Коли погляд старої жінки, блукавши, зупинився на Маріон, вона усвідомила, що зробила помилку. Все відбулося дуже швидко: стара встала несподівано спритно і спробувала плюнути в її напрямку. Священник, який сидів поряд, здригнувся, голови повернулися в сторону Еллі Наакка. Після моменту тиші всі почали прикривати неприємний інцидент брязкотом чашок з кавою та нагрібанням у тарілки їжі.

– Вона скоріш за все прийняла тебе за Хелену, – сказав Альвар.

Брат виник біля неї непомітно і почав відводити завмерлу Маріон в сторону дверей. У неї пересохло в роті, а руки тряслися. Саме тому вона не хотіла бачити нікого, хто пам’ятав Хелену.

– Я не так вже і схожа не неї, – прошепотіла вона братові.

– Звичайно ні, і ніхто тут не пов’язує тебе з нею.

Альвар мимохідь обтрусив її волосся.

– Забуть про цей випадок. Мати Аніти божевільна.

Погляд Еллі Наакка був гострий, засуджуючий. Вона вже усвідомила, що була на похоронах власної дочки і винуватила в усьому Хелену, немовби хотіла сказати, що без компанії цієї недоумкуватої жінки з Анітою цього не трапилося б. Але Маріон розуміла, що то лише здогадки. Вона науявляла вже занадто багато, бо Еллі Наакка не зрозуміла, що трапилося. Маріон наблизилася до старої лише для того, аби бути в змозі сказати Ламбертові, що вона хоча б спробувала. Вона була впевнена, що не витягнула б нічого з Еллі Наакка і що та вже не впізнала б її.

– Спробуй зараз заспокоїтися. Пам’ятай, навіщо ми сюди прийшли. Тут є хоча б хтось, хто бачив Аніту в компанії? – спитав Альвар.

Маріон прочистила голову. Вони винюхували на похоронах Аніти і це було хворим вчинком. Маріон глянула на братові зіниці. Нормальні. Щойно напружені зморшки завжди говорили про те, що він впізнав когось, з ким в дитинстві бився, або когось, хто співав про «схиблену» Хелену. Тому він був у змозі залишатися тут тверезим та розмовляти з тими людьми чемно. Коли таксі приїде і Маріон поїде звідси, Альвар залишиться за дверима ресторану, стоячи в колі курців, крутитиме знайдену в кармані флягу, витончено знайде зв’язок із якимось родичем і вдало роз’яснить все, що його цікавить. Ламберт буде задоволений і дасть синові додаткові бонуси. Маріон вони не дістануться, якщо тільки не рахувати власної перукарні.

Альвар помітив пальці сестри, які розкремсали серветку, і забрав у неї паперові залишки. Підлога виглядала, наче там покрутилася курка під час ліньки.

– Тобі щось потрібно?

– Ні, я в порядку.

– Зроби промову для Аніти пізніше, можливо, вже вдома. Скажу Ламбертові, що ти виконала це найкращим чином.

Вікно було відкрите: пилюка з вулиці вкрила підвіконня і вона долетіла аж до одягу, який валявся на дивані. Блузи Марґіт заховали мамине плаття. Посад у кухонній мийці був слідами перебування там Марґіт, не мами. Із програвача виглядав диск Суві Терасніска, який теж належав цій жінці. Запах «Шалімару» змінився тітчиним післязапахом. Квартира вже не була маминим домом, і Норма почала гадати, чи не зробила вона помилку, давши тітці закоренитися тут і повністю займатися похороном. Вона прийняла пропозицію допомогти, бо сама не була в змозі зайти до квартири після першої спроби. Вона не могла витримати вигляду цього місця, який поставав з порогу: помешкання виглядало так, наче мама просто кудись вискочила і скоро повернеться. Тому Норма попросила тітку знайти неньчину улюблену сукню, дозволила їй відкріпити від краю дзеркала білет на концерт «Абби» та взяти духи «Шалімар» з тумбочки – зібрати речі, які мама хотіла б в труну. Вона дозволила тітці робити все, що мало бути її власним завданням, бо та нічого про маму не знала. Тільки Норма знала, навіщо їй з собою «Шалімар». Тільки вона знала, як мама прокинулася в лікарні після пологів від запаху бергамоту та лимону і раптово зрозуміла, що все складеться добре, що вони впораються навіть тоді, коли робитимуть це удвох, і їм не потрібен ані Рейо, ані хто-небуть інший.

