– Чули? Все зійшлося. Копієчка в копієчку. Все, що дали. Я навіть пробачу вам три карбованці. Відпрацюєте в палісаднику. Прорвете редиску. А обдурити мене – даремна затія. Я вас наскріб бачу.

– Вибачте нам. Ми більше не будемо. – Брати стали поруч, опустивши голови.

– Подякуйте Славку. Він серед нас, мов світлий промінчик, що розігнав темну сутність і вказав нам шлях до щастя. Брехуни. Але прощаю. Я сьогодні добра. Ідіть покуріть на свіже повітря.

– Там ще йде дощ. – промурмотів Вадик. – Здається.

– То візьміть парасольку. – Привезена підійшла до вікна. – Хоча не треба. Вже не йде. Стоїть. То зі стріхи крапає. Ми поговоримо кілька хвилин. Не довше. Підете доїти своїх дівок. Ще встигнете на свої гульки.

Однокурсники поволі вийшли з кімнати покурити на терасі під шум стоячого дощу та обговорити варіанти дозвілля на цей вечір. Творчі теревені скоріше були для них зайвим вантажем.

– А ти, Славку, почитай ще. Мені цікаво. Ти ще й поет. Не соромся. Утни щось зі свого свіженького.

Тарілка брехав і не червонів. Йому дійсно кортіло перевершити себе, тобто утнути щось архі-прикольне. Не якісь там солоні жарти, якими вони часто-густо обмінювалися поміж однокурсниками. Це має бути вишуканий витвір мистецтва. Прямо отут, в цій кімнаті, лупонути вже своїм баламутним віршиком межи очі поетесі. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей. Всі намагання видати якусь римованину, окрім напруження м’язів і появи зморщок на лобі, ні до чого путнього не привели. Він натужно відкрив рота, мов під час позіхання. Даремно – звідти нічого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кімнати. Біля телефонного апарату стосики газет і журналів з публікаціями творчості поетки Абпорт. Він розгледів деякі заголовки. Ці словосполучення виявилися рятівною соломинкою. Новоявлений поет вичавив із себе недолугий віршик. Тобто перше, що спадало на думку, опісля прочитання «рятівної соломинки»:

– Термін експлуатації. Людини розумної. Без гарантії. Чітко обмежений часом, що пробубнить німий годинник. Старі люди, мов малі діти і навпаки. Воліють бути доглянути. ми. Ми молоді теж такими будемо, якщо все буде добре. Так от чи не от. Шепочуть пенсіонери собі під носа колискові і скоріше за все не чують, бо вже мабуть глухі.

Славко замовк. Ні, не тому що відчув всю недолугість становища. Йому раптом згадалися дитяча забавка. Свого часу він змайстрував з пластмасового діда Мороза, якого за звичай ставили під ялинку на новорічні свята, скарбничку. Назбирав достатньо дзвінких монет. Настав час скористатися скарбом. Але – зась. Він кілька разів кидонув об підлогу бідолашну іграшку. Пластик не розбивався. Єдиний вихід: розрізати Мороза, вставивши лезо ножа в шпарину для вкидання монет. Щось подібне відбувалося й на тепер. Потрібен був не класичний варіант, а радикальний бзик аби не завести ситуацію у глухий кут. Хай він буде в очах цієї поетки невдахою, а ніж брехуном.

Тарілка гордо підняв голову і урочисто завершив віршо-складання:

– А взагалі все, що не відбувається, то на краще, бо цього прагнуть усі і навіть тварини, а ще риби, тощо. Хоча не виключено, що й рослини. А якщо й комахи, то теж не зле. Не залежно від того хороші вони чи погані. Ура!

Реакція Апорт перевершила сподівання Славка. Поетка кілька разів гучно плеснула в долоні, щоправда не змінюючи кам’яного виразу обличчя. Ошелешені однокурсники тільки роти повідкривали від такого дійства.

