Гарний почерк… Я мимоволі згадую тонкі дитячі пальчики, що вчепилися в стіл, і бліде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову і знову я перечитую ці кілька рядків і полегшено зітхаю. Як тактовно вона промовчала про мій промах! І водночас, як уміло та делікатно сама натякає на свою неміч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнішого прощення не буває. Жодної тіні образи. Мені ніби камінь з душі впав. Я почувався, як підсудний, котрий вважає, що його засудять на довічну каторгу, а суддя підводиться, надягає шапочку і виголошує: «Виправдано». Звісно, мені треба скоро завітати туди, щоб подякувати їй. Сьогодні четвер, значить, піду в неділю. Або ні, краще вже в суботу!
Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Мені не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого відчуття невизначеності, дізнатися, що мене остаточно вибачили. Мені досі лоскотав нерви страх, що в клубі, в кафе чи ще деінде хтось почне говорити про мою халепу:
– Ну то як там було у Кекешфальвів?
Мені хотілося мати змогу стримано та впевнено відповісти: «Чудові люди! Вчора ввечері я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозуміло, що мене не гнали звідти в шию. Тільки б поставити крапку в цій прикрій історії! Тільки б покінчити з нею! Зрештою, моє нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожі та Ференцом, моїми найкращими друзями, тиняємося по бульвару, я несподівано вирішую: підеш до них сьогодні ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.
Дорога не дуже далека, півгодини – не більше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин містом, потім по трохи курявому шосе, що веде і до нашого навчального плацу, де наші коні вже знають кожен камінчик і кожен поворот (можна зовсім відпустити повід і так їхати). Приблизно на півдорозі, біля маленької каплиці біля мосту, вліво відходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тінистих каштанів; це, певною мірою, приватні володіння, і нею рідко користуються пішоходи та екіпажі.
Але дивно: що ближче я підходжу до невеликого замку – вже видніється біла кам’яна огорожа з ажурними решітчастими ворітьми, – то швидше зникає моя мужність. Як, стоячи перед дверима зубного лікаря, шукаєш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвіночок, так і тепер мені хочеться втекти. Дійсно, хіба обов’язково йти саме сьогодні? Чи, може, взагалі вважати, що ця неприємна ситуація остаточно залагоджена листом? Я мимоволі вповільнюю ходу, зрештою, для відступу ще є час, а коли не дуже хочеш іти прямо, то обхідна дорога завжди видається привабливішою; і от, перейшовши через струмок по хисткій дошці, я звертаю з алеї на луки, вирішивши спочатку прогулятися круг маєтку.
Будинок за високою кам’яною огорожею являє собою продовгувату одноповерхову будівлю в стилі пізнього бароко, пофарбований на староавстрійський лад у так званий шенбрунський жовтий із зеленими віконницями. За двором, на межі з великим парком, котрого я не помітив під час першого пізнього візиту, приховуються кілька менших будівель – напевне, приміщення для слуг, контора та конюшні. Тільки тепер, заглядаючи через овальні отвори в товстій стіні (так звані «бичачі очі»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсім не схожий на сучасний маєток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрішньої будови; ні, це справжній дім землевласника, старовинний родовий маєток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемії, коли бував там на маневрах. Незвичною видається лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на італійську дзвіницю; вона недоречно височіє над двором, мабуть, залишившись від замку, котрий стояв тут багато років тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвіниця у якомусь селі; лише тепер мені кинулося в очі, що не вистачає звичного для церкви куполу, у цієї дивної споруди плаский дах, який, імовірно, служить сонячною терасою чи обсерваторією. Але що більше я переконуюся у старовинному, феодальному походженні цього дворянського маєтку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнішні форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.
Нарешті, обійшовши кругом огорожі та знову опинившись перед ворітьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравійну алею між підстриженими, рівними, як свічки, деревами і стукаю важким бронзовим дверним кільцем, котре, за старим звичаєм, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являється слуга – дивно, він, здається, зовсім не здивований моїм візитом без попередження. Ні про що не запитавши і навіть не поцікавившись моєю візитною карткою, яку я збирався йому вручити, він ввічливо вклоняється і запрошує почекати у вітальні – дами ще у себе в кімнаті, але скоро прийдуть; отже, можна не сумніватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далі; я пізнаю червону вітальню, де тоді танцювали, і ніяковість прокидається знову, а гіркий присмак у роті нагадує, що злощасна кімната повинна бути поруч.