Пізніше мама впізнала той самий запах у сільській аптеці і, не звернувши увагу на ціну, купила парфуми. Це був запах найбільшого повороту в її житті. Норма закурила цигарку. Вона сама дозволила тітці заплутати місце злочину. Помітивши, що думає про мамину оселю як про місце злочину, вона здригнулася і так само інстинктивно відмахнула волосся, наче хотіла змахнути цю думку. Вона силоміць намагалася знайти раціональне обґрунтування неньчиному вчинкові і хотіла бачити сумніви, де їх не було. Скоріш за все природним поясненням була спроба Макса Ламберта наблизитися до неї.

Норма відкрила кришку маминого ноутбуку і відразу її закрила. В комп’ютері нічого з її молодості бути не могло, і пошук був би просто копанням у минулому. Вона зберігала фотоальбоми часів юності у шафі, а зараз полиця була порожньою. Нарешті, альбом знайшовся на нічному столику, причому на раніше заповнених сторінках виділялися порожнини. Марґіт і сюди приспіла першою. За тітчиним свідченням, мама не залишила листа, і Норма повірила, хоча тепер вона не розуміла, навіщо. Мама не розповіла Марґіт про своє звільнення та нову роботу. Марґіт не знала власну сестру так, як Норма. Вона не змогла б шукати у правильному місці, і Нормі почало здаватися, що тітка супроводжувала апатичну племінницю заради знищення доказів, які стосувалися Ламберта. Норма була близькою до того, щоб подзвонити їй та випитати про зниклі фотографії. Схопилася за трубку, але передумала, і поклала її знову до сумки. У тітки було право забрати деякі світлини, і гнів був безпідставним. На Марґіт був великий тягар, пов’язаний із проведенням похорону та організацією оренди квартири ще на червень та липень, аби не поспішати із її звільненням, та у жінки було, де ночувати у разі Норминого бажання, щоб та підмінила її на довше.

Норма поклала комп’ютер у сумку разом із знайденими на столі кодами доступу до банківських рахунків, запалила нову цигарку і почала переглядати альбом. Тітка забрала світлини, на яких біля мами були бабуся і сама вона, та залишила сумісні фото Хелени й мами молодими та Хелени з її дітьми на руках. Маріон підлітком була дуже схожа на свою матір у молодості. Божевілля настигло мамину подругу пізніше. На фото у Хелени був прямий погляд та мила посмішка. Норма перегорнула сторінку, де виступила остання прогалина. Вона вже піднялася, коли в очі кинулася фотографія, де дві пари проводили радісний літній день: тітка та Рейо Росс дивилися в камеру, обпершись один на одного. Біля них стояла молодша версія чоловіка, котрого вона сьогодні зустріла, який оповив Хелену своїми руками. Під цим фото було моментальне фото, зроблене на «Полароїд». Там вже старіша версія того самого чоловіка посміхалася разом з Маріон і тримала на руках немовля. На зворотній стороні звивистим почерком був написаний текст. Його написав Альвар. Він сам зробив фотографію і просив маму невдовзі приїхати.

Телефон Маріон дзенькнув новим повідомленням, але це був клієнт, а не дівчина, як вона сподівалася. У повідомлень в телефоні Маріон, видалених привітань і електронної пошти однакова доля: дівчина утримувала мовчанку.

– Через дві години у мене зустріч, – нагадала Алла.

Маріон ухопила знімач плівки і відірвала руку від свого телефону. Алла не спитала про похорон, лише грала у байдужість, грала до того моменту, поки не переступила через поріг перукарні, начебто знала, що Маріон нічого не вияснила. У неї була така звичка – сипати сіль на рану, направляти в правильне місце.

– Не випробовувала ще це волосся у настільки теплу погоду. Думаєш, це має значення?

– Зачіска витримає що завгодно: і хлоровану воду, і занурення, В’єтнам… – відповіла Маріон. – Жоден із подорожуючих у тропіки клієнтів ще не скаржився. Деякі прихильники водних розваг перестали користуватися навіть шапочками для плавання.

До подорожі в Ханой ще був час і волосся Алли було в гарному стані. Але вона жадала продовження роботи над ним саме зараз, в день поховання Аніти. Було очевидно, що вона хотіла, аби розмова закінчилася темою якості волосся та трендів зачісок.

