Хлопець усвідомлює, що він слабший, але не відступає. Нарешті настала мить, коли він може помститися за все – за зраджену любов, за накопичену ненависть. Він лупить своїми невеличкими кулаками навпомацки поперед себе, закусивши губу в сліпій затятій люті. Барон уже теж упізнав його і радий помститися цьому таємному шпигунові за всі неприємності останніх днів і за зіпсуту гру. Він теж б’є навмання, б’є з усієї сили. Едґар застогнав від болю, але не здався і не покликав на допомогу. Хвилину вони мовчки і затято лупцюють одне одного у темному опівнічному коридорі. Урешті баронові стає соромно за цю дурнувату бійку з дитиною, він хапає хлопця за комір і хоче відштовхнути від себе. Але в цей момент малий усвідомлює, що він слабший і зараз його переможуть, тому з останніх сил кусає руку, що вхопила його. Барон мимоволі скрикує і відпускає хлопця, а той миттю тікає до своєї кімнати і зачиняє двері.

Ця опівнічна бійка тривала всього хвилину. Її не почув ніхто з сусідніх кімнат ні праворуч, ані ліворуч. Усюди тихо, курортники сплять. Барон витирає закривавлену руку хустинкою і стривожено вдивляється у темряву. Але ніхто їх не підслуховує. Тільки під стелею, ніби насміхаючись із нього, слабо горить нічник.

Негода

«Що це було? Сон? Зле і загрозливе нічне видіння?» – питав себе Едґар, прокинувшись наступного ранку після нічних страхіть зі скуйовдженим волоссям, що позлипалося від поту. Голова тупо боліла, усі кінцівки заніміли і не згиналися, мов дерев’яні, він подивився на себе і з жахом зауважив, що спав одягнутий. Зіскочив з ліжка, доплентався до дзеркала і перелякано відсахнувся, побачивши власне відображення. Бліде запухле обличчя, закривавлена подряпина на чолі. Спробував зосередитися і пригадати нічні події. Бійка в коридорі, утеча до кімнати, а потім він у гарячці впав на ліжко і заснув просто в одязі, провалився у міцний сон, в якому знову повторилося щойно пережите, тільки уві сні воно було ще більш моторошним, із вологим запахом свіжої крові. Йому стало страшно.

Унизу під вікном заскрипів гравій під чиїмись ногами, було чути голоси, які підіймалися догори, ніби невидимі птахи, і сонце зазирало до кімнати. Мабуть, було вже досить пізно, але його годинник усе ще показував північ, він із переляку забув його вчора накрутити. І ця непевність перебування в якомусь невизначеному часі непокоїла його, підсилена тривожним відчуттям, що він не до кінця знає, що ж відбувалося насправді. Він зібрав усі свої сили і спустився донизу, в серці тихенько ворушилося відчуття провини.

Мати сиділа сама за столом і снідала. Едґар зітхнув із полегшенням, що барона немає і він не мусить бачити ненависне обличчя ворога, в яке вчора влучив його розлючений кулак. Але від цього непевність не зменшилася.

– Доброго ранку, – сказав він, підійшовши до столу.

Мати не відповіла. Вона навіть не підняла на нього очей, а застиглим поглядом роздивлялася краєвид за вікном. Вона була дуже бліда, з колами під очима, а її ніздрі нервово сіпалися, що завжди свідчило про роздратованість. Едґар закусив губу. Це мовчання непокоїло його. Він навіть не знав, чи сильно вчора вкусив барона і чи знає вона про їхню нічну бійку. І ця невідомість мучила його. Але її обличчя було таким застиглим і непорушним, що він навіть не намагався зазирнути їй в очі від страху, що зараз з-під цих опущених повік його обпалить лютим поглядом. Він поводився дуже тихо, намагаючись якомога менше шуміти, обережно підносив до вуст горнятко і ставив його назад, потай позираючи на пальці своєї матері, які дуже нервово обертали ложку, чим видавали стримуваний гнів. Приблизно чверть години він просидів так у напруженому передчутті чогось невідомого, але так нічого й не трапилося. Мати не промовила ні слова. І тепер, коли вона встала з-за столу, так і не зауваживши його присутності, він не знав, що йому робити – залишатися самому чи йти за нею. Урешті він також встав і похнюплено поплентався слідом. Відчуваючи, що таке тупотіння видається смішним, він сповільнив кроки і трохи відстав, а вона, не звертаючи на нього уваги, прямувала до своєї кімнати. Коли Едґар підійшов до дверей, вони були зачинені.

