Довго, великою силою боровся з Німецькою імперією імператор Никифор Фока, але перемогти її не міг. Іоанн Цимісхій зробив те, чого не досягнув його попередник: він віддав дочку імператора Костянтина Феофано за сина Оттона І, і зараз, коли цей імператор помер, а на престол сів його син Оттон II, Німецька імперія гадки не мала посуватись на південь і захід – її легіони рушили на схід. Польща віддала в заставу Оттону II малолітнього сина короля Болеслава, Чехія прагнула скласти угоду з імперією, дочка імператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч від Візантії, скеровує його проти поляків, чехів, Русі.
Не турбувався проедр Василь і про південні межі Візантії. Там, в Азії, завжди було неспокійно, Никифор Фока і Іоанн Цимісхій все своє життя скоряли ці непокірні землі. Вард Склір хотів сісти на Соломоновім троні, що ж, якщо він хоче зберегти своє життя й честь, нехай повоює в Аравійській пустелі. Разом з Вардом проедр розкидав по Азії всіх його поплічників, – пустеля велика, непокірних земель багато, вони, як голодні пси, блукатимуть у сипких пісках, лизатимуть гаряче каміння, а в цей час проедр Василь робитиме свої справи.
Інше турбувало тепер проедра Василя: північні й східні межі імперії… Доки Візантія тремтітиме перед Болгарією й Руссю, доки Константинополь здригатиметься від скаженого гіперборейського23 вітру, доки Болгарія й Русь загрожуватимуть Візантії?
Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарією й знав, що в той час, коли імператор Іоанн бився в Преславі й Доростолі, у західних волостях Болгарії підняли повстання коміт24 Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потім комітопули Давид, Аарон, Мойсей і Самуїл невпинно поширювали своє царство, нині сидять у Водені, готують похід проти Візантії.
Неспокійний був проедр і за Русь – там, як розповідали купці, після загибелі Святослава сів на престолі в Києві син Святослава Ярополк, два його брати князюють в інших землях Русі. Але що думають князь Ярополк і його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи ні, чи не з’єднаються вони, крий Боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до Римського Папи або, що ще гірше, до німецького імператора?
Війна! О, проедр Василь тремтів, думаючи про війну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Візантія не тільки не виграє її, а втратить усе.
Проедр Василь поспішає. Він велить привести до Великого палацу кесаря Болгарії Бориса й довго розмовляє з ним.
Кесар Борис має жалюгідний вигляд: темне платно на ньому вицвіле й ветхе, сам він схуд, збляк, у нього тремтять руки, очі кліпають.
І не дивно – він нині не кесар, а магістр, імператор Іоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палаці як в’язень, з ним є жона Марія, двоє дітей.
Проедр цікавиться здоров’ям Бориса, запитує про його дружину Марію й дітей, розповідає про те, що роблять у Болгарії Шишмани.
– Прокляті коміти! – виривається в Бориса. – Вони розривають Болгарію на шматки, загублять її.
Проедр Василь посміхається всім своїм безбородим обличчям, підбадьорює Бориса:
– Але Болгарію ще можна врятувати, і Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани – вони вискочки, самозванці, в них немає й краплини царської крові.
Борис розправляє плечі, в словах проедра рішучість і упертість, він немарно нині покликав його до себе.
– Так, великий проедре. Шишмани – вискочки, самозванці, їх ніколи не підтримають болгари.
Тоді проедр Василь переходить до діла.
– Покійний імператор Іоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, – каже він, – але мертвих не судять. Боговінчана десниця імператорів наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобі корону каганів25, багряницю й сандалії… Ти з братом своїм Романом, – суворо й повагом каже проедр, – поїдеш до Болгарії й посядеш трон у Преславі. У своїй борні ти можеш розраховувати на повну поміч Візантії.
Борис низько схиляється й цілує кощаву руку проедра Візантії. Він негайно, не втрачаючи ні одного дня, виїде до Болгарії. Але з ким, з якою силою?
– Проедре Василю, – каже вголос про це Борис, – на кого ж я можу покладатись у борні з Шишманами?
Проедр посміхається.
– Кесарю Борисе, – глузливо цідить він, – тільки-но ти сам казав, що болгари ніколи не підтримають Шишманів. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять підтримати? Звичайно, надіятись на те, що ти одразу збереш військо, не доводиться. Земля в Болгарії надто гаряча, ти мусиш діяти спроквола, повільно, спираючись на боляр, боїлів, кметів26. Дати тобі своє військо не можу, бо тоді Візантія мусить почати війну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти і тільки ти повинен почати повстання проти Шишманів – для початку я тобі дам невелику дружину з легіонерів, сам збирай військо в Болгарії.
– А корона? – вирвалося у майбутнього кесаря.
– Тобі відомо, – спокійно відповів на це проедр Василь, – що Іоанн Цимісхій віддав корону болгарських каганів у Святу Софію. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолі в Преславі, одержиш корону. Кесарю – кесареве!