Алла вже точно встигла поговорити про похорон зі своїм коханим чоловіком. Але якби Ламберт винюхав б що-небудь у Норми, Алла не була б такою спокійною. Або Ламберт відправив жінку спостерігати за поведінкою Маріон, щоб упевнитися, що та залишається в колії і може працювати.

– Покажи журнал замовлень, – сказала Алла.

Маріон простягнула їй книгу. Алла на схвалення посміхнулася. Українське волосся усіх зачарувало і змусило також всіх Аллиних подруг стати клієнтками «Туккатайка». Маріон не наважилася змінити їхні бронювання, що зробило розподіл часу ще важчим. Розклад весільних зачісок вона не хотіла міняти, бо від її перукарні залежав успіх свята, а таке змінювати не можна. Іншим клієнтам вона знайшла новий час, комусь навіть на місяці вперед. Це створювало напруженість. Сьогодні останній клієнт буде о дев’ятій вечора, а перший – вже о шостій ранку. Вона не впорається у весільний сезон без допомоги.

Алла продовжувала вивчати книгу, наче читала Біблію. Для Ламберта торгівельний оборот перукарні був дрімучим лісом, а відстеження доходів викликало чистісіньку паморозь. Вони не були постачальниками щастя для покупців, як Маріон, хоча вона ніколи не знайде у свою перукарню достойну заміну Аніти, навіть якщо приведе професіонала. Ніхто не міг заспокоювати знервованих через власне волосся жінок настільки добре, як покійна співробітниця. Вона була вродженою перукаркою і відчувала те, про що інші не хотіли навіть говорити. Хоча Маріон дуже боялася, що у перший же робочий день Аніти на поверхню спливе Хелена та минуле, або пролунає розповідь про те, як через тридцять років доля знову звела їх разом, але цього не сталося. Коли Аніта ступила через поріг «Туккатайка» в перший раз, вона не викрикнула, як сильно Маріон нагадує власну матір, і не почала її докоряти, що та ніколи не провідує Хелену.

До грудей Маріон на секунду закрався сум. Тільки Аніта розуміла її. Алла клацала імена книги замовлень нігтем, поклавши її на коліна.

– Скільки у нас ще українців у запасі?

– На тиждень. На два, якщо їх з росіянами перемішати.

Алла зітхнула і поглянула на свій телефон, котрий знову беззвучно блимав. Вона зробила так, щоб Маріон точно побачила, хто намагався до неї додзвонитися. Це знову був японець. Алла опустила трубку на коліна і чимось прикрила. Можливо, вона хотіла підкреслити те, що з найважливішими клієнтами не буде говорити у її присутності. Або таким чином намагалася показати свою владу: вона відповість тоді, коли їй зручно. Навіть японцю.

– А що ти думала запропонувати клієнтам після цього? Ми говорили з Максом про це. У тебе є тиждень. За цей час тобі потрібно розібрати безлад, який виник з твоєї провини.

У Маріон з’явилася думка схопити ножиці і штрикнути ними Аллу у голову. Бажання було настільки сильним, що їй прийшлося схопити візок з інструментами і тримати його дуже міцно. Алла говорила про справи клану, а також про те, як зміниться доля Маріон.

– Макс був набагато діяльнішим за тебе на похоронах. Я навіть не буду питати, як ти збираєшся це виправити, але годинник тікає: «тік-так».

Алла легенько стукнула свій ролекс – жест, який вона перейняла від свого чоловіка. В очах Маріон запекло. Пилок. Або тому, що смерть Аніти поховала всі її мрії. За день до повернення до Фінляндії вони сиділи в бунгало-барі та замовляли коктейлі під назвою Світ Дрімз^[1]. Ними вони пили за майбутнє. Все було ясно. Маріон вирішила тоді, що якось провідає Хелену разом з Анітою.

Маріон дивилася через вікно на вулицю. Очікуваний день не настане. Автостоянка була порожня. Саме там вона востаннє бачила подругу. Та сиділа в авто: випрямлена спина, погляд вперед, підняте підборіддя. Коли Маріон нарешті наважилася вийти на вулицю, Аніта вже поїхала.

