– А чолноком, це як? – злякано спитала сваха Манька. – Я чула, на фабриці швейній є така машина – челнок називається, що нитку тягне. А це вже і люди чолноками стали?

– Да, до цівілізації вам далеко. Ну ето ми поправім. Челнок єдет за бугор, по вашєму за граніцу, в Турцію ілі в Польшу напрімер, берьот шмоткі, товар по вашему і тут продайот. Навар в карман. І так, пока не розкрутітся. А роскрутілся, дєлаєт бізнес здєсь, а другіє челнокамі работают.

– Та це ж опасно. А не дай бог, бандити нападуть, – ойкнула Манька, закінчуючи сервірувати стіл.

– А для етого существуєт криша!

– Бачте, кумо, добре їм, під дахом роблять, ні сніг, ні дощ не страшні.

– Да нєт, другая криша. Бєрьом биков, платім дєньгі, оні охраняют от наєздов.

– Ой Боже, кумо, в їх бички не тільки на корівок стрибають, а й сторожують, як у нас собаки. Вчені, мабуть.

– Ну, дєревня! – в сторону кинула гордська сваха, переводячи подих. – Да, віжу, у вас цівілізація і нє ночевала. Но ето ми поправім. Дай время.

– Свашечко! Ви що питемете? Самогоночку чи може наливки з дороги? – защебетала Манька, протираючи рушником запітнілі графинчики.

– Нєт, я свою. Гдє моя сумка? – озирнулась по сторонах сваха Ліза.

– Та ось, на бильці висить, – спохватилася сваха Манька, подаючи невеличку шкіряну сумку з величезною кількістю блях та ланцюжків.

– Вот! «Бєлая лошадь»! Віскі із запада! Рекомєндую всєм. – Витягла із сумки півлітрову пляшку заморського пійла. – Нєсколько лєт употрєбляю. Как бальзам Бітнера.

– Ну а ми вже своєї, домашньої, – рука свахи Маньки потягнулась до графина з біленькою, та на півшляху повернулась до наливки.

– Розпечатаємо, кумонько, душу наливкою, а потім уже добавимо біленькою. Ви як, кумо?

– Як ви, так і я. Ви ж знаєте, я з вами душа в душу!

Городська сваха налила чарочку своєї «лошаді», куми – вишневої наливки, чокнулись та залпом випили. Сваха, що страждала від дієти, накинулась на м'ясо: миска холодцю швидко догнала перед тим вкинуте індиче стегенце, а за ним полетіли відбивні та котлети.

Кума Галька штовхнула Маньку під столом ногою, кивнувши на графинчик:

– Наливай, бо закуски на стане! – І знову чарка «лошаді» та дві самогону були використані для підняття життєвого тонусу. Після третьої потяглася неспішна розмова.

– Свахо, а коли ж свадьбу робити будемо?

– Зачєм свадьба, оні уже давно вмєстє жівут, по – європєйскі.

– Та не по звичаю це, треба свадьбу, бо скажуть, що зажерлася Манька, єдиному сину не захотіла свадьбу справить.

– Ну єслі ви настаіваєтє, сдєлаєм свадьбу, когда скажєтє.

– Я то нє настаіваю, та обичай такий у нас. Треба.

– Тогда давайтє согласуєм врємя. Я за тєм і прієхала.

Після довгого скакання на «Бєлой лошаді» городська сваха лягла спочити на пухових перинах, а дві куми, обговорюючи останні новини, пішли порати худобу.

* * *

По указу голови мале й старе сходилось до клубу на збори. Кутчани та родичі збирались у купки, обговорюючи останні новини. Хома Опанасович з активом, у який входили він сам, секретарша, кур'єр та начальник охорони стояли осторонь, рахували, скільки вже зібралось присутніх. Від гурту до гурту носилася маленька жіночка у розкльошених штанях та спортивній бобці з закоченими рукавами та щось втолковувала хуторянам.

– Хомо Опанасовичу! – порушила мовчанку секретарша. – Вже зібралось вісімдесят дві душі. Може будемо починати? Бо розходитись почнуть.

– Люську та бабу Параску одкинь. Вони в опозиції. А може і ще когось заагітували проти влади. Підождемо, може ще хтось підійде. Ще діда Павла немає, цей ніщо не проґавить. Підождемо.

