«Є два типи співчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, є лише нетерпінням серця, бажанням якнайшвидше звільнитися від неприємного хвилювання через чуже нещастя, те співчуття, котре зовсім не співчуття, а лише інстинктивний опір власної душі чужому стражданню. Друге – єдино справжнє – не сентиментальне, воно вимагає вчинків, воно знає, чого хоче, і сповнене рішучості терпляче вистояти до самого кінця і зробити все, на що стане сил, і навіть більше».
Все почалося з неоковирності, з цілком невинної дурниці, з gaffe,[1] як кажуть французи. Після цього я спробував залагодити мою дурість, але коли хочеш поспіхом полагодити шестерню, то, як правило, псуєш весь механізм. Навіть сьогодні, багато років по тому, я не можу зрозуміти, де закінчилася моя невдача і почалася моя провина. Гадаю, я ніколи цього так і не дізнаюся.
Тоді мені було двадцять п’ять, і я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я відчував схильність чи внутрішнє покликання до військової служби. Але коли в старій австрійській родині службовців двоє дівчат та четверо завжди голодних хлопців сидять за вбого накритим столом, то їх не запитують про схильності, а швиденько вкидають до горнила професії, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульріха, котрий від тяжкого навчання пошкодив зір ще в народній школі, влаштували в духовну семінарію, мене, за міцну статуру, відправили в військову школу; відтоді нитка життя розмотується автоматично, самому для цього робити нічого не потрібно. Держава потурбується про все. За кілька років, за встановленим державним зразком, із блідого підлітка вона безкоштовно викроїть молодшого лейтенанта з пушком на підборідді і передасть його, готового до вжитку, армії. Одного дня, на день народження кайзера (мені ще не було вісімнадцяти) відбувся наш випуск, і скоро по тому на моєму комірці з’явилася перша зірка; так було пройдено перший етап, і тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далі кар’єрою аж до пенсії та подагри. Служити в кавалерії, на жаль, надто дорого, і це також у жодному разі не було моїм бажанням; це було примхою моєї тітки Дейзі, другої дружини батькового старшого брата, з якою він побрався, коли перейшов з міністерства фінансів на вигіднішу посаду голови правління банку. Вона була снобом і дуже багатою, тому не могла стерпіти, щоб хтось із родичів, хто носить прізвище Гофміллерів, «спотворював» родину службою в піхоті; позаяк ця примха коштувала тітці сто крон у місяць, то я мусив за кожної нагоди щонайшанобливіше дякувати їй за це. Ніхто не думав (а сам я – найменше), чи подобається мені служити в кавалерії, чи взагалі в армії. Коли я сидів у сідлі, мені було добре, а далі, ніж шия коня, я не заглядав.
Того листопада 1913-го, напевне, з однієї канцелярії в іншу спустили якийсь наказ, і отже – вжжик – і наш ескадрон вже перемістили з Ярославичів у інший маленький гарнізон на угорському кордоні. Не має значення, чи я назву справжню назву цього містечка, чи ні, бо два ґудзики на мундирі не можуть бути більш схожими один на одного, ніж австрійські провінційні гарнізони. Там і тут ті самі державні казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офіцерський клуб, до цього три готелі, дві кав’ярні, кондитерська, винарня, жалюгідне вар’єте з потяганими субретками, котрі поміж ділом приділяли увагу офіцерам та добровольцям. Військова служба скрізь означає однаково пусту рутину; година за годиною розподілені за непорушним сторічним регламентом, а вільний час теж не набагато відрізняється. В офіцерському клубі ті самі обличчя, однакові розмови, в кав’ярні одні й ті ж партії в карти та більярд. Інколи навіть дивує, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймні інше небо та інший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахів подібних містечок.
Щоправда, одну перевагу новий гарнізон (на противагу попередньому, галіційському) мав: гарнізон, з одного боку, був близько до Відня, з іншого – не дуже далеко від Будапешта, і тут була станція швидкого потяга. Тож хто мав гроші – а в кавалерії завжди служили доволі багаті молоді люди, не кажучи вже про добровольців, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантів – той міг (якщо вчасно вшитися) поїхати до Відня вечірнім потягом о п’ятій, а нічним – о пів на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рінґштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякі щасливчики навіть тримали там постійне житло чи кімнату в заїжджому дворі. На жаль, такі освіжаючі легковажні прогулянки в той час були поза межами мого місячного бюджету. З розваг мені залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у більярд (ставки в картах у більшості випадків були задорогими для мене), чи у ще дешевші шахи.
