Того вечора я не одразу ліг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привід – нічого ж не трапилося, лише старий лагідно погладив мій рукав – але стриманого жесту щирої вдячності було достатньо, щоб виповнити і переповнити моє серце. В цьому доторкові, що мене так вразив, я вгадав щиру ніжність, таку пристрасну і разом з тим таку невинну, якої ніколи не зустрічав навіть у жінці. Вперше за життя я переконався, що комусь на цій землі допоміг; і мій подив був безмежним: мені, молодому чоловікові, скромному, пересічному офіцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!

Можливо, щоб пояснити собі те піднесення, яке мене охопило після цього несподіваного відкриття, я повинен згадати, що з дитячих літ ніщо мене так не пригнічувало, як усвідомлення своєї незначущості: я зайва, нікому не цікава людина, і всім байдуже до мене. В кадетському корпусі, у військовому училищі я завжди належав до посередніх, нічим не визначних учнів, ніколи не був в улюбленцях або привілейованою особою; так само було і в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня і зламаю собі шию, – товариші скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофміллер!» – але вже за місяць жоден з них і не згадає про втрату. На моє місце призначать когось іншого, той хтось сяде на мого коня, і цей «інший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як ніс її я. Так само, як з товаришами, виходило і з дівчатами, котрі були в мене в попередніх двох гарнізонах, – в Ярославиці з асистенткою зубного лікаря і в Вінер-Нойштадті з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихідний, вона приходила до мене; на день народження я подарував їй низку коралів, ми обмінялися звичними у таких випадках ніжними словами і, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на інше місце, ми обоє швидко втішилися; перші три місяці, як годиться, ми листувалися, а потім знайшли собі інших; відмінність була лише в тому, що в пориві ніжності тепер вона шепотіла не «Тоні», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за мої двадцять п’ять років мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по суті, хотів від життя лише одного: справно нести службу і жодним чином не справляти поганого враження на оточення.

Але ось сталося несподіване: в мені прокинулася цікавість і я з подивом дивився на себе. Як же це так? Виходить, я, посередній молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немає і п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатію більше щастя, ніж усі його друзі? Я, лейтенант Гофміллер, зміг комусь допомогти, когось втішити? Невже тільки тому, що я один чи два вечори посидів і поговорив з хворою пригніченою дівчиною, її очі заблищали, на обличчі заграло життя, а смутний дім повеселішав завдяки моїй присутності?

Від хвилювання я так швидко йду темними провулками, що мені стає жарко. Хочеться відкрити шинелю – в грудях серцю замало місця, бо перший подив раптово змінюється іншим, новим, ще п’янкішим. Мене вразило те, як легко, як неймовірно легко було завоювати прихильність ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи співчуття, побув у будинку Кекешфальвів два вечори – два веселих, радісних, чудових вечори, – і цього виявилося досить. Але в такому разі – до чого ж безглуздо день у день весь свій вільний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Ні, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крізь ніжну літню ніч, я зі справжньою пристрастю молодої людини, яка раптом прокинулася до життя, обіцяю собі: відтепер я зміню своє життя! Рідше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та більярд, рішуче покінчу з ідіотською звичкою гаяти час, від котрої лише тупішаєш. Краще навідуватиму хвору і навіть щоразу спеціально готуватимуся для того, щоб розповісти дівчатам щось миле та смішне, ми гратимемо в шахи або ще якось приємно будемо проводити час; навіть сам намір завжди допомагати іншим та бути корисним окрилює мене. Від такого піднесення мені хочеться заспівати, утнути якусь дурницю; адже лише тоді, коли усвідомлюєш, що потрібен іншим, відчуваєш смисл і мету власного життя…