Що трапилося? Він нічого не розумів. Відчуття впевненості у своїй правоті, яке було таким сильним учора, тепер безслідно зникло. Невже його вчорашній напад на барона був помилкою? І що буде тепер – для нього готується покарання чи нове приниження? Щось має трапитися – він відчував це, щось жахливе, і вже зовсім скоро. Ніби перед грозою, між ними зависла задуха наелектризованого повітря, напруга між двома полюсами, яка неминуче розрядиться блискавкою. І цей тягар передчуття він носив за собою протягом чотирьох самотніх годин, тиняючись із кімнати в кімнату, аж поки його тендітні дитячі плечі не опустились від цієї важкої невидимої ноші і він вийшов обідати, уже готовий скоритися.

– Доброго дня, – знову привітався він, щоб розірвати це нестерпне мовчання, жахливе і загрозливе, яке тяжіло над ним, ніби чорна хмара.

Мати знову не відповіла і подивилася кудись у простір над його головою. Із ще більшим жахом Едґар відчув, що нею керує незнаний йому досі гнів, обдуманий і зосереджений, з таким він досі не стикався. Досі вона сварила його під впливом миттєвих емоцій чи роздратування, яке швидко минало і завершувалося посмішкою пробачення. Але цього разу він відчував, що зачепив у ній якесь дуже сильне почуття, заховане надто глибоко, і тепер сам злякався цієї так необережно пробудженої ним сили. Він майже не міг їсти. У горлі застряг сухий клубок, який заважав дихати. Але мати, здається, нічого цього не помічала. Тільки в самому кінці трапези, встаючи з-за столу, вона ніби між іншим сказала йому:

– Після обіду піднімися будь ласка нагору, Едґаре. Я мушу поговорити з тобою.

Це не прозвучало як погроза, але було вимовлено крижаним тоном, і від цих слів у нього мурашки поповзли по спині й стало холодно, ніби на шию хтось одягнув залізний ланцюг. Його непокору знищили і затоптали. Мовчки, ніби побитий пес, він пішов слідом за нею до кімнати.

Вона продовжила його муки, бо почала розмову з кількахвилинного мовчання. У цей момент він особливо чітко почув цокання годинника, сміх дитини десь надворі, удари власного серця. Але й вона, мабуть, була не дуже впевнена в собі, бо повернулася до сина спиною замість дивитися йому в очі.

– Я не хочу говорити з тобою про твою вчорашню поведінку. Те, що ти вчинив, було нечувано. І я відчуваю тільки глибокий сором, коли згадую це. За наслідки відповідаєш тільки ти. Тепер я просто хочу сказати, що це востаннє тобі дозволялося бути серед дорослих. Я сьогодні написала твоєму батькові, що тобі потрібен вихователь або слід віддати тебе в пансіон, щоб навчити пристойно поводитися. Я не хочу більше мучитися з тобою.

Едґар стояв із опущеною головою. Він відчував, що це був лише вступ, погроза, і очікував на справжнє покарання.

– Ти негайно перепросиш у барона.

Едґар здригнувся і хотів щось сказати, але вона не дала себе перебити.

– Барон поїхав сьогодні, але ти напишеш йому листа, якого я тобі продиктую.

Едґар знову ворухнувся, але мати була невблаганна.

– Ніяких заперечень. Візьми папір, чорнило і сідай за стіл.

Едґар подивився на неї. В її очах була залізна впевненість прийнятого рішення. Такою непохитною і впевненою він не бачив свою матір ще ніколи. Йому стало страшно. Він сів, узяв папір і опустив голову низько над столом.

