Я подивився на неї. Не знаю, чого більше було в мені в ту мить – чергової переконаності в тому, що у світі є речі, які ніколи вже не виправиш, або ж надії, що може так і треба. В моєму житті було багато жінок, які не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моїй професії завжди обираєш менше з двох зол. Жіноча дурість проти жіночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першій.

– Бачить Бог, прийде день і усі вони стануть генералами, – сказав я, поцілував її в лоба і додав:

– Дві твої подружки, гарні й розкуті. Вважай це моїм наказом.

Я сказав дві, бо Нечипайло був одружений і в жодному разі не пішов би на зраду.

– Він прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталі вечора.

– Вона в нього доволі вродлива та амбітна. Мірило життя – гроші. Чи зможе вона адекватно сприйняти ваші хороми? – засміявся Мирон, але в тому жарті я почув гірку правду життя капітана СБУ Микити Нечипайла.

Я взявся за організацію невеличкого свята, адже зона АТО була війною. Мої хлопці їхали на війну, де про них не мали знати ані вороги, ані друзі. Їх не було у тій війні, на тому полі бою. Вони мали стати невидимі, тінями, які впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля більше не подарує. І саме в цей момент вони забирають життя у покидьків, які вирішили знищити їхню країну, вкрасти все те, про що мріяли їхні далекі пращури, діди та батьки. Мої хлопці перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завісою таємниці, чиє викриття дарує смерть.

Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звісткою. Я знав ту проблему, але тепер я володів ресурсом, здатним її усунути.

– Я дам йому триста тисяч доларів, – сказав я Мирону.

У відповідь полковник здвигнув плечима.

– Гроші ваші, тому й вирішувати вам.

– Вони не мої, і тобі це добре відомо.

– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрізвище Лиходій.

– Чому ти вирішив стати Лиходієм? – раптово змінив я тему нашої розмови.

– До чого тут це? – здивувався полковник.

– Банальна цікавість заслуженого ветерана спецслужб.

Євген задумався. Вираз його обличчя свідчив про пошук відповіді, слів, якими зміг би виразити повноту почуттів, коли обирав псевдонім.

– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларів? – врешті-решт, він вирішив обійтися невинним жартом.

– Звичайно. Але спершу Лиходій.

Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповідь сором’язливого школяра, який ніяковів від власного бажання бути не тим, ким був насправді.

– Лиходій, – сказав Мирон, – то від впертого дитячого бажання вирізнятися на тлі сіренького батька. Можливо, вам цього ніколи не зрозуміти, але…

– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалі ніколи не було того батька. Напевно, цим і обумовлюється мій життєвий вибір.

– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мій життєвий вибір. Мені кортіло бути Лиходієм, аби йти наперекір придуманій для мене іншим долі, бунтувати проти волі й покірності батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

Він замовк. Я подивився на нього і зрозумів усю трагедію полковника Євгена Мирона.

– Ти його зневажав? – запитав я.

У відповідь він мовчав.

– Давайте краще про триста тисяч і вечерю. Я не хочу говорити ні про батька, ні про Лиходія. Єдина щира, чоловіча розмова трапилися між нами, коли батько був вже хворий. А за декілька хвилин після цього він помер.

– Вибач. Я не знав, що у вас…

– Просто не треба! – перебив мене Мирон, і я замовк, аби за мить повернутися до вечері.

Ми сиділи у вітальні. Стіл було сервіровано на вісім персон. В очах дружини Нечипайла – доволі вродливої брюнетки – я бачив іскри заздрощів, які починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларів вміють покращувати настрій.

Моя дружина не спасувала, і Принцип з Мироном отримали супутниць на вечір. Одна з них, я знав її у минулому житті, була колись королевою усіх нічних закладів Києва. Ще й зараз вона не втратила своєї вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хірургів. Її звали Ольга, і в січні їй виповнилося 36. Саме їй судилося скласти компанію молодшому за нею на цілих чотири роки капітану Принципу.

Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд їй можна було дати і 30, і 40. Це була білявка з коротким волоссям і синіми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирізом на спині, і усі ми побачили тату східної, скоріш за все японської, тематики. Мені кортіло дізнатися, що воно в біса може означати – усі ті візерунки та знаки, але питати не став. Я вирішив зробити це потім, коли залишусь на самоті з дружиною, а її подруга візьме під руку мого полковника Мирона й вони слідуватимуть прикладу усіх тих, хто не знає, що таке кохання, а віддається виключно полону шаленої пристрасті.

– Ну що, – я підвівся з крісла. В моїх руках був келих шампанського і на правах хазяїна я мав казати перше слово. – Пропоную перший тост за зустріч!

Ми випили і почали їсти, приглядаючись одне до одного.

Десь за півгодини в тиші кімнати народилася розслабленість. За столом почали лунати жарти, на обличчях моїх гостей я помітив посмішки і отримував задоволення, що хоча б сьогодні ми усі трішки забудемося про війну. Мені хотілося зробити приємне цим чоловікам, яких я завжди вважав своїми хлопчиками і бачить Бог, я намагався з усіх сил.

Атмосфера ставала розкутою, дружньою. За години півтори розпочалися танці, потім посиденьки за принципом хлопці-дівчата, а далі ми знову усі зустрілися за столом. П’янка ілюзія химерного щастя грала з нашими душами, і я помітив, що мої офіцери готові продовжувати ту гру, так само, як і вбивати нелюдів, які прийшли на їхню землю.

Я бачив, як Мирон жадібним поглядом їсть свою супутницю. Помітною стала для мене і сором’язлива нерішучість Принципа, який хотів обійняти Ольгу, але його руки залишалися лежати на столі. Один лишень Нечипайло не цурався власних почуттів та любові до гарної випивки, замішуючи усе це на чорних жартах.

– Годі тобі! – сказала йому дружина після чергового анекдоту, але в її тональності не було злості, а відчувалося прохання самки до самця, здатного не тільки його виконати, а й наповнити її життя сенсом.

Наші посиденьки тривали до другої години ночі, а потім ми розійшлися – кожен у своєму напрямку, аби до ранку насолоджуватися життям, пам’ятаючи про те, що далі починався шлях до помсти.

Усі ми розглядали ліквідацію Ігоріна як генеральну репетицію перед сакральним дійством, наслідки якого не міг би прорахувати жоден з аналітиків, як і не міг це напророчити ні один з віщунів, бо ми вирішили грати зі смертю, аби зберегти життя мільйонів наших співвітчизників.

* * *

Мирон завжди подобався мені своєю мовчазливістю. Євген не втручався у справи інших і не любив, коли це робили стосовно до нього. Він ніколи не ставив зайвих запитань, не сперечався з керівництвом, а робив те, що йому казали. Крім того, і це досить важливо при нашій з ним професії, він умів мовчати та берегти таємниці. Я міг йому довіряти, бо його патріотизм був поміркованим. Принцип же фанатично любив Україну, а Нечипайло ніколи б не пішов на те, що могло б загрожувати його сім’ї.

Я не полінувався і власноруч придбав квитки на літак. Паспорти з нашими фото і чужими прізвищами були у мене наготові, щойно розпочалася війна. Мирон заїхав до мене, і ми викликали таксі, яке доставило нас до аеропорту. Ми швидко пройшли усі формальності, пов’язані з реєстрацією, прикордонним оглядом та паспортним контролем і вирішили чекати на літак у барі аеропорту. Я замовив келих пива. Мирон надав перевагу чаю.

– Ти знаєш, до кого ми летимо? – запитав я його.

– Ні, – відповів він.

Я зробив два великих ковтки і сказав:

– Ти колись чув про людину на прізвисько Гарун?

Він задумався.

– Якщо він пов’язаний з торгівлею алмазами, то я чув про нього. Здається, він мав якийсь стосунок до нашої Контори.

– Безпосередній. Він працював з контрабандою, аби потім зробити її своїм доволі прибутковим бізнесом.

– Ми летимо до нього?

У відповідь я стверджувально хитнув головою.

