Справжнісінький дід Дідок. Коли він тут з’являвся у нього відразу зникала адаптація на тепло температурне, на тепло душевне і на тепло світла. Будь яке вище нуля неприпустимим для нього ставало (у Бабуні все навпаки – алергія на холод. Все нижче нуля унеможливлювало її нормо-звичайне співіснування з самою собою. Статутне співіснування. Тому вони періодично перебували в цьому місці абсолютного нуля. Почували себе доволі комфортно. Тим більше… антиподи сконцентровані в адаптованому для їх перебування місці. Поруч – не неподалік, могли бути деякий час для справ і спілкування. Та ще для тактильно-дифузного контакту комфортабельного і вимушеного все одно. Отака майже пікантна подробиця декларативна). Вже без бороди і не так гучно, як минулого разу. Волосся сивого також вже не було ніде на ньому. В тому числі і на голові. Лисочолим був тепер. А ще тягнув за собою торбу прив’язану до лівої ноги вище коліна товстим канатом. На торбі був напис: «Торба з дустом». Вона була йому конче необхідною і потрібною. Він звитяжно труїв дустом шкідників, які в даному випадку тільки сприяли розквітанню Льоні (таке ім’я він дав рослинці).

Справа в тому, що у нього на правому плечі був прикріплений вазончик з рослинкою. Тепер на правому, бо ліве тепер зайняте жвавим пористим дятлом з одним єдиним червивим оком. В оці жив справжній черв’як. Він поволі робив з ока дятла жеод-пустку. Окрім цього, дзьобатий ловив повсякчас витрішки (не періодично, як годиться), бо був хрящомозким мікроцефалом. Дефект мозку тільки сприяв призначенню його – знаходитись на плечі у когось. Хоча це не завадило йому мимоволі виконувати дуже важливе завдання Дідка. Доводив свою потрібність завзято.

Дятел своїм зігнутим і загнутим догори дзьобом, підіймаючи і закидаючи голову назад, хвацько влучав прямісінько в яму чорного кольору. Її навіть можна було вважати кратером, бо туди періодично потрапляла гора з чорного льоду. Вона знаходилася над головою Дідка і час від часу опускалася прямісінько на одне й теж місце. По такій собі прямолінійній орбіті. Таким чином не давав звужуватися зовнішньому отвору. Яма не міліла і не втрачала первинну форму. Довбав вдало. Присутність його здавалася теж вимушеною. Не для краси чи незграбного натхнення розмір підтримував. Для закономірності снування свого утримувача.

Дятла звали Камбул. Один раз на сто вимірних проміжків, середнього розміру, він промовляв голосом зрозумілим для інших: «Птахи не літають, вони теж плазують, опираючись на атмосферні гази».

Він не страждав від голоду. Відколи Дідок посадив його до себе на плече. Йому вистачало того періодичного занурювання дзьобу в чорне, що ямою виглядало зовні. Енергія чорна невичерпна додавала сил. Він лишень підтримував вхід до неї одного стандартного розміру.

В уяві Дідка вже існувала клітка для сухого пористого дятла. Нова і модифікована зі спеціальним ортопедичним відділом адаптованим для специфічного дзьобу майбутнього мешканця. Корекція дзьоба необхідна, бо відпаде невдовзі потреба відновлювати зовнішній отвір ями-кратера. Дідок сам перетвориться на чорне тільки і буде тоді вже ховатися у свій матеріальний і означений формою організм. Отака колізія. Дверцята клітки обов’язково відкриті навстіж. Не злегенька прочинені для вентиляції. Замок навісний ржавий з ключем золотого кольору і обов’язково переламаним навпіл.

Так от, Льоня… Поверх рослинки він поставив справжню запліснявілу клітку, а щоб вона добре трималася місця закріпив дротом дріт, що позичив у павука, який жив у нього в бороді і секретував павутину залізну залізними залозами. А на разі відсипався у нього під пахвою. Дідок плів з цього секрету ловчі сітки для часу незнайомим нащадкам своїм. До речі, клітка для рослинки, сплетена також з залізної павутини. Абсолютно екологічно безпечної.

