Портрет королівського подружжя

У перші тижні після сходження на трон нового короля гравери, художники, різьбярі й карбувальники скрізь і завжди мають повні руки роботи. Тож і у Франції мерщій поприбирали зображення давно вже не «найлюбішого» короля Людовіка XV, замінивши їх портретами нових володарів у пишних коронах: Le roi est mort, vive le roi. Щоб добропорядне обивательське обличчя Людовіка XVI скидалося на цезарське, вправному карбувальнику не було ніякої потреби вдаватися до надмірних мистецьких лестощів, бо, якщо не брати до уваги коротку і грубу шию, голову нового короля аж ніяк не назвеш нешляхетною: пропорційний спадистий лоб, круто, майже сміливо згорблений ніс, повні чуттєві губи, м’ясисте, але правильне підборіддя – вкупі все це давало статечний і досить симпатичний профіль. Милостиво підмалювати годилося б, напевне, очі, бо без лорнета надзвичайно підсліпий чоловік за три метри вже нічого не бачив; різцеві майстра слід було чимало врізати й прибирати, щоб надати хоч якоїсь владності погляду каламутних банькатих очей під важкими повіками. В такого тюхтія, як Людовік, кепсько також із поставою; змалювати його випростаним і величним у найпишнішім убранні – чистий клопіт усім двірським живописцям, бо вже замолоду гладкий, неповороткий і до смішного незграбний підсліпа, дарма що майже сягав шести футів і не горбився, на кожній офіційній церемонії виробляв якісь прикрі недоречності (la plus mauvaise tournure qu’on pût voir)^[35]. Важко похитуючи плечима, він ступає гладеньким версальським паркетом, «мов селянин за плугом», на балах не танцює і не грає, а коли хоч трохи наддасть ходи, зашпортується за власну шпагу. Бідолаха цілком усвідомлює свою фізичну незграбність, бентежиться цим, від збентеження стає іще вайлуватіший, отож, уздрівши короля Франції вперше, кожен бачив перед собою лише жалюгідного бурмила.

Людовік XVI, одначе, аж ніяк не дурний і не обмежений; проте якщо його рухи спутує підсліпість, то думки й почуття не менш прикро сковує боязливість (яка породжена, зрештою, його сексуальною немужністю). Вести розмову – повсякчасна душевна мука для цього хворобливо несміливого владаря, адже знаючи, що мислить повільно й важко, Людовік XVI несказанно боїться людей розумних, метких і кмітливих, у котрих слово саме рветься з уст, – поряд із ними цей нелукавий чоловік соромиться власної безпорадності. Та якщо в нього є час дати лад думкам, якщо не силувати його до хапливих рішень і відповідей, то навіть таких доскіпливих співрозмовників, як Йосиф II і Петіон, він може вразити своїм, щоправда, нітрохи не видатним, а все ж прямим, чесним і здоровим глуздом; скоро лиш йому вдасться щасливо побороти свій нервовий страх, як стає він цілком нормальний. Загалом, замість говорити, йому ліпше читати й писати, адже книжки спокійні й нікуди не підганяють. Людовік XVI (мабуть, не повірять цьому) залюбки й багато читає, добре знає історію й географію, невпинно вдосконалює свою англійську й латину – тут йому у великій пригоді цупка і надійна пам’ять. У його паперах і записниках бездоганний лад; щовечора своїм охайним, круглим, ясним, майже каліграфічним почерком він занотовує в щоденнику всю жалюгідну пісняву свого життя («забив шість оленів», «мене пронесло») – і ви до краю вражені тією простодушністю, з якою він недобачив усі важливі історичні події. Загалом це типовий образ пересічного, несамостійного розуму, призначеного природою якомусь ревному митникові чи канцеляристу, розрахованого на чисто механічну, підпорядковану роботу подалі від виру подій, – розуму, що годився б усім і скрізь, але тільки не володарю.