– Не ідеал, але й не казна що. Верлібр на тверду трієчку. Я б сказала: несподівано і надміру сумбурно, але має право на існування. Особисто я прагну написати сама чи щонайменше почути від когось абсолютну формулу. Тобто, ідеальний текст. Не знаю чи це можливо взагалі, і, яким має бути подібний набір слів. Так от. Написання тексту – це ритуал… А псевдонім у мене Абпорт, – Привезена завершила свою відповідь несподіваним одкровенням.

– А псевдонім брати обов’язково? – продовжив гру Тарілка

– Звісно. Друге ім’я. Як друге я. Це типу ти, але інший. Роздвоєння особистості потребує індивідуальної етикетки. Я Апорт.

– Ідеальний текст? Вперше чую. Матиму на увазі. – діловито зауважив Славко. – Псевдонім. Обираю собі псевдонім Тарілка. Трішки схожий на моє прізвище, але, я вважаю, це оригінально.

– Без сумніву, – пирснула сміхом поетеса. – Псевдонім аналог прізвища? Вперше чую. Хоча, це твій псевдонім, тобі й вирішувати.

– Так. Я тепер поет Тарілка.

– Тарілка… Враховуючи твій стиль віршоскладання. Чом би й ні.

– Майте на увазі. – Вираз обличчя Славка свідчив про серйозність заяви. – Про псевдонім знав тільки я, а тепер і ви. Це таємниця. Віднині нікому й ніколи, а ні чичирк.

– Славко Тарілка, запевняю про твій творчий псевдонім Тарілка, не дізнається ніхто, чого б це мені не коштувало. – І, не менш серйозно додала. – Доки для мене світа й сонця.

– Ви, як поетка поета, мене зрозуміли. А згадане вами ідеальне твориво сповістить нарешті всім про все і ні про що одночасно.

– Можливо. Таке пояснення теж має право на існування.

– Чи то пак, це просто чистий аркуш паперу на якому потенційно може розміститися будь який варіант тексту.

– Не мели дурниць. Хоча, проблема не в тобі. Даруй за відвертість… Ти ще зелений та тугий. Не стиглий. Текст має певні ознаки. Одна з яких: наявність орфографічних знаків на якомусь носії. В нашому випадку, на папері. Але, якщо тебе ваблять інші носії. Будь ласка. Ніхто не закине зайвого, навпаки.

– Можна поставити одну, але масну крапку на чистому аркуші. Багатозначну і красномовну.

– Я це вже проходила свого часу. Хибний шлях.

– Даруйте… Так, бовкнув аби що. До речі, як вам моє твориво. Чи далеко воно від вашого розуміння так званого ідеального тексту.

– Та бовкай, бовкай. – Вона зненацька підстрибнула майже торкнувшись тім’ям стелі і лягла на підлогу. – Вибач, прихопило спину. Може колись і вилізе із тебе путяще та варте уваги. Не знайома з усім твоїм творчим доробком, але достатньо й цього шедевру. Шикарний верлібр. Англійською це звучатиме майже вишукано, – Вона на мить закрила очі в спробі перекласти щойно почуте.

– Дійсно. Аби. Аби виказати свою схвильованість. Я такого ще не чула. Браво. Ні, дійсно. Щось в цьому є. Звісно, якщо ти не прагнув мене якимось чином образити.

– Ні в якому разі. Навпаки. Я прагнув. Вірніше, це відбулося спонтанно і тільки опісля я почав вважати, що це я сам спромігся.

– Але зауважу. Не переоцінюй своїх можливостей. Ідеальний текст підступний і аж занадто недоступний. Скоріше ти виглядатимеш посміховиськом в очах твоїх близьких і знайомих.

– Перепрошую. Що ви. Ні в якому разі.

– Заладив оце своє: ні в якому разі. Таке іноді трапляється. Він іноді може бути твоїм найліпшим другом. А ще конче необхідно і вкрай важливо визначитися зі своїм ворогом. Він має бути. Обов’язково.

– Не знав. Досі в мене не було ворогів. Та й навіщо?

– Без ворога не буде діла зовсім. Тільки не обирай заяложений стандарт – мій ворог – це я сам. Це має бути щось чи хтось незвіданий і грізний.

– Я вже знаю. Для мене без варіантів. Кохання мій ворог. Любов.