Того разу пообіді (це було, мабуть, у середині травня 1914-го) я так само сидів у кондитерській із аптекарем із «Золотого янгола», котрий був і віцебургомістром нашого гарнізонного містечка. Ми давно зіграли звичні три партії і розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й піти – та куди підеш у цій глушині? Розмова, немов догоріла сигарета, вже ледь жевріла. Раптом розчиняються двері, і хвиля свіжого повітря вносить милу дівчину в легкій спідниці-кльош: карі мигдалеві очі, смаглява шкіра, чудово одягнена, зовсім не провінційна, а головне – нове обличчя в цій нестерпній одноманітності. На жаль, ця тендітна німфа не звертає уваги на наші шанобливі погляди; гордо і стрімко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столиків прямо до стійки і замовляє en gros[2] дюжину тістечок, торти та шнапс. Мені одразу кидається в очі, як devotis-sime[3] вклоняється їй пан кондитер – я ніколи не бачив, щоб шов на спині його фрака так сильно напинався. Навіть його дружина, пишна грубувата провінційна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощі наших офіцерів (адже до кінця місяця часто залишаються якісь невеличкі борги), підводиться зі свого місця за касою і майже розтає в солодких речах. Доки кондитер записує замовлення в книгу, ця мила дівчина безтурботно хрумкотить праліне і перемовляється з пані Ґросмайєр; ми вже непристойно завзято витягуємо шиї, проте на нас вона не кидає жодного погляду. Звісно, молода пані не обтяжує гарненьку ручку пакунками: пані Ґросмайєр ввічливо запевняє, що все буде надійно доставлено. І вона навіть не думає, як звичайні смертні, розплачуватися готівкою біля металевого касового апарату. Одразу зрозуміло: шляхетний покупець, вищий ґатунок!
Зробивши замовлення, вона повертається до виходу, і пан Ґросмайєр поспіхом вискакує відчинити їй двері. Мій аптекар також підводиться зі свого місця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливає повз нас. Вона дякує з королівською люб’язністю – чорт забирай, які оксамитові очі, немов у лані! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими компліментами, вийде з крамниці, і з величезною цікавістю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви її не знаєте? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжнє ім’я звучить інакше) Кекешфальви, ви ж знаєте Кекешфальву?
Кекешфальва: він вимовляє ім’я так, ніби кидає банкноту в тисячу крон, і дивиться на мене, чекаючи, що я – певна річ! – з побожним трепетом вигукну: «О, звісно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнізоні лише кілька місяців тому, не маю жодного уявлення про цього таємничого бога, тому ввічливо прошу пояснити мені, що пан аптекар і робить із задоволенням провінційного марнославства. І звісно, значно багатослівніше та детальніше, ніж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснює він мені, – найбагатша людина в усьому окрузі. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, ліворуч від головної дороги – жовтий палац із квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., і лісопильня в Бруці, й кінний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шість чи сім будинків у Будапешті та Відні.
– Так, важко повірити, що у нас є такі багатющі люди, котрі вміють жити, як справжні магнати. Взимку він у маленькому віденському палаці на Якквінґассе, влітку – на курортах; власне, в цьому будинку він проводить лише кілька місяців навесні, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Відня, шампанське та французькі вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, він із задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – він товаришує з паном фон Кекешфальвою, в минулі роки часто мав із ним справи і знає, що той завжди охоче приймає у себе офіцерів; одне його слово – і мене буде запрошено.
То чом би й ні? В болоті такого провінційного гарнізону задихаєшся. Йдучи бульваром, уже знаєш в обличчя усіх жінок, знаєш, який у кожної з них літній та зимовий капелюшки, яка святкова і яка повсякденна сукня – все залишається незмінним. І собак знаєш, і служниць, і дітей з першого погляду, і навіть зі спини. Знаєш кожен витвір мистецтва товстої богемської куховарки в офіцерському клубі, а від одного погляду на завжди однакове меню в трактирі починає нудити. Знаєш напам’ять кожну назву, кожну вивіску, кожен плакат у кожному провулку і кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазині – кожну вітрину. Знаєш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрій годині в кав’ярні з’явиться пан окружний суддя, і те, що він сяде зліва від вікна і рівно о пів на п’яту замовить каву зі збитими вершками, а от пан нотаріус знову прийде рівно на 10 хвилин пізніше, о четвертій сорок, і – чарівне різноманіття – через його слабкий шлунок вип’є склянку чаю з лимоном і, запаливши звичну вірджинську сигару, розповість звичні анекдоти. Ох, знаєш всі обличчя, всі мундири, всіх коней та кучерів, усіх злиднів у всій околиці, самого себе знаєш до відрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дівчина, ці медові очі! Отож я кажу моєму покровителю з удаваною байдужістю (тільки б не виказати свою радість цьому самозакоханому пілюльнику!), що, звісно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.
І дійсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два дні він приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той індик, та подає мені жестом благодійника надруковане запрошення, в яке каліграфічно вписали моє ім’я; це запрошення свідчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошує пана лейтенанта Антона Гофміллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмій годині вечора. Слава Богу, наші люди також не в тім’я биті і знають, як поводитися в таких випадках. У неділю зранку, одягнувшись у кращий одяг, білі рукавички та лакові черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виїхав із візитом ввічливості. Служник – старий, стриманий, хороша ліврея – взяв моє запрошення і вибачаючись пробурмотів: «Господарі будуть дуже засмучені, що не зустрілися з паном лейтенантом, але вони в церкві». «То й на краще, – думаю я, – візити ввічливості – не найприємніша справа, як на службі, так і поза нею». У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок. У середу ввечері я піду туди і будемо сподіватися, що мені сподобається. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два дні по тому, у вівторок, я дуже зрадів, коли знайшов у себе в кімнаті візитну картку з загнутим кутиком від пана Кекешфальви. Ці люди, думаю я, мають бездоганні манери. Всього через два дні після мого візиту ввічливості зустрічний візит мені, маленькому офіцеру, – більшої ввічливості та поваги навіть генерал не може забажати! Тепер я очікую вечора середи з дійсно хорошим передчуттям.
Однак доля з самого початку зіграла злий жарт (власне, треба було вірити у прикмети і звертати більше уваги на маленькі знаки). В середу о пів на восьму вечора я вже був повністю готовий: найкращий мундир, нові рукавички, лакові черевики, стрілка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мій денщик якраз розправляє складки на шинелі й оглядає, чи все добре (мені потрібен для цього денщик, бо в моїй погано освітленій кімнатці є лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у двері – посланець. Черговий офіцер, мій друг, ротмістр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двоє уланів, напевне, п’яні як чіп, посварилися, і, зрештою, один вдарив іншого прикладом по голові. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з відкритим ротом і без свідомості. Невідомо, чи його череп взагалі цілий. Полковий лікар відчалив до Відня у відпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищі милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилає саме за мною, щоб я його виручив; допоки він клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол і розіслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивільного лікаря, в кав’ярні чи деінде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або півгодини я ніяк не зможу звільнитися. Чорт забирай, саме сьогодні мусила статися така халепа, як на зло, сьогодні, коли мене запрошено! Все нетерплячіше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навіть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю єдино можливе в цій прикрій ситуації – посилаю мого денщика фіакром (це задоволення коштує мені чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спізнюся через непередбачувану ситуацію на службі, і так далі. На щастя, цей гармидер у казармі триває не дуже довго, оскільки з’являється сам полковник зі швидко знайденим лікарем, і тепер я можу непомітно зникнути.
Але нова невдача: якраз сьогодні на площі Ратуші немає жодного фіакра, я мушу чекати, доки мені викличуть восьмикопитний екіпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрілка настінного годинника вже дивиться вертикально вниз – рівно пів на дев’яту замість восьмої – і я бачу, що в гардеробі пальта вже висять випнувшись одне на одному. По трохи зніяковілому обличчю слуги я розумію, що дуже спізнився – неприємно, як неприємно, і треба ж було такому статися під час першого ж візиту!
Проте слуга – цього разу на ньому білі рукавички, фрак, накрохмалена сорочка і непорушне обличчя – заспокоює мене: денщик півгодини тому передав моє послання, і супроводжує мене в надзвичайно елеґантний, сяючий кришталевими люстрами та обшитий червоним шовком салон із чотирма вікнами; ще ніколи я не бачив нічого розкішнішого. Але, на жаль і на свій сором, я виявляю, що салон абсолютно порожній, а з сусідньої кімнати виразно чується жвавий дзенькіт тарілок. «Прикро, ох, прикро, – думаю я одразу ж, – вони вже сидять за столом!»