– Угорі дата. Написав? Пропускаєш один рядок і пишеш звертання. Покажи! Добре. «Шановний пане бароне!» Знак оклику. Пропусти ще один рядок. «На мій превеликий жаль, я занадто пізно довідався про ваш від’їзд із Земмерінґа». Земмерінґ із двома «м». «Тому змушений зробити письмово те, що збирався сказати Вам особисто, а саме…» Швидше, ти не мусиш писати каліграфічно! «…а саме попросити у Вас пробачення за свою вчорашню поведінку. Як уже, напевно, казала Вам моя мати, я все ще одужую після важкої хвороби, і цим пояснюється моя дратівливість. Я схильний усе перебільшувати і згодом часто про це шкодую…»

Зігнута над столом спина раптом випросталася. Едґар подивився на матір – у ньому знову прокинулася впертість.

– Цього я не буду писати, це неправда!

– Едґаре!

У її голосі звучала погроза.

– Це неправда. Я не зробив нічого, про що мав би шкодувати. Я не зробив нічого поганого, за що мав би перепрошувати. Я тільки прибіг тобі на допомогу, бо ти кликала!

Її губи побіліли, ніздрі напружилися.

– Я кликала на допомогу? Ти збожеволів!

Едґар розізлився. Він різко підскочив на рівні ноги.

– Так, ти кричала про допомогу. У коридорі. Учора вночі, коли він схопив тебе. Ти кричала: «Пустіть мене! Пустіть!» Це було так голосно, що я почув аж у кімнаті.

– Ти брешеш. Я не була з бароном у коридорі. Він відпровадив мене лише до сходів…

Серце Едґара забилося сильніше від цієї безсоромної брехні. Йому перехопило подих, і він уп’явся в неї блискучими очима.

– Ти… не була з ним у коридорі? І він… він не тримав тебе за талію? Не тягнув за собою силою?

Вона засміялася. Це був холодний сухий сміх.

– Це тобі наснилося.

Цього хлопцеві було вже забагато. Він давно знав, що дорослі часом кажуть неправду, вигадують дрібні неймовірні виправдання для себе і говорять хитрими двозначними реченнями. Але така відверта і нахабна брехня просто в обличчя вивела його з рівноваги.

– А ця ґуля на лобі мені теж наснилася?

– Хто знає, з ким ти міг побитися. Але я не збираюся вести з тобою дискусій. Ти маєш слухатися, от і все. Сідай і пиши!

Вона була дуже бліда і з останніх сил намагалася не втратити рівноваги.

Але в Едґара всередині в цей момент щось зламалося, згасла остання іскра довіри. Усе в ньому пручалося і відмовлялося вірити, що правду можна просто так затоптати ногою, ніби запалений сірник. У нього всередині все стиснулося, він перетворився на крижаний та колючий клубок злості і сказав:

– Отже, мені все наснилося? Те, що відбувалося у коридорі, і ця ґуля? І те, як ви вчора прогулювалися попід ручку в місячному світлі, і те, як він хотів повести тебе на темну бічну стежку? Ти думаєш, я дам зачинити себе в кімнаті, як мала дитина? Ні, я не такий дурний, як ви собі думаєте. Я своє знаю.

І він подивився їй в очі. Її воля зламалася, вона не витримала напруження – дивитися на таке спотворене люттю обличчя власної дитини. І стримуване роздратування прорвалося назовні.

– Ти зараз же напишеш усе, як тобі сказано! Або…

– Або що?… – Його голос прозвучав нахабно і дзвінко.

– Або я відшмагаю тебе, як малу дитину.

Едґар зробив крок до неї і зі злістю розреготався.

І тут її рука вдарила його в обличчя. Едґар скрикнув. І відреагував, як людина, яка тоне і вже не відчуває нічого, а тільки молотить довкола себе руками, в її вухах гуде, перед очима розливається червоне марево. Так само сліпо замолотив кулаками й він. І відчув, що молотить по чомусь м’якому, почув крик…

Цей крик змусив його отямитися. Він опанував себе і зрозумів, що трапилося: він підняв руку на власну матір. Його охопив жах, сором і панічне бажання втекти звідси світ за очі, провалитися крізь землю, забігти кудись далеко, подалі звідси, від цього погляду. Він кинувся у двері і побіг сходами донизу, вискочив з готелю і помчав вулицею, далеко, ще далі, геть звідси, ніби за ним гналася зграя псів.