Виявляється, опісля появи квітки, яка відразу стає плодом, рослинка перетворюється на ракетку на одному коліщатці. В наслідок чого може завиграшки стартувати і зникнути в невідомому напрямку. А ця подія не входила в плани Дідка. Пам’ятав попередника полоненої рослинки. Він перешкоджав цьому і проводив запобіжні заходи. Грунт у вазончику замінив на холодець. Завдячуючи цій заміні і став називав рослинку – Льонька-холодець. Добрива і меліорація одночасно. Та ще й сприяє невдалому старту.

Та ще тепер рослинка не зможе так, як треба відштовхнутися і злетіти. Корінців у неї не було зовсім. Такий сорт – безкореневий гібрид рослинно-ракетний. Не передбачено селекціонером. За його задумом рослинка не тільки поверхонь триматися зобов’язана. Могла за певних умов і будь коли в певний період розвитку чинити з собою на свій розсуд. Зникати кудись аби не бути тільки чиєюсь. Сама собою мала змогу розпорядитись…

Одягнений у свій білий мішок з домотканої мішковини непромокальної і згоріти не мала властивості. Передбачені отвори для голови, рук, ніг, крилець за спиною і вазона з рослинкою, накритого кліткою. На мішку виднівся чіткий напис, білими літерами: «Вінвонавоно».

Крильця від звичайного реактивного літака. Міцні. Срібного кольору зовні. Шматок правого крила був відкушений кимсь (виднілися сліди від здоровенних зубів). Тому можна було побачити металеву арматуру і алмазний бетон коричневого кольору з яскравими різнокольоровими маленькими зірочками…

На крильцях ще мешкав м’якотілий слимак-самітник на ім’я Цита-Дель. Повзав безперестанку, нівелюючи спроби нечистот заполонити його ареал існування. Чистив поверхню крилець своїм шкарубким язиком. Бруд і пил слугували їжею йому, і завданням. Перетравлюючи все, що попадало до рота, шлунком в нозі без залишків неперетравлених назовні. При цьому затамовував подих аби побути трішки брунатним. Раковина слимака нагадувала скоріше захисний бастіон. Міцний і укомплектований всіма захисними засобами на випадок інтервенції з боку зазіхачів на його самотність. А ще мав прилади для спостереження за появою нерегламентованих об’ємів мороку у всесвіті. Він один такий залишився із усієї популяції слимаків-самітників, тому був удостоєний честі їсти бруд з крилець Дідка.

На ноги Дідок взув червоні кораблики для чіткості ходи. Йшов, утворюючи на поверхні свого перебування колосальний геогліф. Фактично Дідок завжди рухався одним і тим же маршрутом.

З глибини пірнання риби глибоководної, нині сухої вже у безмежність верхнього океану всесвіту, що був над ними, можна було розгледіти цей альтернативний символ, витоптаний ногами, взутими в кораблики. Глуха крилата людина-гадюка без вух з хвостом мавпи створена вже давно. Він рухався, орієнтуючи своє майбуття по чітко означеному шляху, але завжди знав, що це не бездоганний варіант.

Він навмисне припускався незначних помилок – відхилень від норми. Абсолютність параметрів збалансованого відтворення повинна бути прикрита невеличкою таємницею. Манівці для корисливих мали місце в цій головоломці.

Не мав можливості наблизитися до Бабуні впритул. Знаходилася вона в центрі утвореного Дідком геогліфа. Пуп на цьому місці знаходився.

Насправді це був один єдиний вихід. Вийти і потрапити у простір відкритого безмежного всесвіту свідомості. Це буде можливо тільки у випадку вдалого намагання Бабуні реабілітувати себе перед собою. Бо кожен хто не захоче бути бранцем цього світу неодмінно повинен зрушити Бабуню з насидженого місця. А це станеться тільки після розгадки головоломки.