Так і сталося: упродовж наступних тижнів я проводив передвечірні години, а то і цілісінькі вечори, у Кекешфальвів; скоро ці дружні візити стали звичними й навіть спричинили небезпечну розпещеність. Але ж яка спокуса для молодої людини (котру з дитинства переводили з одного військового закладу в інший) після похмурих казарм і прокурених казино неочікувано віднайти домашнє вогнище, притулок для душі! Коли після служби, о пів на п’яту чи о п’ятій, я вирушав до них, то не встигав я підняти руку, щоб постукати у двері, як слуга вже радісно відчиняв, ніби вже давно виглядав у якесь чарівне віконце, очікуючи на мою появу. Все тут ясно свідчило про те, що мене люблять і визнають своїм у домі. Кожній моїй маленькій слабкості чи вподобанню потай потурали: мої улюблені сигарети завжди виявлялися під рукою; книжка, про яку я напередодні казав, що хотілося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрізана – на маленькому стільчику, ніби зовсім випадково; крісло навпроти шезлонга Едіт незмінно вважалося моїм. Все це дрібниці, абищиці, так, але саме вони зігрівають стіни чужого дому благодатним домашнім теплом, непомітно радують та підбадьорюють. І я почувався тут упевненіше, ніж будь-коли в колі товаришів, розмовляв і жартував від душі, вперше усвідомивши, що сором’язливість у будь-якій її формі сковує душу, і що повністю людина розкривається лише тоді, коли почувається невимушено.

Але була інша, значно потаємніша, неусвідомлена причина того, що моє щоденне спілкування з дівчатами так мене окриляло. Відтоді, коли мене ще хлопчиком віддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навіть п’ятнадцяти років, я постійно знаходився в грубому чоловічому оточенні. З ранку до вечора, з вечора до світанку, в спальні училища, в наметах під час маневрів, у казармах, за столом та в дорозі, на манежі та в класах – завжди та всюди я дихав повітрям, насиченим випарами чоловічих тіл; спочатку це були хлопчики, потім дорослі хлопці, але завжди чоловіки, лише чоловіки. І я звик до їхніх енергійних рухів, твердих, гучних кроків, низьких голосів, до тютюнового духу, до їх безцеремонності, і часто – грубості. Звісно, більшість із них мені дійсно подобалася, і я не міг поскаржитися на те, що вони не відповідали мені взаємністю. Але цій атмосфері не вистачало одухотвореності, у ній ніби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий військовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – різкою, уривчастою, побудованою лише на ритмі, бо їй не вистачало ніжно-чуттєвої мелодії скрипок, – так і найвеселіші години в казармі були позбавлені того ледь відчутного флюїду, котрий однією своєю присутністю додає жінка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирічними підлітками, коли ми, парами гуляючи містом у своїх гарних мундирах з елеґантними шнурочками, зустрічали інших хлопчаків, що безтурботно розмовляли та фліртували з дівчатками, ми відчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з її монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юність; того, що від природи щодня належало нашим одноліткам на вулицях, на ковзанці та в танцзалі – невимушеного спілкування з дівчатами; в той час як ми, відлюдники за високими решітками, дивилися на цих казкових істот, – ніби на ельфів у коротеньких спідничках, – мріючи про розмову з ними, як про щось нездійсненне. Такі обмеження не минаються безслідно. А потім короткі та найчастіше вульгарні зв’язки з легкодоступними жінками жодною мірою не могли повернути мені того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрій. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли мені випадало опинятися у товаристві молодої дівчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жінок), я відчував, що через надто довгі обмеження втратив природну невимушеність назавжди.