За десять хвилин до восьмої мама поспішала на метро, хоча їхала в перукарню, яка знаходилася не так і далеко. На перший погляд здавалося, що вона мало не біжить, але зранку багато людей поспішає, тому це ніколи не визивало здивування. Норма вдихала аромат смаженої кави, який був точнісінько такий, як і останнього маминого ранку, і поспіхом направилася до станції «Ваасанауккіо», як і та. Вона швидко оминула компанію людей, яка на порозі магазину очікувала на початок продажу алкоголю, та намагалася розгледіти хоч щось, що могло б вплинути на мамине рішення, що могло б все прояснити. Вона вибрала практичне взуття, капрі та бавовняну сорочку з коміром – звичайний робочий одяг; у щось таке мама і вдягнулася того ранку. Норма прошмигнула з ескалатору на перон, як зробила і мама, вибачилася, проштовхуючись через селюків, які не розуміли, що стояти потрібно праворуч, а не посередині сходинок. З мамою вони робили так само тільки-но перебравшись до Гельсінкі. На пероні вона присіла на лавку, на яку мати не сідала. Потяг примчав тим самим шляхом. Мама жбурнула взуття та сумочку під лавку, а потім її вже не стало.

Норма поставила свою сумку точнісінько на те саме місце, та опустила свої черевики на сіру кам’яну плиту. Мамине взуття та сумочку їй доставили без записки. Вона відкрила сумку і витрясла її, сподіваючись, що вислизне хоч щось, але нічого там не було, лише старі квитанції, пошарпані пластирі, тобто сміття, яке можна знайти у кожній дамській сумочці.

Запахи перукарні, волосяна пилюка. Не валіза. Робоча сумка. Волосяний кольоровий сад. Декілька застряглих у застібці волосин індійської довжини і один світлий, скоріш за все клієнтки. Телефон мама забула вдома. Коли тітка його принесла, Норма була впевнена, що десь в його надрах приховувалося повідомлення, яке було для неї. Розчарування довело її до того, що вона кинула його об стінку. Останні дзвінки були з тижня перед Тайландом, повідомлення стосувалися бронювання часу, його зміни та булочок для церемонії закриття. Всі повідомлення та дзвінки мали відношення до «Туккатайка». Мама була модератором фейсбук-сторінки перукарні і її останнім оновленням за кілька годин до поїздки було наступне: «Повернувшись з відпустки, Аніта знову буде готова створювати своїми чарами найнезабутніші зачіски! Акція: ламінування волос власної довжини!».

Ще один потяг промчав повз Норми, і струм повітря пройшов по її щиколоткам. Охорона метро приходила та йшла геть, кийки, бронежилети та берци, відкрито, закрито, всередину, назовні, попередження про зачинення дверей, вагони мандаринового кольору, знайома з телевізору посмішка повара, березові лавки на пероні, товсті оксамитові спідниці фінських циган, пиво в руках, зруйновані від «метадону» зуби, люди, що їдуть у відпустку чи з неї повертаються, валізи на коліщатках, бездомні кишенькові злодії та побляклі поліетиленові пакетики, ефектні портфелі, які поспішають на роботу, жваві кроки, хрумкі від миючих засобів спідниці, тільки-но розпаковані несповзаючі капронові колготки без пальців для ніг, свіжі набійки, примноження індійського та російського волосся, а між ним малайзійського, клей, таблетки «мелатоніну», гормонотерапія, філе та більш дорогі бальзами для волосся. Остання станція мами.

Пролетіла половина дня. Уповільнюючи кроки, мати вже не бачила пересічних людей на платформі, їх прихорошеного єства, не відчувала запах дешевої туалетної води, тих, хто не користувався дезодорантом, необрізаного волосся, перебитого вчорашнім напівфабрикатом та пивом запаху поту, кока-коли та гірчиці. Вона не помічала сомалійських дівчат та чарівного мерехтіння світла у їхніх в’язаних хустинках, швидкого зростання кількості переселенців, батьків-домогосподарів зі своїми дитячими візочками, зовсім новеньких тенісних черевик, загорнутих штанин та франтських картузів. Вона не відчувала фіміам прийшлих чілійців, солодкість квітки.

