнання нами природи почуттів вступати в спілкування з російським духом.

Стефан Цвейг

Москва, 14 вересня 1928 року

Казанова

«Il me dit qu’il est un homme libre, citoyen du monde».

«Він сказав мені, що він – людина вільна, громадянин всесвіту».

Мюра про Казанову в листі Альбрехту фон Геллеру від 21 червня 1760 р.

Казанова є тим особливим випадком, одиничним щасливим випадком у світовій літературі вже тому, що цей блискучий шарлатан потрапив у пантеон творчих умів так само незаслужено, як Понтій Пілат^[13] до символів віри. Бо його поетичне дворянство не менш легковажне, ніж нахабно складений із букв алфавіту титул – шевальє де Сенгаль: кілька віршиків, імпровізованих між ліжком і гральним столом на честь якої-небудь молодички, віддають мускусом і академічним клеєм; щоб дочитати його «Ікозамерон»^[14] – чудовисько серед утопічних романів, треба володіти овечим терпінням в ослячій шкурі, а коли наш милий Джакомо починає ще, на додачу до всього, філософствувати, доводиться стримувати щелепи від судомного позіхання. Ні, у Казанови так само мало прав на поетичне дворянство, як і на місце в Готському Альманаху; і тут, і там він паразит, вискочка без прав і роду. Але так само відважно, як він, пошарпаний син актора, священник-розстрига, розжалуваний солдат, підозрілий шулер і «fameux filou»^[15] (цим почесним титулом нагороджує його паризький начальник поліції, даючи йому характеристику), все життя примудряється бувати в імператорів і королів і, врешті-решт, померти на руках в останнього дворянина, принца де Ліня, так і його блудна тінь втерлася в коло безсмертних, хоча б у ролі нікчемного дилетанта, unus ex multis – попелом, що розвівається вітром часу. Але – цікавий факт! – не він, а всі його знамениті земляки й піднесені поети Аркадії, «божественний» Метастазіо, благородний Паріні e tuti quanti^[16] стали бібліотечним мотлохом і поживою для філологів, тоді як його ім’я, заокруглене в шанобливій усмішці, і в наші дні не сходить з вуст. І є всі підстави вважати, що його еротичну Іліаду ще очікують тривале майбутнє і полум’яні читачі, тоді як «La Gerusalemme liberate» і «Pastor fido»^[17], поважні історичні реліквії, будуть непрочитаними припадати пилом в книжкових шафах. Одним ходом пройдисвіт-гравець обіграв усіх поетів Італії з часу Данте й Боккаччо. І ще безглуздіше: для такого величезного виграшу Казанова не ризикує ні найменшою ставкою, – він просто знецінює безсмертя. Ніколи не відчуває цей гравець величезної відповідальності істинного художника, не відчуває під чуттєвою теплотою світу темної відлюдної панщини на рудниках праці. Він нічого не знає про щемку насолоду починання й трагічне, подібне вічній жадобі, прагнення до завершення; йому невідоме мовчазно наказове, вічно незадоволене прагнення форм до земного втілення й ідей – до вільного сферичного ширяння. Він нічого не знає про безсонні ночі, про дні, проведені в похмурому рабському шліфуванні слова, поки нарешті сенс ясно і райдужно не засяє в лінзі мови, не знає про різноманітну й усе ж невидиму, про неоцінену, часом лише через століття визнану працю поета, не знає про його героїчне зречення від теплоти й ширини буття. Він, Казанова, – Бог свідок! – завжди полегшував собі життя, він не приніс у жертву суворій богині безсмертя жодного грама своїх радощів, жодної крупинки насолод, жодної години сну, жодної хвилини своїх задоволень: він жодного разу в житті не ворухнув пальцем заради слави, і все ж вона потоком ллється в руки цього щасливця. Поки є золото в його кишені й крапля масла у світильнику любові, поки дійсність ще милостиво дарує цьому пестуну всесвіту уламки іграшок, доки йому не спадає на думку заводити знайомство зі строгою духовною примарою мистецтва й серйозно бруднити пальці чорнилом. Лише виставлений усіма за двері, висміяний жінками, самотній, зубожілий, імпотентний, ставши тінню неповерненої життєвої сили, цей зношений і буркотливий старий шукає притулку в роботі, як в сурогаті переживання, і тільки знехотя, від нудьги, понівечений досадою, як беззубий пес коростою, бурмочучи й бурчачи, береться він розповідати змертвілому сімдесятирічному Казанеусу-Казанові його власне життя.

Він розповідає собі своє життя, – у цьому все його літературне досягнення, – але зате яке життя! П’ять романів, два десятки комедій, кілька дюжин новел і епізодів, велика кількість перестиглих грон чарівної ситуації й анекдотів, стиснутих в одне бурхливе, через край бурливе існування: тут перед нами життя, сповнене труднощів і закруглене, як закінчений художній твір, що вже не потребує впорядкування за допомогою художника й винахідника. Так пояснюється найпереконливішим чином ця, на перший погляд, бентежна таємниця його слави; бо не в тому, як описав і розповів своє життя Казанова, проявляється його геній, а в тому, як він його прожив. Саме буття – майстерня цього світового художника, воно і матеріал, і форма; саме цьому істинному, глибоко особистому художньому твору він віддався