І ось раптово підсвідомий хлоп’ячий потяг пізнати, яка вона – дружба з молодими жінками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподівано здійснився у найкращий спосіб. Щодня після обіду я сидів таким собі мазунчиком серед двох дівчат; дзвінка жіночність їхніх голосів приносила мені (не можу висловити це інакше) відчуття майже фізичної радості. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в житті насолоджувався товариством молодих дівчат, не відчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певні обставини було розімкнуто той невидимий електричний контакт, який невідворотно виникає під час тривалого спілкування двох молодих людей різної статі. Наші розмови, що тривали годинами, були абсолютно вільними від солодкої млості, котра робить таким небезпечним будь-який tête-a-tête у напівтемряві. Зізнаюся, спочатку мене приємно хвилювали повні, чуттєві губи Ілони, її пишні плечі та мадярська пристрасність, що відчувалася в її м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волі я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, ніжне створіння з чорними веселими очима й обсипати її поцілунками. Але Ілона в перші ж дні нашого знайомства розповіла мені, що вже два роки як заручена з помічником нотаріуса з Бечкерету і тільки чекає, коли одужає Едіт або ж покращиться її стан, щоб обвінчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообіцяв придане бідній родичці, якщо вона погодиться почекати з заміжжям. Крім того, ми вчинили б жорстоко та підступно, якби за спиною цієї зворушливої, прикутої до свого візка дівчини почали б потайки обмінюватися поцілунками чи дали б волю рукам, не відчуваючи справжньої закоханості. Ось чому подібна чуттєвість, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, і вся щира прихильність, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едіт, знедоленій та беззахисній, бо в таємничій хімії почуттів співчуття до хворого неодмінно та непомітно поєднується з ніжністю. Сидіти біля хворої, розважати її розмовами, бачити, як гірко стиснуті губи розкриваються в усмішці, або іншим разом, коли вона через поганий настрій вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися її руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюється і підводить на тебе вдячний сірий погляд, – у ледь помітних проявах душевної близькості з безпорадною дівчиною була особлива принада, котра приносила мені таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з її кузиною. І завдяки цим невловним порухам душі – як багато я зрозумів за ці кілька днів! – мені несподівано відкрилися абсолютно невідомі досі й набагато тонші сфери почуттів. Невідомі та тонші, але, щоправда, і небезпечніші! Бо марні усі перестороги й зусилля: ніколи відносини між здоровим та хворим, між вільним та полоненим не можуть довго залишатися в цілковитій рівновазі. Нещастя робить людину легко вразливою, а постійне співчуття заважає їй залишатися справедливою. Так само як не можна викорінити почуття нелюбові боржника до кредитора (бо одному з них незмінно судилося давати, а іншому – лише брати), так і хворий приховує в собі роздратування, готове спалахнути від найменшого прояву турботи. Треба безперервно слідкувати, аби не переступити ледь відчутну межу вразливості, за якою співчуття вже не втамовує біль, а лише сильніше роз’ятрює рану. Едіт постійно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усі їй прислуговували, ніби принцесі, і пестили, немов дитину, але вже наступної миті таке ставлення могло її образити, бо воно викликало в ній ще гостріше відчуття своєї безпорадності. Якщо, наприклад, запобігливо підсували табурет, щоб їй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у відповідь кидала гнівний погляд: «Вважаєте, я сама не можу взяти потрібне?» І, подібно до того, як звір за ґратами інколи без усякої причини кидається на сторожа, до якого зазвичай лащиться, їй інколи приносило зловтіху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрій, раптово назвавши себе «нікчемною калікою». У такі неприємні моменти доводилося з усіх сил триматися, щоб не розізлитися і не почати несправедливо їй дорікати.

Але, на власний подив, я кожного разу знаходив у собі сили для цього. Бо незбагненним чином перше пізнання людської природи тягне за собою все нові й нові відкриття, і хто знайшов здатність щиро співчувати людському горю, хоча б в окремому випадку, той отримав чудодійний урок і навчився розуміти всяке нещастя, навіть те, яке спочатку видається дивним чи абсурдним. Ось чому мене не вводили в оману досить часті вибухи гніву Едіт; навпаки, що несправедливішими та боліснішими для рідних були ці напади, то сильніше вони мене вражали; і я поступово зрозумів, чому мій прихід радував її батька й Ілону, чому в цьому домі моя присутність була бажаною. Тривале страждання виснажує не лише хворого, але і його близьких; сильні страждання не можуть тривати безкінечно. Звісно, її батько та кузина всією душею жаліли бідолашну, але в їхній жалості відчувалася втома і розчарування. Її хвороба давно стала для них сумним фактом, хвора була для них просто хворою, і щоразу, опустивши очі, вони просто пережидали, доки вщухне короткий шквал її емоцій. Це вже не страшило їх так, як страшило мене, я ж бо лякався щоразу. Я був єдиним, у кому її страждання завжди викликали схвильований відгук, і ледь не єдиним, перед ким вона соромилася своєї нестриманості. Коли вона втрачала контроль над собою, мені варто було заспокійливо торкнутися її руки та сказати щось на зразок: «Але ж мила панно Едіт», – і вона одразу ж опускала очі. Вона червоніла, і було видно, що найбільше їй зараз хотілося б утекти світ за очі, якби не паралізовані ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, від якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогодні наговорила дурниць?» У такі хвилини мені здавалося незбагненним і дивним, як це я, не даючи нічого, окрім щирого співчуття, отримував таку владу над людьми…

