Читать книгу «Ворог, або Гнів Божий» онлайн полностью📖 — Сергій Постоловський — MyBook.
cover



– Коли це сталося? – запитав я, маючи на увазі його ногу, яку мені, як і іншим, вже ніколи не бачити.

Микола Федорович правильно мене зрозумів і витер салфеткою свої вуста. Він дожував тарань, зробив декілька великих ковтків пива, ще раз провів салфеткою навколо рота і розповів мені історію свого каліцтва, повідав легенду отримання цього «ордена», без якого він почувався б набагато щасливішим, ніж був на момент нашої зустрічі.

– Чотири роки я вже не знаю, що таке ліва нога. У перші хвилини, коли прийшов до тями, хотілося покінчити з собою. Пізніше, десь тільки рік по тому, я прочитав в одному журналі, що таке бажання є цілком нормальним для людини, яка звикла підкорювати долю, а не навпаки. Я ж свого часу був справжнім підкорювачем. І долі, і волі, і вродливих жінок, і багато кого й чого іншого, – він підморгнув мені, неначе змовник, і ми знову пили за Україну та проти її владарів.

Закусивши солоним огірком, Гопко продовжував:

– Сталося це в двадцять дев’яту річницю Чорнобильської трагедії. 26 квітня ми стояли під Широкином. З одного боку море, з іншого – ворог. І точка відліку мого нового життя, другого народження, без ноги, долі, особливих перспектив.

Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стріляли з усього, чого можна було. У хід йшла артилерія 152-мм і 122-мм калібру, танки, міномети 82-мм і 120-мм калібру, стрілецька зброя. Гниди такі! Самі ж запросили перемир’я і самі його порушили! Розвідка повідомляла про передислокацію противника, але не сталося, як те нам гадалося.

– Розвідка була ваша? – запитав я.

– І штабна, і наша, – відповів він.

Я зітхнув, закурив і сказав:

– Я пам’ятаю той день. Найбільш інтенсивні бої під Широкином. До речі, зрадника, що давав інформацію, не спіймали до цього часу.

– Не дивно. Мене, взагалі, вже нічого не дивує. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засміявся Гопко, увібрав на повні груди цигаркового диму і закашлявся.

Я поспішив йому на допомогу, але він виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.

– Я в нормі. Повернімося до теми розмови.

Зранку я ще казав комбатові, що треба привітати наших чорнобильців – їх у нас було троє, а ближче до обіду, коли почалися обстріли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами. Я повинен був слідувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвід таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися діяти якомога обережніше.

Він зупинився та перевів подих. Я бачив, що йому хотілося говорити, сказати про те, що назавжди змінило його, породило зовсім інше життя і такі ж нові турботи та радощі. Якщо ж детальніше про останні, скажу, що таких було обмаль.

Тим часом, відпивши пива й кинувши до рота жменьку солоного арахісу, Микола Федорович Гопко продовжував свою розповідь.

– Вам колись доводилось ламати кінцівку? Хоча б якусь, не важливо, руку чи то ногу?

– Ні, Бог милував, – спокійно збрехав я.

Його нижня губа смикнулась і мені здалося, що то була заздрість. Гопко більш не чим не видав цього негідного почуття, а сказав:

– Тоді ви не можете уявити, що таке, коли в тебе на шаленій швидкості несеться відламок, який просто вириває більшу частину ноги, вибиває її з твого тіла, наче кеглю при грі в боулінг. І в ту саму мить, коли це відбувається, сотнями ядерних спалахів перед тобою вибухає всесвіт.

Віг замовк і закурив. Я випив чарку і теж закурив. Тиша була необхідна нам обом, бо кожен хотів думати про те, що один пережив, а інший неодноразово бачив. Наші душі вимагали сатисфакції, адже занадто багато вони втратили на війні.

– Обстріл вели зі східної частини села, яку вони контролювали. Потім я багато разів думав, як це могло трапитися, що цілих три доби ми не знали про захоплення тієї частини. Виходить, що штаб надавав нам неперевірені дані. Пізніше, вже після того гучного процесу над генералами, я зрозумів, що нас просто зрадили. В ті дні, як ви пам’ятаєте, у Москви досить гостро стояло питання з живою силою.

«І Кремль прийняв рішення змінити тактику на знищення якомога більше українських військовиків, аби хоча б приблизно відновити паритет», – згадав і я собі нашу спільну війну.

– Ми потрапили під артобстріл одними з перших. Наступного дня бойовики підсилили атаку. Вони намагалися накрити ракетами великий квадрат, орієнтуючись виключно на нас, а вже потім на техніку, будівлі та житлові квартали. Був наказ, аби після атаки залишилася чорна, випалена земля, і треба визнати, що терористи відчайдушно кинулись на виконання того бездушного наказу.