Щоправда, розсувні двері кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують від мене місце прикрої ситуації, такої свіжої в моїй пам’яті, але вже через кілька хвилин я чую за тими дверима шум стільців, що відсувають, чиїсь приглушені голоси та обережні кроки, які свідчать про присутність кількох людей. Я намагаюся скористатися очікуванням, щоб розглянути салон: розкішні меблі в стилі Louis Seize,[6] справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande[7] і Piazza San Marco,[8] котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.
Ось тихо дзенькнули тарілки, заскрипіли двері, а тепер, мені здається, я навіть розрізняю різкий нерівномірний стук милиць.
Нарешті чиясь невидима рука розсуває двері, і до мене виходить Ілона.
– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кімнату. У тому ж куточку, на тій самій канапі, за тим самим столиком малахітового кольору (навіщо ж вони повторюють цю, таку неприємну мені, ситуацію?) сидить дівчина; на колінах лежить пухнасте біле хутряне покривало, так що її ніг не видно – очевидно, щоб не нагадувати мені про «оте». Із, безсумнівно, продуманою привітною усмішкою Едіт вітається до мене зі свого куточка. Проте, ці перші хвилини нагадують про ту фатальну зустріч, і з того, як Едіт трохи вимушено простягає мені через стіл руку, я одразу розумію, що вона теж думає про «те». Нікому з нас не вдається почати розмову.
На щастя, Ілона швидко перериває гнітюче мовчання:
– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?
– О, як вам завгодно, – відповідаю я.
– Але що вам більше до вподоби, пане лейтенанте? Тільки давайте без церемоній. Є і те, й інше.
– Тоді каву, якщо можна, – наважуюсь я і радо помічаю, що мій голос зовсім не тремтить.
Своїм діловим запитанням ця смаглява дівчина збіса вправно допомогла перебороти першу напруженість. Але як безжально з її боку одразу ж вийти з кімнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприємно! – залишаюся віч-на-віч зі своєю жертвою. Треба щось сказати, a tout prix[9] розпочати розмову. Але в горлі ніби клубок застряг, та й погляд я відводжу, оскільки ніяк не наважуся подивитися у бік крісла, адже вона може подумати, що я витріщаюся на ковдру, що вкриває її хворі ноги. На щастя, вона володіє собою краще, ніж я, і починає розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тоді я познайомився вперше.
– Тож сідайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крісло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираємося воювати… он туди, на стіл або на підвіконня… куди вам завгодно.
Я підсуваю крісло, мабуть, надто старанно. Мені все ще не вдається надати своєму погляду бажаної невимушеності. Але Едіт енергійно приходить мені на допомогу.
– Я ще хочу подякувати вам за чарівні квіти… вони справді чарівні, ви тільки погляньте, які ж вони гарні у вазі. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманість… я поводилася просто жахливо… всю ніч не могла заснути: так мені було соромно. Ви ж хотіли якнайкраще… звідки ж ви могли знати? А крім того… – вона раптом сміється, різко та нервово, – крім того, ви вгадали моє найпотаємніше бажання… адже я спеціально сіла так, щоб бачити тих, хто танцює, і якраз тоді, коли ви підійшли до мене, найбільше мені хотілося потанцювати… я надзвичайно захоплююся танцями. Я можу годинами дивитися, як танцюють інші, – дивитися так, що сама починаю відчувати кожен рух… чесно, кожен рух. Тоді вже не вони танцюють, а я, це я кружляю, вигинаюся, веду чи поступаюся, гойдаюся… Це звучить так по-дурному, що ви, напевне, не вірите… До речі, раніше, дитиною, я добре танцювала і дуже любила танцювати… і тепер мої сни завжди про танці. Так, хоч як це дивно звучить, але я танцюю уві сні, і можливо, для тата й краще, що в мене від… що зі мною таке сталося, інакше я втекла би з дому і стала балериною… Це моя найбільша пристрасть, і я думаю: як, напевне, чудово своїм тілом, своїми рухами, усім своїм єством щовечора звертати на себе увагу, хвилювати, підкорювати сотні людей… це, напевне, чудово… До речі, щоб ви знали, яка я божевільна, – я колекціоную фотографії знаменитих балерин. У мене є всі: Сахарет, Павлова, Карсавіна. У мене є фотокартки їх усіх, в усіх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу їх вам… вони лежать у скриньці, отам… там біля каміна… в китайській лакованій скриньці… – Від нетерплячості її голос раптом став роздратованим. – Ні-ні-ні, отам, зліва біля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарешті знаходжу скриньку і приношу її.) Погляньте, верхня – моя найулюбленіша картка: Павлова – лебідь, який помирає… Ах, якби я лише могла поїхати, побачити її хоч раз – це був би найщасливіший день мого життя!