Але така вже юність; кожне нове відкриття захоплює її повністю, до забуття, і в такому піднесенні не знає міри. Щось дивне почало відбуватися зі мною, ледь я помітив, що моє співчуття не лише радісно хвилює мене, але і благотворно діє на оточення; відтоді, як я вперше усвідомив вплив співчуття, мені стало здаватися, ніби в мою кров проникла якась отрута, зробила її червонішою, гарячішою, пульсуючою і примусила швидше бігти по жилах. Мені раптом стало чужим заціпеніння, в якому я нидів довгі роки, ніби у сірих, холодних сутінках. Сотні дрібниць, на які я раніше просто не звертав уваги, тепер цікавили та хвилювали мене; скрізь я помічав подробиці, які мене вражали та розчулювали, ніби від першої зустрічі з чужим стражданням мій погляд став мудрішим та проникливим. А оскільки наш світ – кожна вулиця і кожна кімната – сповнений поворотами долі та гіркою нуждою, то усі мої дні проходили в постійному і напруженому спостереженні. Так, наприклад, виїжджаючи коня, я зловив себе на тому, що вже не можу, як раніше, з усіх сил батожити його по крупу, бо мене одразу ж охоплював сором, а рубець горів ніби на моїй власній шкірі. А коли наш гарячкуватий ротмістр бив навідліг по обличчю якогось бідолашного гуцульського хлопака за те, що він погано приладнав сідло, а винний стояв виструнчившись і не смів поворухнутися, у мене гнівно стискалися кулаки. Солдати, що стояли навкруги, мовчки витріщалися або стиха посміювалися, і лише я один бачив, як у хлопця з-під опущених повік проступають сльози образи. В нашій офіцерській їдальні я більше не міг терпіти жартів на адресу незграбних чи безталанних товаришів; відтоді як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дівчину, зрозумів, що таке муки безсилля, всяка жорстокість викликала в мені гнів, всяка беззахисність вимагала мого втручання. З тої хвилини, як випадок промив мені очі гарячими краплями співчуття, я почав помічати незліченну кількість дрібниць, котрі раніше вислизали з-під мого погляду: прості речі, дурниці, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помічаю, що господарка тютюнової крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи гроші, підносить їх надто близько до опуклих скелець своїх окулярів, і одразу ж у мене виникає підозра, що їй загрожує катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю її і може, навіть вмовлю нашого полкового лікаря Ґольдбаума оглянути її. Або раптом бачу, що добровольці останнім часом відкрито ігнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут він, бідний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обідом я навмисне підсідаю до нього і починаю розмову, одразу ж відчувши з його вдячного погляду, що він розуміє – я це роблю просто для того, щоб показати іншим, як несправедливо і погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зі своїх уланів, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти під рушницею.

Щодня я знаходжу безліч приводів знову і знову відчувати цю раптово віднайдену радість. І я даю собі слово: віднині допомагати всім і кожному, скільки вистачить сил. Не бути лінивим і байдужим. Підноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро віддаючи її іншим, розділити долю кожного, розуміючи і долаючи страждання великою силою співчуття. І моє серце, дивуючись самому собі, тріпоче від вдячності хворій дівчині, котру я мимоволі образив, і нещастя якої навчило мене чарівній науці діяльного співчуття.

Та скоро мене розбудили від романтичних мрій, і до того ж, найбезжаліснішим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в доміно, потім довго розмовляли, і ніхто з нас не помітив, як проминув час. Нарешті о пів на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник і квапливо прощаюся. Ще в холі, куди мене проводжає батько Едіт, ми чуємо з вулиці шум, ніби гудуть сто тисяч джмелів. Дощ періщить як із відра.

– Автомобіль довезе вас, – заспокоює мене Кекешфальва.

– Це зовсім непотрібно, – відказую я; мені просто незручно, що водію заради мене доведеться о пів на дванадцяту ночі знову одягатися і виводити машину з гаража (таке турботливе ставлення до людей з’явилося в мене лиш останніми тижнями). Але зрештою, надто вже спокусливо в таку собачу погоду спокійно доїхати додому в затишній кабіні, замість того, щоб добрих півгодини тьопати в тонких лакованих черевиках по шосе і промокнути до кісток; і я поступаюся. Незважаючи на дощ, старий проводжає мене до автомобіля і сам вкриває мені коліна пледом. Водій заводить машину, і ми мчимо крізь бурхливу стихію.