Та я збираюся з силами, і коли слуга відчиняє переді мною розсувні двері, підходжу до порога їдальні, лунко клацаю підборами і вклоняюся. Усі дивляться на мене. Двадцять, сорок очей, абсолютно чужих очей, розглядають запізнілого гостя, котрий у не вельми впевненій позі застиг у дверях. Одразу ж підводиться немолодий пан (безсумнівно, господар дому), швидко знявши серветку, підходить до мене і люб’язно простягає руку. Я собі уявляв поміщика з мадярськими вусами, товстими щоками, огрядного та червоного від доброго вина, проте цей пан фон Кекешфальва має зовсім інший вигляд. Крізь золоті окуляри на мене дивляться трохи втомлені очі, я бачу сіруваті мішки під очима, трохи сутулі плечі, чую хрипкуватий голос, який зрідка переривається тихим кашлем; цього чоловіка з вузьким делікатним обличчям, котре закінчується тонкою білою борідкою-еспаньйолкою, можна прийняти за вченого. Надзвичайно заспокійливо на мою невпевненість діє підкреслена чемність старого пана. Ні-ні, це його провина, – перериває він мене одразу ж, – він добре знає, що на службі може трапитися що завгодно, і з мого боку було надзвичайно люб’язно повідомити його про це; лише тому, що він був не впевнений у тому, що я прийду, вони почали вечеряти, не дочекавшись мене. Але тепер не гаятимемо часу і сідаємо за стіл. Пізніше він відрекомендує мене кожному окремо, а зараз – він підводить мене до столу – лише його доньці. Підліток, ніжна, бліда, тендітна, як і він сам, вона перервала розмову, і двійко сірих очей сором’язливо ковзнули по мені. Я мигцем бачу тонке, нервове обличчя, спочатку вклоняюся їй, тоді кланяюся направо та наліво усім іншим, а вони, очевидно, раді, що не доведеться відкладати виделки та ножі заради детальної церемонії знайомства.
Перші дві-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немає нікого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого і навіть нікого з шанованих людей містечка – виключно чужі, абсолютно чужі люди. Здається, тут переважно державні службовці та землевласники з околиць зі своїми дружинами та доньками. Але лише цивільні, цивільні, жодного мундира, окрім мого! О Боже, як же мені – недоречній, сором’язливій людині – вести бесіду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше місце. Біля мене сиділо смагляве пустотливе створіння – гарненька племінниця, котра, напевне, тоді все-таки помітила мій захоплений погляд у кондитерській, бо посміхнулася мені привітно, наче старому знайомому. Її очі були кольору кавових зерен, і дійсно, коли вона сміється, вони іскряться, ніби зерна в жаровні. У неї чарівні маленькі прозорі вушка під густим чорним волоссям (немов рожеві цикламени серед моху, думаю я). Голі руки, м’які та гладенькі; напевне, на дотик вони, як почищені персики…
Приємно сидіти поруч з такою гарною дівчиною, і я майже закохуюся в її співучий угорський акцент. Приємно бенкетувати в такій осяяній залі за таким аристократично сервірованим столом; за тобою лакей у лівреї, перед тобою – найкращі наїдки. Моя сусідка ліворуч, котра говорить з легкими польськими інтонаціями, теж видається мені доволі appétissant,[4] нехай навіть вона дещо масивніша. Чи це так вино діє, світло-золотисте, потім темно-червоне, ніби кров, а тепер іскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зі срібних карафок і череватих пляшок лакеї в білих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все ніби при дворі. Я ще ніколи не їв так смачно, навіть ніколи не мріяв про те, щоб так смачно, так розкішно, так вишукано їсти. Вносять все вишуканіші, все дорожчі страви на нескінченних тарелях: в золотій підливці плаває блідо-блакитна риба, увінчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гірках із розсипчастого рису, блакитно пломеніють пудинги в ромі, пістрявіють різнобарвні солодкі кульки морозива, фрукти, котрі, напевне, проїхали півсвіту, ніжно притискаються одне до одного в срібних кошиках. Немає ні кінця ні краю тим наїдкам, а наостанок – справжня веселка з напоїв: зелені, червоні, білі та жовті, а до чудової кави – сигари, завтовшки як спаржа!
О проекте
О подписке