За хуторянами на збори прибігла зграя собак. Собаки на хуторі користувались великими привілеями, ганяли, де заманеться, тягли яйця із курячих гнізд, маленьких курчат, а в декого забігали прямо на кухню та тягли зі столу все що попало. Лише на ніч їх хазяї прив'язували, щоб бува ніхто не вкрав. Зараз собаки прибігли за господарями до клубу і почали ділити сфери впливу. Через деякий час Люсьчина контрагітація була поглинута собачим гавкотом та скімлінням. Голова звелів начальнику охорони припинати це «безобразіє». На що відданий начальник, потомок славної когорти ворошиловських стрільців кинув каменюкою у самісіньку середину зграї, вціливши у найменшого кудлатого цуцика, який вертівся у самісінькій купі, показуючи свою значущість. Після влучного кидка собача зграя, залишивши скімлячого цуцика, розбіглася геть.

– Ой, боже ж ти мій! Бідний мій сюня! За що ж це тебе так? – до песика підбігла одіта у махровий халат та валянки жінка. Схопила песика на руки, підбігла, голосячи до активу:

– За що ж це ви нас так караєте? Я й так обіжена, чоловік п'яниця, хата валяється, а ви землю уділили на другому кінці хутора та ще й цуцика підбили!

Збори розділилися на два табори: захисників цуцика та прихильників рішучих дій начальника охорони. Хома Опанасович, відчувши, що кворум може у будь-яку хвилину розпастись, скомандував розпочинати збори.

– Вікторіє Павлівно! Розпочинайте! Слухайте уважно. В перший ряд садіть інтелігенцію, ну виберіть тих, у кого взованка краща та зуби передні на місці. Це буде інтелігенція наша. На гальорку всіх крикунів та борців за правду. Хай попробують докричатись до президії. Дід Павло хай сідає де хоче, однаково не дочуває. Люську з бабою Параскою не пускайте. Кажіть, що це установчі збори партії, а не сходка. Нема їм що тут робить. Кур'єр Нюрко! А ви будете робити регістрацію, і записувать, хто що казав. Я потом після зборів поясню, шо кому нада. Хай тіки прийдуть до мене!

Секретарша, максимально використовуючи свої інтелектуальні можливості, всадила людей згідно указам голови.

– Ти куди у драних чоботах рвеся вперед? Позору хочеш наробить? Марш назад! Це шо, надуваші? Двадцять год назад може і були надувашами! На гальорку! Ти чоботи коли мив? Перед окупацією? Назад! Куди у кухвайці прешся? Шо, чиста? Одна вата стирчить! Це не кухвайка, а латки, зшиті докупи! Марш назад!

Самим останнім приїхав на збори дід Павло на возі, запряженим конем, мабуть років на п'ять молодшим за діда. Кінь ще не здох завдяки дуже екологічно чистому повітрю над хутором та щоденним дідовим молитвам. Дід хотів заїхати возом прямо у клуб, та начальник охорони, як завжди був напоготові, миттю присік цей можливий терористичний акт. Дід, що вже років з двадцять слабував на вуха, поперся наперед, та Вікторія Павлівна посадила його у другий ряд, вигнавши перед цим на гальорку крикливу бабу Одарку. Начальник охорони, уполномочений Нюркою охороняти громадський порядок, пресікав будь – які спроби Люськи та баби Параски проникнути у зданіє.

Кворум зібрався і був готовий до участі у зборах. Ждали районного начальства.

Через півгодини народ почав бунтувати. Найбільш нетерплячі крутили самокрутки та демонстративно пускали дим у стелю. Жінки, перемивши кісточки ворогам та недругам, почали збиратися додому, кленучи організаторів на всі заставки.

Тут біля входу, злякавши дідову Павлову коняку, заскреготіли гальма. З чорної «Волги» з двома антенами спереду і ззаду вийшло районне начальство. Попереду ступав великий начальник з чорною папкою під рукою.

– Якої ж величини повинне бути обласне начальство, якщо районне таке велике? І де вони його беруть? – думав Хома Опанасович, задираючи назад голову, щоб глянути у глибокі начальницькі очі.

– Скіки зійшлося? – кинув з височини своєї посади перший.

– Вісімдесят одна штука! – відрапортував угору голова.