– Він продовжував гру і знову збрехав. Можливо під впливом сьогоднішнього наміру порвати стосунки з Лількою. Якби ж то знати Тарілці, що доля зіграє з ним самим злий жарт аби не патякав бозна що.

– Це дійсно вартий ненависті ворог. Перемогти його ще нікому не вдавалося. Ти ризикуєш і дуже сильно.

Її перервав стукіт у вікно. Шибка в рамі ледь не вилетіла від наполегливих спроб, перервати їхню розмову. Це були брати Гудими. Їм набридло перекурювати і чекати, бо ж вони збиралися йти на пляж попити пивка. Їхні веснянкуваті пики з уїдливими посмішками красувалися у вікні, передражнюючи Славка.

– Вибачте, пані Абпорт. Мені час відкланятись. Даруйте за поспіх, але конче необхідно владнати одну дуже важливу справу зі своїми однокурсниками, а потім зі своїм новим ворогом. Продовжимо наступного разу.

– В принципі: йди куди забажаєш. Я тебе не тримаю. При нагоді дійсно продовжимо…

 
Мені більше, ніж Все, нічого й не треба…
 

* * *

На превеликий жаль вони не продовжили своєї бесіди. За два тижні по тому, у панни Привезеної почалося чергове загострення невиліковної хвороби з досить таки своєрідною і за певних обставин скоріше кулінарною назвою. Цю страву, вірніше основний інгредієнт, споживають переважно до пива. Але в даному випадку все відбувається навпаки. Рак їв тіло нещасної поетки…

Її вже давно запрошено до танцю зі смертю. Це соло вона має виконати всупереч своїм мріям і сподіванням. Бездоганно, майстерно… А відмовитися від згубних реверансів немає жодного шансу. Порятунку немає. Є тільки можливість приймати, як належне, хоча й передчасне.

Останні свої дні вона провела в лікарні. Апорт приховувала свою тяжку хворобу скільки їй вистачило сил і духу. Нещасна поетеса вже давно хворіла, але не втрачала надії на порятунок. На жаль вона програла. Невиліковну недуг з’їв її життя.

Щоправда Тарілка, згодом цілком випадково натрапив ще на один, доволі дивний вірш пані Абпорт, надрукований у місцевій районній газеті «Круті береги» з промовистою назвою «Все: нічого і більше». Цей шедевр надрукували вже опісля її смерті.

Купив кульчик соняшникового насіння у бабці на вокзалі. Допінив насіння і, як за звичай розгорнув шматок старої газети аби почитати про що писали в недалекому минулому. Він узрів фото ще зовсім молодої поетеси. Щоправда майже увесь текст вірша залишився на відсутньому шматку газети. Він прочитав тільки назву і кілька рядків: «Мені більше, ніж все. Нічого й не треба…»

Відтоді й почалося паралельне – справжнє творче життя Славка Тарілки. Вірніше пошуки варіантів так званого ідеального тексту.

Тепер ця нав’язлива ідеома постійно буде гнітити Тарілчин, іноді не зовсім виправданий оптимізм на привід свого нового таланту: записувати на папір тексти, що карбувало в його голові невідоме провидіння.

Можливо його однолітків подібні думки лякали чи взагалі провокували б до безумства. Але не у випадку Тарілки. Навпаки, він став сконцентрованим на внутрішньому світогляді…

Чи навпаки. Спочатку виникав текст десь у найпотаємніших закутках свідомої підсвідомості, а вже потім, сформований магічний алгоритм і готував реальність для свого творця в потрібній і нікому не відомій інтерпретації. Ніби відголосок минулих і прийдешніх перевтілень стану душі.

Наприклад ось цей:

«У курчатка замість губ виростає справжній зуб. Найдорожчий метал Каліфорній. Каблучка з каліфорнію на ратиці у невинної корови виглядає вишуканіше ніж на шиї шахової королеви. Незалежно від її кольору. А про підмізинний пальчик королеви людини годі й вигадувати огидність.»

Згодом навіть відпаде потреба записувати свої креативи. Зовсім. Він чітко пам’ятатиме кожне слово, кожну букву, що закарбується невидимим шрифтом на поверхні його внутрішнього я.