Але справжнє нещастя Людовіка XVI в тому, що в нього мовби свинцева кров. Щось липке й важке замулює йому жили, його все обтяжує, щиро чим-небудь перейнявшись, він, аби щось зробити, подумати чи навіть просто відчути, незмінно мусить долати невидимий опір, якусь дивну оспалість. Його нерви, мов зіжмакана ґумова стрічка, не тужавіють, не напружуються й не бринять, у них нема іскряної електрики. Ця вроджена нервова нечутливість позбавила Людовіка XVI будь-яких сильних поривів чуття: любові (в духовному й у фізіологічному розумінні), радощів, утіхи, боязні, болю, страху – всі ці чуттєві елементи не проходять крізь слонову шкуру його незворушливості, і ніколи ніяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргії. Коли революціонери штурмували Тюїльрі, його серце нітрішки не забилося частіше, навіть у ніч перед гільйотиною не впали дві підпори його гаразду – апетит і сон. Навіть коли йому до грудей приставляли пістолета, цей чоловік не блід, у його бляклих очах ніколи не спалахував гнів, він нічого не боявся, зате й не переймався нічим. Тільки найгрубші зусилля – біля ковадла й на ловах – принаймні зовні розворушують його тіло; все ніжне, витончене, граційне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалі недоступні його душевному світові; жодна муза і жоден бог, навіть сам Ерос не збурюють йому почуттів. За двадцять років Людовік XVI не пожадав ніякої іншої жінки, крім тієї, що йому дав за дружину дідусь, із нею він щасливий і вдоволений, як удоволений, зрештою, всім, маючи просто дратливу відсутність усяких потреб. А доля ж підступна, мов диявол, і саме від такої тупої і млявої тваринної натури вимагає найважливіших історичних рішень усього сторіччя, і вона турнула цього чистого споглядальника в найжахливішу всесвітню катастрофу. Бо саме там, де слід братися до діла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фізично дужий чоловік ставав жалюгідним і недолугим: для Людовіка XVI кожне рішення обертається найстрахітнішим збентеженням. Він може лише подаватися, робити тільки те, чого прагнуть інші, а сам же волів би мати спокійнющий спокій. Коли його притиснуть і заскочать, він кожному обіцяє все те, що той вимагає від нього, а наступному з такою ж млявою готовністю обіцяє геть протилежне. Через цю несказанну слабість Людовік XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душі найчесніші наміри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й міністри, бобовим королем без веселощів і показності; був щасливий, коли йому давали спокій, і до відчаю розпачливий у ті хвилини, коли справді мав урядувати. Якби революція замість підкласти під сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловіка дала йому де-небудь селянську хату й садок і якусь незначну посаду, то зробила б його щасливішим, ніж архієпископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку він без гордості, гідності й утіхи байдуже проносив двадцять років.

Такого м’якосердого й немужнього чоловіка навіть найоблесніші двірські барди не зважились прославляти як великого імператора. Натомість королеву славили всяким словом і способом, зображали в глині й мармурі, порцеляні й пастелі, в гарненьких мініатюрах із слонової кості і граційних віршиках; митці ніби змагалися між собою, бо її обличчя й манери просто довершено відбивали тогочасний ідеал. Тендітна, гнучка, приваблива й чарівна, пустотлива й зальотна, дев’ятнадцятирічна дівчина з першої ж миті стала богинею рококо, взірцевим прототипом моди й панівного смаку. Якщо хтось із жінок прагнув уважатися вродливою й принадною, то намагався хоч трохи скидатись на неї. Й при цьому обличчя Марії Антуанетти було, власне, незначним і нічим не примітним; гладенький і рівний овал з невеличкими пікантними неправильностями, як-от габсбурзька відкопилена нижня губа й пласкувате чоло, не чарував ні прикметами духу, ні якимись виразними неповторними рисами. Від цього несформованого обличчя, на якому ще виразно проступала цікавість дівчини до самої себе, віє чимось холодним і порожнім, мов од гладенької барвистої емалі; аж тільки згодом, у зрілі жіночі роки, її лице стане вже ніби завершеним, рішучим і величним. Лише лагідні й дуже мінливі очі (часто сльози на них забринять – й ураз променяться жартом і радістю) виказують жвавість почуттів, а короткозорість надає їхній прозорій неглибокій синяві невловної принадності. На цьому безвиразному овалі жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, відчувається лише податлива й лагідна примхлива вдача, що кориться тільки глибинним пориванням почуттів. Саме ця ніжна чарівність Марії Антуанетти насамперед прихиляє до неї. Насправді в цієї жінки гарні лише достоту жіночі, пишні попелясто-білі з рудуватим полиском коси, біла й гладенька, мов порцеляна, шкіра, досконалі округлі форми, довершені, немов виточені із слонової кості, делікатні й доглянуті руки – всі пахощі й квіт напіврозпуклої дівочості (знада все ж надто витончена й минуща, щоб її до решти вгадати на портретах).

Бо навіть кілька майстерних полотен не відбивають саму суть її натури, її найвластивіші вияви. Картини майже завжди відтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбільший чар Марії Антуанетти – про це в один голос усі казали – полягав у незрівнянній красі і зграбності її рухів. Лиш у жвавому русі розкривається вроджена гармонійність її тіла; коли, перебираючи гарненькими ніжками, струнка й піднесена, вона простує вуличкою з придворних у дзеркальній залі, коли з податливим кокетством відкинеться у фотелі для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злітає по сходах, коли природним і зграбним жестом подає для цілунку білу аж сліпучу руку або ніжно пригорнеться до подруги, – то в її вільних і невимушених рухах відчувається досконала інтуїція жіночого тіла. «Коли вона стоїть, – пише геть сп’янілий, хоча звичайно холодний, англієць Горас Уолпол, – це ніби статуя вроди, а коли йде – сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, – і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом – адже секрети своєї краси знає кожна жінка – Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій – ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись – аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти – це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.