Місця на полі де ступали ноги Дідка, взуті в кораблики, відзначали слід його, перетворюючись на сіль чорно-білу. Ненадовго. Всього-на-всього на 100 секунд. Брав рівно 100 крупинок: 50 – білих, 50 – чорних. Завжди дотримувався цієї пропорції. Цими крупинками Дідок посипав рослинку, своїми пальцями без нігтів. Солив її для того, щоб вона забувала про все і не так швидко розквітала…

Про свої вказівні пальці він полюбляв розповідати Бабуні. Зробив їх не гнучкими наступним чином. Позабивав у них гвіздки дуже великі і товсті. Забив на всю довжину майже. Ледь-ледь не по шапочки. Вказівні пальці перетворилися на виказувачі напрямку. Складалося враження ніби Дідок постійно вказує напрямок якийсь, кудись і комусь. Чи натякає на щось помітне і відоме тільки йому.

Завдяки цьому мав нагоду нагадувати самому собі про заздалегідь прогнозовану випадковість і комусь ще помічати особливості неконтрольованого перебігу подій.

Червоні суходільні кораблики на його ногах не знали ні штормів, ні мілин, ні прибоїв морських берегових. Справжні, залізні, ідеально обтічні. У них навіть була спільна назва, одна на двох: «КТАТАТ». І слід по собі залишали також один на двох.

Із труб, загальна кількість яких дорівнювала шість – по три на кожне судно, підіймався густий дим. Підіймався і різко падав назад до труб. Ця процедура повторювалася безкінечно.

Кораблики з відкритими навстіж кінгстонами. Необхідний захід, щоб в разі самоліквідації не перейматися упереджено даремно ще й цим. В кормовій частині оберталися величезні гвинти. Вимірників з десять в діаметрі. До того вони ще й невимовно вимагали час від часу зрошувати себе рідиною. Хоча цього ніхто ніколи не робив і не думав робити.

На палубах метушилися матроси в картатих капелюхах і викрикували скоромовками лайки та робили вигляд аж занадто важливої роботи. Термінова евакуація, на випадок аварійного зіткнення корабликів, не давала всій команді спокою. Робити щось корисніше їх не примусили б навіть арапники двох боцманів, які в свою чергу були на полюванні в цей час. До сих пір не можуть вполювати морську рибу в’юн на ім’я Тося. Причина проста. Її піймала вже Бабуня. А вони простаки й не знають.

У вільний від полювання час, встановлювали вітрильця на рятівні шлюпки. Та ще копали одне одного під зади для розваги. На верхній палубі все оце відбувалося, бо більше ніде зовсім. Ще прислухалися до пострілів гармат, що безперестанку салютували. Гармати були невеличкі. Точніше крихітні. Вони знаходилися на самих кінчиках носів корабликів. А салюти були чорного кольору, бо в честь Бабуні придумані. Біля гармат знаходилися по два вдавано пригнічені матроси, святково одягнені в ідеально білі мундирчики, призначені виключно для урочистостей. Один матрос обов’язково був гідрофільним, а інший – гідрофобним. Для рівноваги несумісності. Вони наспівували сумну і безкінечну пісеньку:

– Бухта. Гавань. Якорі.

Штиль. Шторм.

Морська вода.

А-а-а-а-а-а-а!!!

Все зникло.

Ніби й не було.

Ні бухти.

Ні гавані.

Ні якорів.

Ні морської води.

Д-и-и-и-и-и-и!!!

Куди?

Куди ми? Куди?!!!

М – и – и – и – и – и – и!!!

Цунамі, потоп. Суха вода.

А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Кораблики являли собою суцільні шматки металу. Про це знав тільки сам Дідок. Кораблики – по формі, а по змісту – черевики бо всередині корабликів знаходилися його ноги. Добре хоч не чиїсь, а діда Дідка.

Капітани неквапом вели несумісні зі світськими розмови в кают-компаніях. Теревенили про свіженькі новини на корабликах та покурювали трубки з льоду.

Трубки туго набиті звичайним морським туманом в перемішку з залишками дусту із торби Дідка. Капітани курили і випускали у навколишнє їдкий і солодкий дим свавілля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькі недоношені пляшки. Зовсім маленькі. З них ще неможливо пити. Вони росли і набиралися об’єму) напій – копчену, морську воду.

Погомонівши, зголосилися скурювати все, що потрапить їм до рук чи ніг, вух чи ще кудись. Все і всіх, що більш-менш курилося, хоча не без хворобливої пирхоти в горлі. Все, що знаходилося в кают-компаніях і навколо них. Навіть свій одяг. Навіть самих себе, щоб потім знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову і випаде у вигляді опадів на свідомість.