Я знову налив нам по чарці.

Трагедія, в якій Гопко втратив ногу, не була для мене новиною або ж якоюсь таємницею. Вже на вечір того ж дня ми чітко розуміли, що ворог не має жодного наміру виконувати умови перемир’я. Вони били своїми «Градами» і танками по усіх домовленостях, по українцях, аби знищити наш народ, який не бажав жити під їхнім ярмом.

Там, під Широкином, було всі – і батальйони, і новобранці, і кадрові військовики, і волонтери. Не було там тільки правди та розуміння того, що відбувається насправді. Наче сліпі, вони йшли на свою Голгофу, аби вже ніколи не повернутися до звичного, мирного життя, яке ще рік до того видавалося таким же природним, як і захід сонця на порозі ночі.

– Я не пам’ятаю виходу з оточення. Напевно, мені ще пощастило, адже нашу групу, як я вже казав, накрило однією з перших і тому ми змогли одразу почати евакуацію 200-х і 300-х. Інші, ті, що йшли за нами, не мали такої прерогативи, і я досі не можу дати собі чесної відповіді, чи заздрили ті з них, що потрапили у полон, своїм побратимам, яких навіки увігнала в землю ворожа артилерія.

Нам би в ту мить наші «Коршуни»… 280 кілометрів – це вам не жарти. Летить собі ракета, а під тобою земля гуде.

Я подивився на нього і промовчав. Що міг сказати йому я – той, хто знав війну, як своїх п’ять пальців, пірнав з головою у її криваві ріки, розробляв операції і тонув у хвилях зради, цинізму, підступних хитрощів бездушного агресора? Що міг подарувати йому я, коли з усіх дарунків долі мав одне лишень бажання помсти та роботу, яка змушувала мене пробуджуватися кожного ранку? Я розумів: хоч би що йому запропонувати зараз, хоч би якими почестями та увагою осипати, в свідомості заступника комбата батальйону *** все це виглядатиме жалюгідними крихтами з того торта, який за спинами звичайнісіньких солдат розділили організатори та імплементатори нового геополітичного порядку в Європі та й світі загалом.

– Мене направили до Дніпропетровська, звідки за місяць перевезли до Київського госпіталю. В той час я був героєм. Справжнім героєм… – він запнувся, наче обмірковуючи якесь важливе рішення, але згодом слідував далі. – Знаєте, як воно траплялося в ті часи. Ось живе собі людина, знайомиться собі з дівчиною, вони закохуються одне в одного, потім – весілля, діти, пошуки роботи, гонка за шансом, грошима, успіхом… Але з кожним роком кріпне та стверджується в тій людині розуміння, що проблема не в ній. Проблема в державі, в тих пихатих владарях, відвертих бандитах і крадіях, якими кишить українська політика. Наче сарана, злетілися вони з Донеччини та Луганщини до Києва і почали гризти столицю, країну, її ресурси та народ. І ось одного ранку, коли вже розумієш, що Європа вкотре рухається далі, але знову без України, починаєш клацати телевізійним пультом і не можеш зрозуміти, що то таке показують. А показують лише одне, як «Беркут» б’є студентів, що зібралися на головній площі країни, аби виразити свою громадянську позицію й сказати «Ні!» політиці тих людей, що стоять на чолі їхньої батьківщини. Кров приливає до голови, обличчя червоніє, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу кріпнуть й вимагають дій. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Києва, сходяться на Майдані, а там виникає ціле місто, республіка тих, кому гідність та честь не просто слова, а стан душі й світогляд. Все починається знову, починаєш пригадувати Майдан десятирічної давнини, помічаєш агентів опозиції, які намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацію, що це вони створили Майдан, а не люди; прискіпливо вдивляєшся в підозрілі обличчя, кидаєш недовірливі погляди на авта, в яких може ховатися ворог.

Ти розумієш, що цього разу опозиція не в фаворі. Юля сидить, ті троє – щось таке незрозуміле, аморфне, несправжнє та неживе. І тут починається. Перші каски, перша бруківка, шини, густа ковдра чорного диму на Грушевського, перші жертви, переговори влади і опозиції, а ось вже палає весь урядовий квартал, а за тим настає 20 лютого, – Гопко замовк, а потім з відчайдушним болем додав:

– Закінчується ж усе під час так званого перемир’я, на березі моря у селі Широкиному. І ось ти вже коротший, ніж був до цього, твій мозок, наче одна розкрита рана, на яку щохвилини сиплють жар з вогнища людських амбіцій. Ти герой, але герой вчорашнього дня. Сьогодні ж посміхається здоровим та кмітливим. А твоє покоління понівечених калік має належати тільки історії.