Задні двері, через які вийшла Ілона, повільно відчиняються на шарнірах. Поспіхом, ніби її заскочили на місці злочину, Едіт захлопує скриньку з різким, сухим клацанням. Її слова звучать, як наказ:
– З ними – ні слова! Ні слова про те, що я вам говорила!
Чоловік, який обережно відчиняє двері, – сивоголовий слуга з охайними бакенбардами а-ля Франц Йосиф; за ним Ілона вкочує щедро сервірований чайний столик на гумових коліщатах. Вона наливає каву, підсідає до нас, і я одразу ж почуваюся впевненіше. Бажаний привід для розмови дає величезна ангорська кішка, яка нечутно прослизнула сюди, коли вкочували столик, і тепер довірливо треться об мої ноги. Я захоплююся кішкою, потім починаються розпитування: скільки часу я вже тут, як мені живеться в гарнізоні, чи не знаю я лейтенанта такого-то, чи часто їжджу до Відня, – мимоволі зав’язується звичайна легка бесіда, у ході якої непомітно розчиняється перша неприємна скутість. Поступово я навіть наважуюся скоса поглядати на дівчат – вони абсолютно не схожі одна на одну: Ілона – вже справжня жінка, пишна, квітуча, сповнена чуттєвим теплом і здоров’ям; поруч із нею Едіт – вже не дитина, але ще й не дівчина, їй, може, сімнадцять, може, вісімнадцять років, але вона все ще не дозріла. Дивовижний контраст: з одною хотілося б танцювати та цілувати її, іншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити її та передусім – заспокоїти. Бо з її єства йде якийсь неспокій. Жодної миті її обличчя не залишається спокійним; вона поглядає то вправо, то вліво, то раптом напружується, то, ніби безсило, відкидається назад; так само нервово вона і розмовляє – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманість і неспокій ніби компенсують вимушену нерухомість ніг, або ж постійна легка лихоманка додає різкості її жестам та мовленню. Але мені залишається мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями і жвавою, стрімкою манерою розмовляти вона повністю приковує увагу до себе; несподівано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цікаву розмову.
Так продовжується годину. Може, навіть півтори години. Раптом з вітальні виникає якась постать; хтось заходить так обережно, ніби боїться завадити. Це Кекешфальва.
– Сидіть, сидіть, будь ласка, – зупиняє він мене, розуміючи, що я хочу ввічливо встати, і нахиляється, щоб швидко поцілувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з білим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу не бачив його в іншому одязі); делікатний погляд за золотими окулярами робить його схожим на лікаря. І дійсно, ніби лікар до ліжка хворого, він обережно підсідає до Едіт. Дивно, з того моменту, як він увійшов, світло в кімнаті ніби затьмарив смуток. Боязкість, із якою він час від часу ніжно та допитливо поглядає на доньку, стримують ритм нашої невимушеної розмови. Скоро Кекешфальва сам помічає нашу збентеженість і намагається пожвавити розмову. Він теж розпитує мене про полк, ротмістра, цікавиться нашим колишнім полковником, що став командиром дивізії у військовому міністерстві. Він виявляє дивовижну обізнаність про усі кадрові зміни в нашому полку за багато років, і не знаю чому, але мені здається, що він з якимось певним наміром підкреслює своє близьке знайомство зі старшими офіцерами.
Ще десять хвилин, думаю собі, і я скромно відкланяюся. Але тут знову хтось тихо стукає у двері; безшумно, ніби босоніж, заходить слуга і щось шепоче Едіт на вухо. Вона одразу ж спалахує.
– Нехай зачекає. Або ні: нехай сьогодні залишить мене у спокої. Нехай іде геть, він мені непотрібен.
Ми всі ніяковіємо від її гарячковості. Я підводжуся з неприємним відчуттям, що затримався. Але вона прикрикує на мене так само безцеремонно, як і на слугу.
– Ні, залиштеся! Тут немає про що говорити.
