Але найзгубніше в розумінні розвитку характеру це потаємне відчуття слабості виявляє себе в його душевних стосунках із дружиною. Чимало в її поведінці суперечить його особистим смакам. Він не терпить тих, що в’ються біля неї, його дратує невпинна галаслива круговерть утіх, її марнотратність, некоролівська фривольність. Справжній чоловік зумів би вмить дати всьому раду. Та хіба перед жінкою, яка щоночі присоромлює його сміховинною й безпорадною неспроможністю, чоловік удень може вдавати пана? Немічний як чоловік, Людовік XVI стає цілком беззахисним перед своєю дружиною; навпаки, чим довше триває цей ганебний стан, тим жалюгіднішою стає його цілковита залежність, ба навіть підлеглість. Вона вимагає від нього, що лиш заманеться, а він кожного разу цілком безмежною поступливістю оплачує свою потайну провину. Владно втрутитись у її життя, заборонити очевидні дурощі – для цього йому бракує волі, яка, зрештою, є лиш душевним проявом тілесної потенції. Розпачливо дивляться міністри, мати-імператриця, цілий двір, як через це трагічне безсилля вся влада потрапляє до рук молодої крученої жінки й легковажно тринькається. Але з досвіду відомо, що паралелограм сил, який склався в шлюбі, зостається незмінним душевним сузір’ям. Навіть коли Людовік XVI став справжнім чоловіком і батьком, то він, хоч мав бути володарем Франції, і далі зоставався безрадним слугою Марії Антуанетти, і тільки через те, що вчасно не став її чоловіком.

Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможність Людовіка XVI на душевний розвиток Марії Антуанетти. Через протилежність статей той самий негаразд дає протилежні вияви в чоловічій і в жіночій вдачах. В чоловіка з незадовільною сексуальною спроможністю постає загальмованість і непевність; в жінки, коли їй не зараджує пасивна готовність віддатися, неодмінно має проступити надмірна збудженість і нестримність, гарячкова жвавість. Самою природою Марія Антуанетта, власне, цілком нормальна, дуже жіночна й лагідна жінка, призначена не на одне материнство і, мабуть, тільки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловікові. Звичайно, коли укладали шлюб, їй було всього п’ятнадцять років і прикра чоловікова неспроможність не могла ще душевно гнітити її, бо хто наважиться назвати фізіологічно неприродним те, що дівчина до двадцяти двох років зостається незайманкою! До розладу й небезпечної перезбудженості її нервової системи в цьому осібному випадку призвело те, що накинутий їй державою чоловік за ці сім нібито шлюбних років порушив і затьмарив її цноту, дві тисячі ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло її юного тіла. Ганебним і принизливим способом цілі роки марно розпалювалась її сексуальність, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що її згубна гарячкова жвавість, постійна метушливість і невдоволеність, шалена гонитва за втіхами є просто типовими клінічними наслідками сталого сексуального подразнення і сексуальної невдоволеності. Не зворушуючись і не заспокоюючись у глибинах свого єства, після семи шлюбних років ця все ще не здобута жінка потребує навколо себе невпинного руху й неспокою, і те, що спочатку було чисто дитячою втішною пустотливістю, поступово стає судомним, хворобливим і сороміцьким в очах двору потягом до втіх, з яким марно намагалися боротись Марія Терезія і всі друзі. Коли скута мужність короля переходила в грубу роботу біля ковадла й мисливський шал, у тупі й виснажливі зусилля м’язів, то її штучно роздмухана і невдоволена чуттєвість виливалась у ніжну жіночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкішшю та інші втіхи, недостатні, щоб вона могла ними задовольнитись. Ніч за ніччю уникає вона подружнього ложа, сумного місця своїх принижень як жінки, і поки її нібито чоловік, а насправді зовсім не чоловік, спить, як мертвий, після втомного полювання, вона до четвертої, до п’ятої години ранку буває на балах в Опері, в гральних залах, на вечерях у сумнівному товаристві – гріючись біля чужого вогню, ставши негідною королевою, бо дісталась негодящому чоловікові. Але яка, по суті, ця фривольність безрадісна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибші розчарування, виказують іноді хвилини гіркого суму, а найвиразніше – отой крик, коли в її родички, герцогині Шартрської, перше дитя народилося мертве. Тоді вона писала до матері: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотіла принаймні хоч такого». Ліпше мертва дитина, але дитина! Тільки б урешті вирватися з оцього руйнівного й негідного стану, нарешті стати справжньою нормальною жінкою свого чоловіка, а не залишатись незайманкою після семи років шлюбу. Хто за тим виром утіх не бачить у цій жінці й розпачу, той не може ні пояснити, ні збагнути тієї разючої зміни, що відбулась, коли Марія Антуанетта врешті стала жінкою і матір’ю. Нараз помітно заспокоїлися нерви, виступила інша, друга Марія Антуанетта, та владна, наполеглива й смілива, якою вона була в другій половині свого життя. Та ця зміна прийшла вже запізно. Як у дитинстві, так і в шлюбі перші враження вирішальні. Десятки років не можуть залатати одного крихітного розриву найтоншої і найчутливішої душевної матерії. Саме ці найглибші й невидні рани на почуттях не гояться ніколи.