Того вечора Гопко запам’ятався мені декількома речами. Перше, що одразу кидалося в очі, це його несамовите бажання скоріше напитися. Можливо, то була звичайна захисна реакція від зовнішнього світу. Може, він хотів сп’яніти, аби слова його були більш щирими й чесними. Але тепер я вже точно розумію, що Микола Федорович Гопко просто хотів втопити в горілці свого ворога, який безперестанно жив в його тілі.

Інша річ, яку я побачив в його погляді, – відчай та відверта образа. Саме в такому порядку, а не навпаки, бо відчай і породив образу на всіх – владу, державу, простих людей. В жодному разі Гопко не вважав себе унікальним. Микола Федорович був одним з тих, хто вірив і знав, що якщо не він, то ніхто не захистить батьківщину. Тому і йшов на Донбас. Не для себе, не для влади, не для Європи та Америки. Він йшов туди, аби його діти могли жити у власній країні. Ображений ідеаліст-романтик, без крихти цинізму та підступності, він щиро вірив у правильність та правдивість власних дій.

На ранок, коли він прокинувся і не одразу збагнув, де перебуває, я подивився на нього і зрозумів – він потрібен мені. Бо в тій грі, яку ми розпочали проти зрадників та бездушного агресора, тільки ідеаліст-романтик міг виконати поставлену перед ним задачу.

* * *

Від самого дитинства батько готував мене до кар’єри дипломата. Він був сином дипломата та й своє життя присвятив зовнішній політиці, прославляючи «соціалізм з людським обличчям» у країнах Варшавського договору, а пізніше, коли той самий договір зник, як і СРСР разом із Залізною Завісою, намагався перейняти перший демократичний досвід у Чехії та Словаччині. Батько не досяг особливих висот на дипломатичній ниві, змінюючи посади другого та першого секретаря у Празі й Братиславі на затишні кабінети в будівлі Міністерства закордонних справ України, які передбачали такі ж затишні, непомітні й зовсім вже не гучні посади.

Інша справа мій дід, якого я знав виключно за старими чорно-білими фото. По смерті батька я перевіз ті фото до себе й іноді годинами дивився на них, намагаючись зрозуміти далеку та невідому постать, що посміхалася мені крізь роки історії.

Дід починав свою кар’єру ще за Леніна. Він просував ідею комунізму в Перу, Чилі та Мексиці, а в останні роки свого життя в далекій Аргентині й на Кубі. Він був сильним радянським латиноамериканістом, який досконало вивчив іспанську мову під час громадянської війни в Іспанії. Батько казав, що в Іспанії він приятелював з Лоркою, а коли того стратили, дід присягнувся на вічну помсту фашистам, аж поки смерть не забере у нього життя. Сімейні легенди казали, що він пив на брудершафт з Хемінгуеєм, а потім бився з тим на кулаках, як те полюбляв робити шалений американець.

Коли я виріс і мав складати вступні іспити до інституту міжнародних відносин, батько розповів мені, що десь у році 1936-му дід мав доволі шалений роман з однією іспанкою, чиї родичі були великими землевласниками та істинними католиками. У перекладі на людську мову це означало, що вони підтримували політику генерала Франко, але аж ніяк не республіканців.

– Ти хочеш сказати, що він покохав ворога? – запитав я.

На це батько лишень якось загадково посміхнувся і відповів:

– Серце не знає політики. Йому відоме тільки кохання.

Дід помер молодим – йому було лишень сорок три роки. Я не знав істинної причини його смерті. Коли ж запитував батька, він сумно посміхався і промовляв одне-однісіньке слово «інфаркт».

– Це трапилось одразу після війни. Він був одним з тих, хто першим зрозумів усю небезпеку й одночасну велич Манхеттенського проекту. Мій бідолашний батько просто не зміг пережити страху, який на нього навіяла можливість ядерної війни. Мені тоді було лишень два роки…

Перед самою своєю смертю батько розповів мені більше. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Єдине, про що жалкую, це те, що я не встиг сказати йому всього, що хотів. Я був скупий на почуття до батька, а іноді просто жорстокий. На жаль, комплекс Едіпа не оминув мене, хоч би як я це зараз заперечував. Уже потім, на ділянці старого польського цвинтаря, що на Байковому кладовищі, сидячи біля його могили і напиваючись горілкою в самоті, я безперестану говорив те, що мав сказати за його життя. Я розмовляв з мертвим, а повинен був зробити це з живим. На жаль, вбиваючи людей без жодних сантиментів, руйнуючи долі і цілі світи, я так і не наважився сказати рідній людині такі прості й потрібні слова. Тому не варто робити висновки щодо сміливості лишень з уміння однієї людини воювати проти іншої. Сміливість визначається словами – такими потрібними, але неможливими через внутрішній страх бути незрозумілим.