Власне, її наказовий тон свідчить про невихованість. Батько, очевидно, теж почувається неприємно, бо з безпорадним і стурбованим обличчям вмовляє її:
– Але ж, Едіт…
І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленість, вона раптом і сама відчуває, що втратила контроль над собою, та неочікувано звертається до мене:
– Вибачте мені, але Йозеф дійсно міг би зачекати і не вдиратися сюди. Нічого надзвичайного, просто щоденні тортури: масажист, що займається зі мною гімнастикою. Чистісіньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – і одного прекрасного дня все буде добре. Найновіше відкриття нашого нового лікаря, а насправді нікому не потрібні доскіпування. Марно, як і все інше…
Вона виклично дивиться на батька, ніби звинувачує його. Старий зніяковіло (йому соромно переді мною) нахиляється до неї:
– Але, дитино моя… ти справді думаєш, що доктор Кондор…
Він одразу ж замовкає, адже губи Едіт починають тремтіти, тонкі ніздрі тріпочуть. Тоді її губи теж так тремтіли, згадую я, і вже боюся нового нападу, але вона раптово червоніє і зговірливо бурмоче:
– Ну, добре, я піду. Хоча все це ні до чого, абсолютно ні до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподіваюся, ви скоро знову завітаєте до нас.
Я вклоняюся і збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.
– Ні, залиштеся з татом, доки я відмарширую.
Вона наголошує на слові «відмарширую» так різко й уривчасто, ніби це погроза. Потім вона бере зі столу маленький бронзовий дзвіночок і дзвонить; лише пізніше я помітив, що в цьому домі на всіх столах були під рукою такі дзвіночки, щоб вона будь-якої миті могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить різко й пронизливо. Зразу ж з’являється слуга, який непомітно вийшов під час спалаху її гніву.
– Допоможи мені! – наказує вона і відкидає хутряну ковдру. Ілона нахиляється до неї і щось шепоче, але Едіт роздратовано перебиває подругу: – Ні, Йозеф допоможе мені лише підвестися. Я сама піду.
Те, що відбувається потім, жахливо. Слуга нахиляється і добре завченим рухом бере під пахви легке тіло і піднімає його. Тепер, коли вона стоїть прямо, тримаючись за спинку крісла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзі, потім хапає милиці, що лежали під ковдрою, спирається на них і – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тіло вперед, перекошено, як відьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, іде за нею слідом, щомиті готовий підхопити її, якщо вона послизнеться чи передумає. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, і ще один, і щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкіра: напевне, – я не наважуюся подивитися на її бідолашні ноги – у неї на гомілках якесь спеціальне підтримуюче приладдя. Ніби лещатами мені здавлює груди, доки я спостерігаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумів, що вона спеціально не дозволила допомогти їй чи відвезти у кріслі: вона забажала продемонструвати мені, особливо мені, вона захотіла нам усім показати, що вона каліка. Через якусь незрозумілу жагу помсти, породжену розпачем, їй хочеться завдати нам болю, щоб і ми гризлися її мукою; вона жадає звинуватити у своєму нещасті нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я відчуваю – у тисячу разів гостріше, ніж тоді, під час вибуху розпачу через моє запрошення до танцю, – як безмежно страждає вона від своєї безпорадності. Нарешті – минула ціла вічність, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тіла з однієї милиці на іншу, вона прошкутильгала кілька кроків до дверей. Мені не вистачає мужності бодай один-єдиний раз прямо глянути на неї. Адже безжальний сухий стукіт милиць, оце «цок-цок», що супроводжує кожен її крок, скрип та скрегіт механізмів, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що мені здається, серце вискочило з грудей і б’ється прямісінько під тканиною уніформи. Вона вже вийшла з кімнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово віддаляються ці страшні звуки і нарешті зовсім стихають.
Лише тепер, коли стає зовсім тихо, я насмілююся підвести очі. Старий (я помітив це не відразу) відійшов до вікна і стоїть, уважно вдивляючись у далечінь, – надто уважно він туди вдивляється. Проти світла видно лише силует, але я все-таки можу розгледіти, як здригаються похилі плечі. І він, батько, котрий щодня бачить страждання своєї доньки, розчавлений цим видовищем так само, як і я.
Повітря в кімнаті застигло. Через кілька хвилин темна фігура нарешті повертається і, невпевненою ходою, ніби на слизькому льоду, тихо підходить до мене.
– Будь ласка, не ображайтеся на дівчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаєте, скільки вона натерпілася за всі ці роки… Кожного разу щось нове, а справа просувається повільно, вона втрачає терпіння, я розумію її. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…
Старий зупинився біля чайного столика. Він говорив, не дивлячись на мене, його очі, напівприкриті сірими повіками, нерухомо втупилися у стіл. Немов у забутті, він бере відкриту цукорницю, дістає звідти квадратик цукру, крутить між пальцями, бездумно дивлячись на нього, і кладе назад; він схожий на п’яного. Він все ще не може відірвати погляд від столика, ніби щось особливе прикувало там його увагу. Несвідомо бере ложку, піднімає її, потім знову кладе і говорить, ніби звертаючись до неї:
О проекте
О подписке