Перші висновки

Він добіг аж до лісу, перш ніж зупинився. Його ноги так сильно тремтіли від страху і збудження, що довелося вхопитися за дерево, аби не впасти. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. За ним гнався жах від щойно скоєного, цей жах ухопив його за горло і трусив тілом, немов у гарячці. Що йому тепер робити? Куди тікати? Бо вже навіть тут, у лісі, зовсім поряд, за чверть години ходи від готелю, його охопило відчуття покинутості. Відтоді, як він залишився сам, без допомоги, усе раптом почало здаватися іншим, ворожим і ненависним. Дерева, які ще вчора по-братньому шелестіли довкола, раптом зійшлися у непролазні хащі, з яких віяло темрявою і загрозою. А те, що попереду, мабуть, буде ще більш чужим і незнаним. Ця самотність у великому незнайомому світі викликала у нього відчуття непритомності. Ні, він ще не міг витримати цього, ще не міг залишитися з цим сам на сам. Але до кого йому тепер бігти? Свого батька він боявся, той був дуже дратівливим, замкнутим у собі, батько відразу ж відішле його назад до матері. А назад він не хотів, краще вже спробувати свої сили у ворожому і незнаному світі. Йому здавалося, що він більше ніколи не зможе дивитися в обличчя своєї матері без того, щоб не згадувати, як накинувся на неї з кулаками.

І тут він згадав про свою бабусю, цю стареньку, доброзичливу і привітну жінку, яка розпещувала його з раннього дитинства. Вона завжди захищала його і ставала на бік онука, коли тому загрожувало покарання або несправедливе поводження. Едґар хотів би заховатися у неї, в Бадені, перечекати, поки минеться перший батьківський гнів, написати звідти листа батькам і перепросити. Протягом цих п’ятнадцяти хвилин на самоті він уже відчув себе настільки безпорадно зі своєю недосвідченістю у великому незнаному світі, що прокляв гордість, яку викликав у ньому підступний чужий чоловік своїми брехливими словами. Тепер він уже хотів знову бути дитиною, такою, як раніше, слухняною, терплячою, позбавленою невиправданих амбіцій, усю сміховинність яких він тепер добре усвідомлював.

Але як дістатися до Бадена? Як проїхати через усю країну? Він гарячково схопився за своє невеличке шкіряне портмоне, яке завжди носив із собою. На щастя, у ньому все ще лежала новенька монета у двадцять крон, яку йому подарували на день народження. Він досі так і не наважився витратити її. Але майже щодня перевіряв, чи лежить вона ще у гаманці, оглядав її, відчував себе багатим і з вдячною ніжністю полірував метал хустинкою до блиску, аж поки монета не починала світитися, як маленьке сонце. Але – і ця раптова думка злякала його – чи вистачить цього? Він уже стільки разів у своєму житті їздив залізницею, жодного разу не замислившись над тим, що за це треба платити, не кажучи вже про те, скільки саме це коштує, – одну крону чи сто. Уперше хлопець відчув, що в житті є чимало такого, над чим він ніколи не замислювався, що всі речі, які його оточували, потрапляли йому в руки, якими він бавився, мали ще якусь особливу, власну вартість та вагу. Ще годину тому він удавав із себе досвідченого і впевненого у собі, але тепер відчував, що обминув увагою тисячі таємниць і питань, і тепер йому було соромно за те, що його вбогої життєвої мудрості не вистачило навіть для того, щоб переступити перший поріг самостійного життя. Він почувався все розгубленішим, і його кроки в напрямку залізничної станції ставали все меншими і невпевненішими. Як часто він мріяв про цю втечу, про те, як вирветься в доросле життя і стане цісарем, королем, солдатом або поетом. А тепер він злякано дивився на невеличку світлу будівлю вокзалу і думав тільки про те, чи вистачить його двадцяти крон на подорож до бабці. Рейки блищали і вели далеко, кудись за горизонт, вокзал був порожнім і позбавленим ознак життя. Едґар несміливо підійшов до віконечка каси і пошепки, щоб ніхто більше його не почув, запитав, скільки коштує квиток до Бадена. З-за темного віконечка на нього глянуло здивоване обличчя касира і його очі осміхнулися несміливому хлопцеві.