Батько помирав у муках. Діагноз лікарів ввігнав мене своїм тяжким молотом у самісіньку землю. Як перед смертю казав батько, рак буває не тільки з пивом. Іноді він приходить з похоронкою.

Я добре пам’ятаю той останній день, який навіки закарбувався в моїй голові, бо він назавжди забрав у мене батька.

Була осінь. Жовтень вабив своїми неповторними, гарячими барвами, що змінили літню зелень. Ще гріло сонце й природа вступала в ту пору, яку прийнято називати «баб’ячим літом». Людям здавалося, що життя – ось воно поруч, тепле й лагідне. І вони раділи тому життю, наче малі діти, бо, насправді, ми всі залишаємося дітьми, змінюючи тільки свій фізіологічний стан та карбуючи наші душі новими шрамами, але надії і сподівання назавжди залишаються по-дитячому наївними, а тому безгрішними.

В той день, вже після розмови з лікарем, а точніше його мовчання на мої запитання, я все ще сподівався і вірив у диво. Проте, диво, як і успіх, речі крихкі. Воно так і не з’явилося на нашому горизонті, залишаючи лічені години моєму бідолашному батькові.

Він лежав у своїй спальні, не бажаючи помирати в лікарні під наглядом медсестр та лікарів. Увесь пожовклий, як та осінь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лівого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку і хотів її витерти, але він лише хитнув головою і сказав:

– Облиш. То зайве. Краще сядь біля мене.

Я сів.

Ми ніколи не вміли говорити, як це вміють робити інші батьки та їхні діти. Нам завжди заважали наша пиха, гордівливість, впертість і незрозумілий снобізм. Ми були два полюси однієї планети, пов’язані спільною кров’ю та роз’єднані нашими неперевершено лихими й занадто складними характерами. Ми розтрачували життя на сварки, непорозуміння та образи. До речі, саме цим раніше призначеного часу для такої важливої й відповідальної справи, як смерть, загнали маму у могилу.

– Я хочу тобі дещо розповісти, – сказав батько. – Це стосується твого діда.

Я насторожився, давно підозрюючи, що за тим простим словом «інфаркт» ховалося щось значно більше, ніж розрив серця.

– Коли я дивлюся на тебе, то бачу його – ніколи не знаного мною батька. Я бачу того, про кого мені стільки розповідали мої мама й бабуся. Я мовчав про це усе своє життя, бо боявся його… друзів. Вони… вони такі ж, як і він… і ти, сину мій.

Я бачу той стержень, якому завжди заздрив, бо ніколи не володів ним сам. Твій дід… – він закашлявся, і кров ринула з його рота.

Рак горла на четвертій стадії, метастази, що з тієї горлянки пустили свої спрутові щупальця до легень і бронхів… я був свідком багатьох несправедливостей, смертей, тортур, але… але то був мій батько. Мій рідний, єдиний батько, який помирав на моїх очах, і я – всесильний гвинт української системи спецслужб, а ніц не міг вдіяти, бо нема вічного життя, як і вічної справедливості.

– Ну що, пане диверсанте, шпигун і виконавець чужих рішень, готовий до історичної правди? – посміхнувся він мені крізь біль, коли я витер його кров. – Тобі відоме таке ім’я, як Рамон Меркадер?

Насторога полонила мене, і я починав будувати версії.

«Ні! Не може бути! Так це…» – неслося в тій клятій голові, котру я мав за честь, або ж за прокляття носити на своїх плечах.

– Чого мовчиш, йолопе? – навіть на смертному ложі батько все ж залишався батьком.

– Звісно, що відомо, – зі злістю кинув я йому, забувши про його стан, бо ми були ще ті друзі й співрозмовники.

«Хайме Рамон Меркадер дель Ріо, він же Рамон Іванович Лопес – герой льодорубу та Радянського Союзу, син іспанського магната, власника залізних доріг і несамовито-навіженої жіночки на ім’я Марія Карідад дель Ріо Ернандес, яка була агентом радянської розвідки. Аби не сумувати одній, в ту гру вона затягнула і свого сина Рамона».

– Так ось, твій дід і був тим хлопцем, хто підготував Меркадера до його Голгофи, всовуючи в його руки того клятого льодоруба, а в голову усю ту маячню щодо троцькістської змови. Він був розвідник-нелегал, диверсант, терорист і вбивця. Фанатик-комуніст, що зіпсував життя моїй матері та й мені – тоді ще дуже малому, аби щось розуміти і робити висновки.

– Чекай! – без жодних церемоній й поваги до стану батька вигукнув я. – Цього не може бути, адже Меркадера готували Ейтінгтон разом із Судоплатовим.

Хтива посмішка вкрила його сухі вуста.

...
9