Ложки, які зберігалися у морозилці, були охолоджені для очей, котрі від плачу стали, наче пухкі пташині яйця, але ефект уже вщухнув. Ложки були частиною маминих порад для краси. В молодості вони з Хеленою частенько ними користувалися також для вій. Норма потерла пальцями очі. Всі ці люди, вся ця метушня. Всі, хто був в метро, дізналися про все до неї. Дізналися, що щось сталося, прийшли на перон, і їм прийшлося знову підніматися вверх на вулицю, щоб сісти на трамвай чи автобус. Усі вони дізналися в момент, коли це трапилося, а вона в той час укладала волосся Лореалівським спреєм «Ельнетт» та бажала, щоб переговори про співпрацю вже скінчилися. Сотні людей сварилися через те, що треба було міняти маршрут та через своє запізнення на роботу чи зустріч, і вони вже все знали до неї.

Декілька років тому вони з мамою пережили таке разом. Вони їхали потягом до Гельсінкі і раптом волосся Норми почало крутитися.

Місця були вибрані у вагоні для людей з алергією, завдяки чому зайвих факторів роздратування не було, тому їй просто було не по собі. Мати запропонувала коньяк, і саме в той момент потяг зупинився. В об’яві не вказали на причину зупинки. Але всі пасажири розуміли, що з колій збирали залишки людського тіла. Всі, хто був всередині, дізналися про це раніше, ніж близькі та родичі того, хто під нього потрапив. Мати побачила її реакцію і, не зважаючи на те, вибрала такий брутальний спосіб – з усіх станцій метро саме ту, звідки Норма їздила на роботу. Якби вона не ночувала у випадкового знайомого вдома, їй довелося б прийти на зупинку саме тоді, коли все трапилося.

Норма пробудилася від деренчання телефону. До лавки підійшов охоронець і здавалося, що він спостерігає за нею. Норма присунулася до інших людей, які стояли на платформі. Дзвінок знову був з «Туккатайка». Маріон. Норма не відповідала. Вона б не змогла відноситися до тієї жінки невимушено та і не хотіла говорити з нею, вже не кажучи про те, щоб зустрітися, не зважаючи навіть на той факт, що Маріон знала, який у мами був настрій останніми робочими днями, і у неї могло бути пояснення дивній поведінці свого батька. У Норми з жінкою було кілька конфліктів, коли мати йшла з роботи разом з нею. Жінку оточувала хмара запаху перукарні, Норму нудило від неї і вона ухилялася від контакту очей. Тому вона і відступила якнайдалі від жінки на похороні, сховавшись за спинами інших. Вчинок Хелени назавжди наклав відбиток на всю родину. Люди відносяться до членів такої родини зі штучним співчуттям, із цікавістю шепчучись про них. Звичайно, не так, як про пересічних людей. Мати це ненавиділа і Норма поводилася так само.

Альвар повернув ключ і вони ввійшли всередину. Маріон залишила сандалі в передпокої, а брат йшов мов півень, байдуже оминувши плетену корзинку в коридорі звідки Маріон взяла собі пару капців Аніти для гостей. Пилюка, що скупчилася на підвіконні вітальні, здійнялася в повітрі. Жінка отряхнула свою щоку, а стоячий навпроти неї Альвар, проковтнувши цю пилюку, чхнув і почав шастати по всіх ящичках парфумерного столика, перевіряючи їхній вміст, немов роблячи бухгалтерський облік: з такою самою точністю, з такою ж пильністю, готовий відразу ж схопити будь-яку підказку. Він довіряв більше власним очам, ніж псам Ламберта, які були в квартирі миттєво після нещасного випадку і скопіювали весь вміст Анітиного ноутбука. В комп’ютері не знайшлося нічого важливого і тому Альвар очікував на той момент, коли оселя буде порожня. Хлопець, який слідкував за будинком, подзвонив йому відразу, коли все було чисто.

– Шукай адресну книгу, листівки, папірці для нагадування, лотерейні білети, авіабілети, квитанції з готелів, орендованих квартир, – сказав Альвар. – Інші телефони, карти пам’яті.

У виразі обличчя Альвара Маріон прочитала його думки. Те, що йому варто було б самому керувати справою. Тоді таких ляпсусів не було б. Вони б вже знали, хто поставляв Аніті українок, Маріон не потрібно було б думати, ким їх замінити, а брат знову отримав би один із найчисленніших своїх бонусів, і галасливий інцидент клана був би стертий з історії, а вони були б у безпеці.