– Повний квиток?

– Так, – відповів Едґар.

У його голосі не було й тіні гордості, а тільки страх, що ціна може виявитися надто високою.

– Шість крон!

– Прошу!

Він із полегкістю простягнув касирові відполіровану монету, здача дзенькнула на тарілці, й Едґар знову відчув себе дуже багатим, бо у нього в руці був шматок картону, який давав йому свободу, а в гаманці звучала приглушена музика срібних монет.

У розкладі він прочитав, що потяг прибуде через двадцять хвилин. Едґар сів чекати в куточку. Кілька пасажирів без діла тинялися по перону. Але йому було неспокійно: здавалося, що кожен із них підозріло поглядає на нього і дивується, чому він такий юний, а вже подорожує сам. Хлопцеві здавалося, що про його втечу й провину можна прочитати в нього на чолі. Він зітхнув із полегшенням, аж коли почув, як наближається гуркіт поїзда, який вивезе його у далекий світ. Сідаючи в поїзд, зауважив, що купив квиток у третій клас. Досі він їздив тільки першим класом, тож знову відчув, як змінилося щось у його житті, відчув, що існують відмінності, які він давніше не зауважував. Досі його попутниками бували зовсім інші люди. Тепер поряд опинилися кілька італійських робітників із мозолястими руками і хрипкими голосами, вони тримали в руках лопати і кирки, їхні погляди були сумними й погаслими. Мабуть, вони їхали з важкої роботи, бо деякі з них спали просто в поїзді, з відкритими ротами, схиливши голови на тверде брудне дерево лавки. «Вони працювали, щоб заробити грошей», – подумав Едґар. Але не міг собі уявити, скільки саме вони заробляють. Раптом він усвідомив, що гроші є не завжди і їх треба заробляти. Уперше в житті він чітко усвідомив, що завжди ставився до свого заможного існування як до чогось само собою зрозумілого, а насправді, зовсім поряд із ним, куди не глянь, праворуч чи ліворуч, існують глибокі й темні прірви злиднів, яких він ніколи не помічав. Раптом він замислився над тим, що значить мати професію і покликання, і про те, що його життя з усіх боків оточене незбагненними і досі не зауважуваними таємницями. Протягом цієї однієї години самостійного життя Едґар дуже багато всього зрозумів і навчився. Багато що побачив у вагоні свого потяга із вікнами, за якими була свобода. І поволі у його відчуття страху почало закрадатися щось інше, це ще не було щастя, але захоплення багатогранністю життя. Він щомиті відчував, що втік зі страху і боягузтва, але одночасно ця втеча стала його першим цілковито самостійним учинком, завдяки якому він торкнувся справжнього життя, побачив речі, які досі проходили повз його увагу непоміченими. Уперше він здивував власних батьків, так само як світ тепер дивував його. Його погляд із вікна вже був не таким, як досі. Уперше йому здавалося, що він бачить дійсність, з якої впали всі покрови, і можна роздивитися справжню суть речей, потаємні сторони їхнього внутрішнього життя. Будівлі швидко пропливали за вікном, ніби їх здував вітер, і Едґар думав про людей, які живуть у цих будинках, про те, бідні вони чи багаті, щасливі чи нещасні, чи вони також прагнуть знати все про цей світ, так само, як і він, Едґар, чи живуть там діти, і чи ці діти теж, як і він сам, досі тільки бавилися і не жили по-справжньому. Залізничники, які стояли на платформах і махали прапорцями, вперше не здалися йому, як це завжди бувало раніше, бездушними істотами, тупими виконавцями, мертвими іграшками. Тепер він розумів, що вони не випадково опинилися на своєму місці, що так склалася їхня доля, так закінчилася їхня битва із життям за право на існування. Поїзд їхав усе швидше і почав спускатися з гірських серпантинів у долину, гори ставали все пологішими, все більше віддалялися, і ось вони виїхали на рівнину. Едґар востаннє озирнувся і побачив лише сині тіні гір, далекі та недосяжні, і йому здалося, що там, де гори повільно розчиняються у туманному небі, лежить його власне дитинство.