Відступати? Ні, кесареві Борису вже пізно це робити. Проедр Василь повертає йому корону, але одягти її на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря ні з чого вибирати!
Проедр Василь запрошує до своїх покоїв у Великому палаці патрикія Феодора.
Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток літ з русами, сміливо перетинав кожної весни Руське море й підіймався вгору Дніпром до Києва, де мав свій двір, склепи, рабів, на осінь повертався з навантаженими всяким добром хеландіями до Константинополя, – його навіть прозивали Феодором Бореєм27.
Проедр Василь добре знав патрикія Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довідатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливіші завдання (купці Візантії завжди були очима імператорів у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василіками до печенізького кагана Курі, коли Іоанн Цимісхій замислив убити князя Святослава.
І патрикій Феодор виконав тоді завдання Цимісхія, знайшов над Дніпром Курю, дав йому двісті кентинаріїв, а каган навесні діждався князя – вбив його на острові Хортиці.
Тепер проедр Василь і патрикій Феодор зустрілися як давні знайомі, друзі.
– Я чув, патрикію Феодоре, – почав розмову проедр, – що ти тільки-но прибув з Києва.
– Так, проедре Василю, я прибув з Києва три дні тому.
– Ти їхав морем?
– Ні, по Борисфену й Понтом я боявся їхати. На цей раз я їхав кіньми через землі тиверців і угличів, а потім через Болгарію.
– І, чув я, ти знову вирушаєш до Києва?
– Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.
– Ти – справжній рус! – засміявся проедр.
– Руса з мене ніколи не буде, – жартом на жарт відповів патрикій Феодор, – хоч багато русів вважають мене своїм.
– Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі?
Феодор Борей посміхнувся.
– Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.
– Але віруєш ти в єдиного Бога?
– Я вірую тільки в єдиного Бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.
– Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
– Я ніколи нікого не вбивав, – суворо промовив патрикій Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.
– За наше золото…
– Так, золото було наше, – згодився Феодор.
– А тобі не страшно там, у городі Києві?
– А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі – в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.
– А як руси ставляться до наших купців?
– Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них… А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.
– Слухай, патрикію, – проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, – зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава – на Дунаї… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?
– Що саме тебе цікавить, проедре?
– Великий палац київських князів.
Патрикій Феодор посміхнувся.
– Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.
– Мене цікавить не сам палац, а князі.
– Розумію… На Русі нині сидять сини князя Святослава.
– Скільки їх?
– У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді – він син князя Святослава й рабині.
Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.
– А хто з них, – запитав він, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
– Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити…
– Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?
– Тільки київський князь Ярополк. Він – християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.
– Він одружений?
– Ні, проедре. Тебе, бачу, і це цікавить…
– Цікавить, і навіть дуже, бо ти поїдеш весною до Києва не тільки як купець, а як наш посол, разом з тобою поїде кілька слів, а може, і єпископ… По дорозі до Києва ви мусите знайти печенігів.
– Ти замислив убити Ярополка?
– Зовсім ні! Навпаки, ти знайдеш печенізького кагана.
– Курю?
– Ні, Курю вже знають, він для цього не годиться. Ти знайдеш іншого кагана, даси йому золото, щоб він їхав до Києва й уклав мир з Ярополком…
– Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який візьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навіщо це? Я нічого не розумію, проедре!
– Пізніше ти все зрозумієш… А тим часом слідом за печенігами ви поїдете до Києва, повезете князеві Ярополку дари, укладете з ним мир, а крім того, повезете, може, князеві й жону.
– О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князеві Ярополку брань більшу, ніж покійний імператор.
– На цей раз брань буде без крові.
– А навіщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути більше, ніж на брані…
Над самим берегом Тібру, на кам’янистому пагорбі Ватикані, оточена ровом і валами, стоїть похмура кам’яна споруда з вежами, високими стінами, мостом, що підіймається на ніч, важкими залізними ворітьми.
Такі ж споруди видно й на інших горах – Авентіні, Квіріналі, Капітолії, – всі ці фортеці охороняли колись древній Рим, що розкинувся понад Тібром і в долинах, його величні храми, палаци, форуми, базиліки, пам’ятники, багатства.
Та споруда на Ватиканському пагорбі над Тібром – це не тільки фортеця – колись під її стінами точились жорстокі бої, лилась людська кров, нині ж тут живе з своїм конклавом намісник Бога на землі – Римський Папа.
У пізню годину ночі ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, він сидить і розмовляє з єпископом Львом, який тільки ввечері прибув до Рима з Константинополя, куди їздив потай як купець.
– Отже, імператора Іоанна не стало…
– Так, всесвятіший, Господь Бог покликав його до себе.
– Певен, що Господь Бог віддасть його душу тільки дияволу. Цей вірменський полководець наробив нам стільки лиха в Середземному морі, як ні один із імператорів Візантії. Отже, зараз на престолі в Константинополі сидять Василь і Костянтин.