– Інтелігенція є?

– В першому ряду сидить! – рапортував Хома Опанасович.

– Опозиція?

– Надворі начальник охорони тримає.

– Хай би зайшли, недемократично це. Ну ладно, почнемо без них.

– Догогії товаріщі! – звично крикнув у зал перший. У клубі спочатку затремтіли вікна, потім звукова хвиля, відбиваючись від облуплених стін, вдарила у стелю, відколовши чималий шмат штукатурки, який з тихеньким хурчанням впав у середину зали, зчинивши легенький переполох.

– Тихше, тихше! – зашипіли у залі.

– Дорогіє товаріщі! – не розкриваючи рота, продовжував говорить начальник. – Вам хліб ще завозять у сільмаг? – Завозять! Завозять! – закивали із залу. – А оселедці? – знову ствердна відповідь. – А молоковоз приїзжає? – Аякже, щоранку. – Так вот. Я щитаю, шо у вас нормальне життя. І єслі ми січас створимо партію, за яку зараз проголосуємо єдіногласно, то таке життя буде і далі.

Дід Павло, якому онук подарував імпортного радіоприймача і по якому дід щоночі напівзвуку слухав «Голос Америки» і через це вважався найбільш політично підкованим жителем хутора, підняв руку:

– А вопросик можна?

Перший ствердно кивнув головою.

– А які політичні цілі переслідує ваша партія? – словами та інтонацією заграничного диктора урочисто вимовив дід.

– Інтересне питання – закивав головою перший. – На нього дасть отвєт наш главний ідеолог, – вказав на чоловіка у чорному костюмі з яскраво – червоною краваткою на тлі білосніжної, ще мабуть ні разу не стіраної сорочки.

– Наша партія, яка має назву «За щастя у радості», або абревіатурно «За щура», ставить перед собою надзвичайно глобальні цілі. Ми, нелегкою працею на благо обшества отримали власть, дану нам народом у свої руки. І тепер, спираючись на волю народу, хочемо цю власть і далі тримати у своїх руках. А для цього нам нада партію, шоб сиділа і у парламенті, і в області, і у районі. І ця партія буде спиратись на вас, її оплот. Дуже інтересна і глибока мисль закладена у самому названії партії. От вам сьогодні привезли свіжі оселедці? – З залу загуло: – Да! Да! – А шоб несвіжі? Чи була б у ваших очах радість? Чи мали б щастя ваші сім'ї? Ні. І це очевидно. Так вот, ми будемо добиватись, щоб і далі у ваш сільмаг завозили тільки свіжі оселедці, прямо з моря. А тепер глянемо на другу сторону медалі. – В залі переглянулись, шукаючи ту медаль. Ідеолог помітив це і зразу вніс ясність. – Це я так образно кажу. Інакше можна сказати, друга сторона проблеми. Візьмемо опозицію. Вона не створювала матеріальні блага тяжкою працею, а хоче забрати владу у нас і сама їсти свіжі оселедці, а вам давати тухлі. Чи правильно це? Я вас питаю? Ідеолог підняв вгору руку із міцно затиснутими папірцями. Зал злякано принишк, переварюючи сказане.

– От і я кажу, неправильно. Влада повинна опиратись на народ і давати йому тіки свіжі оселедці та інші смачні продукти. От давайте за це і проголосуємо.

Незважаючи на протести опозиції у складі Люськи та баби Параски, що скандували за порогом: «Враг нє пройдьот!», вісімдесят одна душа проголосувала за створення нової партії.

* * *

– Ха-ра-шо, всьо будєт ха-ра-шо! – пророкувала Вєрка Сердючка через підпалені амфітонівські колонки. Разом з нею цей лозунг скандувало стоп'ятидесятиголосе весілля, що насилу помістилось на величезному Маньчиному подвір'ї, яке на даний час перетворилось на гігантську дискотеку.

Ближче до колонок, відтираючи хуторян хитромудрими вихилясами рук, ніг, голів та інших не названих частин тіла загонили рештки чорнозему у глинястий материк півсотні городян, що приїхали спеціально для цього найнятим «Ікарусом». Далі, дотримуючись правил гостинності, вихиляли натрудженими тілами хуторяни, що всі як один прийшли на це дійство.