А ще вони принципово не виходили на капітанські містки, провокуючи анархію серед матросів на своїх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манію, але не величі.

Недавній саботаж наказів – триматися чітко неозначеного курсу мав результат, бо давався в знаки безглузда відсутність плану на час їхньої безкінечної подорожі.

Капітани надмірно не зашорювали себе реальним непорозумінням з командами. Все тому, що дуст не постійно потрапляв в їхні трубки через прочинені ілюмінатори. Бо труїв Дідок шкідників не постійно і рештки отрути, які обсипалися з рослинки в перемішку з шкідниками не повсякчас дарували незабутню насолоду примхливим капітанам. Тому їм доводилося курити навіть слова, що потрапляли в зону прослуховування, не зважаючи на гігієну куріння та з сумом згадувати справжніх конопляних скиртов’язів.

Попри все, умовні штрих-пунктирні мапи Дідка, які лежали на підлогах кают-компаній, залишалися табу для скурювання. Капітани не наважувалися їх курити. Скурити їх – означало збитися назавжди з курсу і потрапити в зону впливу Бабуні. Отоді начувайся. Одними кораблетрощами не обійдеться. Допомагали м’які флюгери в вигляді половин хоботів дірявих слонів. Вони зажди були в одному й тому ж положенні аби показувати напрямок руху потоку справжнього вакууму. Хоча іноді їх навмисне знімали боцмани для дезорієнтації капітанів. Щоправда на капітанів це не справляло враження або ж не викликало належної відповідної реакції.

Зовсім кепські справи… Каземат довічний означений невідомістю замкненого кола. Точніше, а скоріше не кола, а ідеального багатокутника.

Час від часу кораблики гуділи дуже голосно гудками, як справжні гігантські пароплави, омайбутнюючи реальність. Лице Дідка від гудіння ставало хитрим і добрим з поволокою старанно прихованої насолоди і оминулене споминами про спотворене сприйняття самого себе. Хитрощів додавало йому ще й хаотично-жваве переміщення очей, носа, вух і губ з місця на місце. Мінялися місцями або взагалі опинялися зовсім десь аж на шиї чи на голові, чи на інших частинах тіла його. Навіть на тих, що були прикриті одягом, затримуючись на певному місці лише на декілька секунд. Виправданим все оце здавалося на перший погляд.

Заборонив собі Дідок акцентувати прискіпливу свою увагу на комусь чи на чомусь. По іншому реакція стала його обличчя свідчила б про невдоволення чимось. Міміка його обличчя на віщувала б нічого втішного. Був у нього один улюблений абсурд… Показував собі ж свою шатківницю для моркви. Полюбляв він дивитися на справжню шатковану моркву нормального морквяного кольору. Таким чином запобігав передозуванню вітаміну А, щоб не бути повсякчас незадоволеним всім відбуванням, які суперечили його принципам осучаснення. Посміхався таким чином він нав’язливо щиро. Але почав невдовзі городити таке… що і на голову не натягнеш.

Я вже було хотіла затулити чимось собі вуха й очі, щоб не слухати й не бачити цього божевілля. Але цікавість і надія на порятунок додавали мені наснаги й терпіння витримати всі ці випробування.

Говорив Дідок якісь незрозумілі слова, але солодко і розбірливо. Не голосно, але широко відкриваючи рота. Міг не напружуючись затьмарити комусь свідомість своїми витребеньками… Бо на голові в нього була заповітна яма чорного кольору. Хоча ця обставина й додавала йому негараздів. Цей простір безмежний все одно залишався приміщенням для нього, бо обмежував його для всіх своїм розумінням меж. А без всіх інших і зайвих його існування було недоцільним. І чорна яма, якоюсь там штучною декоративною порожнечею. Це була б справжня вирва зловтіхи самотністю. А так вона справляла враження майбутньої чорної діри. Жерло безодні сконцентроване для втіхи самотністю.