Усе це було б лиш особистою трагедією, нещастям, що й сьогодні день у день чаїться за причиненими дверима. Проте саме в цьому випадку згубні наслідки такого подружнього нещастя вийшли далеко за межі приватного життя. Бо ці чоловік і жінка були король і королева, їм не втекти від кривого збільшувального дзеркала громадської уваги; те, що в інших залишається потаємним, тут породжує балачки та осуд. Звичайно, що такий злостивий двір, як французький, не вдовольнився сталим потвердженням нещастя, а ненастанно винюхував, як Марія Антуанетта надолужує собі чоловікову неспроможність. Всі бачать грайливу й упевнену звабну жінку, метке і проворне створіння, в якому шумує юна кров, і знають, який жалюгідний очіпок дістався цій небесній панні. Тепер усі ті лакизи й нероби переймаються лиш одним: з ким вона зраджує чоловіка? Саме тоді, коли насправді нічого й не було, королевину честь ганьбили поговором. Досить прогулятися верхи з якимось кавалером, чи то Лозеном, чи Куаньї, і нероби-пліткарі вже звуть їх коханцями; вранці з придворними дамами й кавалерами погуляє королева в парку, і враз оповідають про нечувані оргії. Думки цілого двору в’ються навколо любовних пригод розчарованої королеви; з пліток розпукуються пісеньки й листівки, памфлети й сороміцькі віршики. Спершу ті отруйні рими ховаються за віялами придворних дам, потім зухвало випурхують з палацу, друкуються і йдуть між люди. І коли зродилась революційна пропаганда, якобінським газетярам не треба було вишукувати аргументи, щоб зробити Марію Антуанетту образом усілякої розпусти, безсоромного злочину, – громадському обвинувачеві досить було тільки одного разу сягнути рукою до тієї пандориної скриньки галантних обмов, аби запхати королевину голівку під ніж.

Перескочивши власну долю, недолю й безталання, наслідки подружнього нещастя тут уже сягнули світової історії: падіння королівської влади почалось не з Бастилії, а у Версалі. Бо вістка про неспроможність короля і злісні брехні про сексуальну невситимість королеви аж ніяк не припадком так швидко й широко розлетілися з Версаля по країні, було там таємне родинно-політичне підґрунтя. Власне, в тому ж палаці жило четверо чи п’ятеро осіб, до того ж найближчих родичів, що мали кожне свій інтерес у подружніх розчаруваннях Марії Антуанетти. Насамперед це два брати короля, яким надто вже було на руку, що через той сміховинний фізіологічний ґандж і страх Людовіка XVI перед хірургом порушиться не тільки нормальне подружнє життя, а й нормальне успадкування корони, бо вони побачили в цьому несподіваний шанс самим дістатись до трону. Середульший брат, граф Прованський, згодом справді Людовік XVIII, – добувся своєї мети, й один Господь знає, якими кривими стежками – не може стерпіти, що доведеться все життя стояти другим за троном замість самому вхопитися за скіпетр. Відсутність наступника трону зробить його реґентом, якщо не спадкоємцем короля, і йому ледь удається загнуздати своє нетерпіння. Оскільки він теж сумнівний, бо бездітний, чоловік, то неплідність старших братів надає переваги меншому, графові д’Артуа, бо його син стає законним спадкоємцем трону. Як щасливою нагодою, тішаться обидва брати нещастям Марії Антуанетти, і чим довше триває це жахливе становище, тим певніші стають їхні передчасні сподівання. Звідси ця безмірна, нестримна ненависть, коли врешті на сьомий рік стан Марії Антуанетти раптом засвідчив те диво, що її чоловік зробився мужем і подружнє життя короля з королевою стало цілком нормальним. Граф Прованський ніколи не пробачив Марії Антуанетті цього страхітливого удару, що розбив усі його сподівання, те, що не дісталося йому прямим шляхом, він спробував здобути кривими стежками – тож відколи Людовік XVI став батьком, брат і його родичі зробилися йому найлютішими ворогами. Революція мала добрих помічників при дворі, руки державців і принців розчахнули їй двері, та ще й упхали до рук найкращу зброю; один цей альковний епізод дужче, ніж будь-які зовнішні події, розхитав зсередини і зрештою повалив королівську владу. Майже завжди якась незбагненна доля керує очевидним і явним, майже кожна світова подія відображає глибші особисті конфлікти. Повсякчас це було одним із найбільших творчих секретів історії: з мікроскопічної приключки виснувати неосяжні наслідки – і тут не востаннє через минущу сексуальну неспроможність однісінького чоловіка мав збуритись увесь світ. Імпотенція Олександра Сербського, його еротичне впокорення Дразі Машин, що визволила його від тієї напасті, вбивство їх обох, королювання Карагеоргієвичів, ворожнеча з Австрією і світова війна – теж насувалось із логічною безжальністю лавини. Історія виплітає з павутиння невідчепні тенета долі, в тім дивовижно пов’язанім механізмі найменше рушійне колесо визволя найстрахітніші сили. Так і в житті Марії Антуанетти нікчемне стало потужним, здавалось би, сміховинні переживання перших ночей і перших шлюбних років не тільки виліпили її вдачу, а й сформували світ.

Та в якій невидній далечіні купчаться оті грізні хмари! Що за віддаль між усіма тими наслідками й ускладненнями і дитячим розумом п’ятнадцятирічної дівчинки, яка невинно бавиться зі своїм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком і ясними цікавими очима, сміючись, гадає зійти на підніжки трону – а в кінці стоїть ешафот. Але кому від початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть і не скажуть. Вони дали їм бездогадно й вільно простувати своєю дорогою, а вже з глибин єства тих людей по тій самій дорозі їм назустріч насувається доля.