– Хименко Олександр Віталійович, 1957 року народження, підполковник у відставці, а наразі один з королів алмазного бізнесу на прізвисько Гарун, – сказав я, але промовчав про те, що він також був моїм другом, якого я прикрив свого часу, порушуючи присягу офіцера, аби не зрадити клятву дружби.

– Він буде з нами говорити? – запитав мене Мирон.

– Якщо ми летимо до нього, мабуть що буде, – сказав я.

– Він дасть нам гроші?

– І не тільки гроші. Алмази, вони, брате, річ дуже вишукана й переконлива. Хочеш, я попрошу у нього щось особливе для твоєї нової подружки? – я посміхнувся Мирону, і він посміхнувся мені у відповідь.

– Не треба. Я сам.

– Що сам?

– Зароблю на них.

Я зітхнув. При зарплаті полковника СБУ заробляти на алмаз, який міг би задовольнити апетит його нової подруги, потрібно було б років з триста. На жаль, ніхто з нас не міг стільки чекати. Та й що то було б за життя: усі триста років розпинатися, аби в кінці життєвого шляху отримати один лишень камінчик? Байдуже, що дорогоцінний.

Незабаром дзвінкий жіночий голос повідомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пішли у напрямку виходу на літак до Женеви.

«За якихось дві з половиною години я буду в центрі Європи», – думав я. «До слова, моїм пращурам знадобилися б цілі тижні, а може й місяці, аби дістатися до Швейцарії. Та й хто б їх туди пустив?»

Філософські сентенції з присмаком цинізму давно вже стали моїми добрими супутниками. Я виправдовував їх існування, бо життя разом з ними не здавалося мені таким мерзотним, яким було насправді.

У літаку я спав, намагаючись абстрагуватися від дійсності та забути про війну. Я знав її таємниці, і вони не додавали мені щастя, не породжували надії, а змушували констатувати серйозність ситуації, в яку Україну втягував Кремль, Вашингтон та й інші гравці на тій кривавій дошці.

Мирон сидів поруч і читав книжку. То був Бальзак, і це мене здивувало. Ніколи не міг подумати, що Євгена колись зацікавить старий французький реаліст з його трагічними історіями, де все замішувалося на інтризі, багатстві, жадобі до золота та підступності людських творінь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.

– Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.

Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.

– Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.

– Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.

– Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.

– Я слухаю.

– Ти візьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумів я.

– В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.

– Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.

– Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.

– Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

Мирон підійшов до мене.

– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

– Не зовсім, – пригнічено відповів я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.

– Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.

– Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.

– Я вже подумав…

– Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.

– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

Коли він відійшов, я спитався Євгена:

– Чому саме білоруси?

– А хто? Може казахи чи молдовани?

– Напевно, ти правий.

– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.

Офіціант приніс нам по чарці горілки.

– Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, – зауважив йому Мирон.

– Тобто цілу пляшку горілки? – перепитав спантеличений офіціант.

– Саме так, – відповів йому Євген.

– Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.

– Як це ніхто? А ми? – запитав я.

– Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, – в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.

Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.

– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.

Він подивився на мене і відповів:

– Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.

– Облиште його, – втрутився Мирон. – Він тут ні до чого.

– Така в мене вже манера жартів, – сказав я.

– Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.

– Ось тільки вчити мене не треба! – розізлився я.

– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.

Мирон був правий, а я – ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.

«Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.

– Несподівано, – Євген був відверто здивований. – Що ви йому на це відповіли?

– Поки що нічого. Відповідь маю дати завтра.

Ми замовкли. Мирон дивився крізь мене на сусідній столик, за яким проводили свій вечір три гарненьких дівчиська. Я ж згадував Гаруна, яким він був на тих всіх війнах, що довелося нам пройти разом.

Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду – їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі з’являться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.

Ми познайомилися з Гаруном в училищі. Я був старшим за нього і вже розпочав свою роботу в КДБ. Моїм завданням у перші роки служби було шефство над іншими, молодшими, менш досвідченими, проте перспективними, які навчалися в училищі.

– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив мені мій наставник, вказуючи на Хименка.

– А він того вартий? – жартом спитався я.

– Не розчарує. Має стержень і жадобу до знань. Проте в наявності й лихий характер.

– Ми усі тут не без характеру.

Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.

Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.