Дуже глибока та широка, бо розмірами не для уяви та порівнянь. В тій ямі він періодично ховався сам, щоб не заподіяти самому ж собі якоїсь шкоди. Над головою Дідка, якраз над ямою, знаходилася непохитна гора-піраміда – надміцний алмаз, в якому сконцентрована вся органічна сутність існуючого. Цей кристал то тужавів до неможливості, то ставав поступливим.

Нависала над Дідком ця гора, будучи без вершини і без підніжжя. На ній і в ній теж інколи знаходився її власник, але тільки тоді, коли не мав можливості мати тіло. Притаманне йому таке. Гора мала ім’я, бо називав її Дідок відповідно до цього. Звав її – Трататата. За зовнішніми розмірами була невеличкою зовсім. А ніби над нею ще й хмара з усієї води, яка тільки існувала, в замороженому стані. Свого роду льодовик, який загрозливо натякав на небезпеку. Міг розтанути в будь який момент, не питаючи на це згоди у свого власника. Спокійно, але майже без зайвого простору розмістити Трататату можливість була в чорній ямі. Однакові габарити мали. Розмістивши гору в ямі, Дідок втрачав яму і гору одночасно. Зникало все і назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто і набувала здатності закривати найголовніше – світло та темряву.

А говорити все ж продовжував і далі, навіть знаходячись у ямі своїй або на горі. Слова його всі, як на підбір неправильні. Аргументовано повідомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу ніби були слова оці – всім хто хотів щось почути чи когось почути крім самого себе. Хоча з усіх присутні слухачами могли бути тільки я, Бабуня і він сам – Дідок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослівно.

А Бабуня взагалі не переймалася особливо нічим, окрім самої себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нічим і ніяким та й продовжувала своє моління. Хоча в кінці слів своїх сказав важливе. Ім’я своє промовив чітко. І дозволив мені віднині в разі необхідності промовляти ім’я його – Дідок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…

З міркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слів. Хоча б до оцих: «Протест твій нікому ТУТ не потрібен… На нього нікому реагувати».

Дійсно – нікому. Сказавши це, Дідок зменшився до неможливого і став дрібкою піску серед безлічі собі подібних.

Знову з’явилася Бабуня. Тепер я чітко побачила її образ. Ось, яка ти насправді, Бабуня!

Вона стояла на колінах посеред поля і била поклони. Пришила собі свого язика до нижньої губи. Нитками зеленого кольору. Трьома стіжками хрест-на-хрест. Завдяки цим змінам її молитва звучала тепер аж занадто незрозуміло. Торкалася лобом поля.

Більше нікого навкруги. Нікого. Тільки я та Бабуня. Якась вона дуже худа. Одягу на ній тільки й було, що якогось брудного лахміття.

Воно заважало їй молитися. Повсякчас обсмикувала його разом зі своїм довгим, сивим волоссям, що переплелося з її дивною одежиною. Своє обличчя закривала руками. Спочатку вона мені не наважувалася його показати. А чи вдень це було, чи вночі… Я не знала. Всюди були чорно-білі смуги та сірі плями. А ще жмутки темряви в світлі. Все змішане одне з одним.

Добре, що хоч не торкалася мене своїми кострубатими руками.

На кожному пальці її рук і мабуть ніг прив’язані на коротких чорних мотузочках металеві ржаві гачки. Невеличкі, розміром з ніготь Бабусин. Кого чи що вона хотіла піймати?

Долоні її рук – дзеркальні, з маленькими тріщинками. Вона бачила в них безліч своїх відображень. Дивилася уважно в очі своїх відображень і намагалася цим вмертвити себе, бо не отримувала прощення у того, у кого його просила. Молилася сама собі. Всі ступні ніг у неї були прикидані землею. Періодично вона набирала в обидві жмені землі і посипала нею собі голову. Завдяки цим посипанням ступні й були прикидані. Вона поволі сипалася з голови і спини якраз на те місце де мали бути ступні. А на полі не було жодної рослинки аж поки сягало бачення, бо не росло тут нічого, хоча земля була не зовсім сухою. На видноколі жодної живої душі, навіть тварин. Тільки духи її намагалися знову бути підвладними їй. Духи смерті роїлися біля неї і просили накормити їх бобами. Не мала нині вона їжі для них. Боби – їжа мертвого світу.