– Над ними стоїть все той же проедр Василь.
– О, – посміхається папа, – цей проедр – хитра лисиця, але він не поведе легіонів, як Іоанн.
– Це правда, – згоджується єпископ, – він, звичайно, не поведе легіонів, але в Константинополі я чув, що проедр Василь дав волю кесареві Борису й той уже виїхав до Болгарії, а на Русь він збирається послати своїх слів і єпископів.
Єпископ замовкає. У палаті, де вони сидять, панує тиша. Через якийсь час чути дзвін нічної сторожі на вежах Ватикану, ось долинули такі ж, глухіші, звуки – відгукнулись Квірінал, Капітолій… Пізно, скоро, либонь, і світатиме, єпископ нестерпно хоче спати.
Але папа не відпускає його, схилившись на стіл, думає. Зовні ніщо не виказує, які важкі й складні турботи бентежать душу найсвятішого, на безбородому, висхлому, блідому обличчі не ворушиться жоден м’яз, очі в папи примружені, на тонких синюватих вустах лежить м’яка посмішка.
У голові папи пролітає тисяча дум, старече його серце часто колотиться від напруги, сховані під скатеркою стола пальці стискуються й стискуються в кулаки.
З Ватиканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звідси далі, більше, він згадує давню Римську імперію, цезарів її і імператорів, силу, від якої колись здригався весь світ.
Римська імперія! О, її уже немає, уся північна й середня частина давньої імперії захоплена німцями, південь півострова й острови біля нього належать Візантії. Німецька імперія на півночі й Східна Римська на сході – ці дві імперії владують зараз у світі, вони загрожують знищити і все те, що лишилось від імперії цезарів, загрожують самому Риму.
Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадує свого попередника папу Іоанна XII, – у той час коли німецький король Оттон І захопив Північну Італію, брав городи Середньої Італії і вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумів зупинити орди Оттона, не допустив їх до Рима.
Це нагадувало чудо, але насправді про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далі в Італії, гонці з півночі повідомляли, що там усе частіше й частіше траплялись сутички з уграми. Найбільше ж турбувала Оттона Візантія – імператори ромеїв, либонь, насилають на них угрів, щоб потім ударити самим.
Оттон І пише папі Іоанну XII, що він згоден зупинити своє військо й не піде на Рим, але вимагає, щоб папа коронував його як імператора Німецької імперії, що віднині називатиметься Священною Римською імперією.
Священна Римська імперія німців – це було зухвальство й просто божевілля, – ніколи німецькі королі не були імператорами, ніколи Німеччина не була імперією, ніколи Німеччина не мала будь-якого відношення до Риму, якби, зрештою, Німецька імперія й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?
Папа розуміє, що криється за вимогою німецького короля.
Імперія цезарів зникла і ніколи вже не постане, на зміну їй у Константинополі виникла Східна Римська імперія, що намагається поглинути весь світ, нині їй можуть протистояти тільки німецькі королі, – папа Іоанн згоджується коронувати Оттона.
Але Іоанн хоче мати нагороду за корону, яку він передасть Оттону, и тому вимагає, щоб новий, висвячений ним на престол німецький імператор визнав, що папи також мають звання імператорів, що під їхньою рукою повинні бути Рим, Італія, всі країни Заходу, главенство над александрійською, антіохійською, єрусалимською й константинопольською церквами. Папа Іоанн не тільки вимагав, він доводив, що ці права були нібито подаровані папам римським імператором Костянтином, що той дарував їм, крім того, вищу судову законодавчу владу в церкві, право зміщення єпископів і суду над ними.
Король Оттон знав, що Костянтинів дар – це вигадка пап, але, бажаючи стати імператором, ствердив права ватиканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.
Так завдяки папам виникла нова Німецька імперія, що назвалась Священною Римською імперією, папи ж одержали підтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових німецьких імператорів.
Папам тісно було в городі Ромула і Рема, вони мріяли про древню Римську імперію, про владу над усім світом, хоч не мали ні сили, ні війська. Проте в їхніх руках лишалась сила, з допомогою якої можна було зробити набагато більше, ніж зброєю, – тисячі священнослужителів, що сиділи в Римі й розсіялись по всьому світу, діяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити свої права мечем.
У цьому папам пощастило. Слуги Ватикану стали духовними наставниками німецьких імператорів, вони окатоличили польських і чеських королів, стояли вже біля престолів у Франції, Англії, весь Захід заливала хвиля католицизму.
Нічого не могли вдіяти слуги Ватикану на Сході. Не лише папа Бенедикт, вже кілька його попередників думали й дбали про окатоличення слов’янських земель, ще року 956 в Німеччині при Магдебурзькому єпископстві було створено дві нові єпархії – «Partibus infidelium»28 – для Польщі й для Русі.
Самочинно створивши ці єпархії, Оттон І і папа Іоанн XII діють і далі: призначають «єпископом руським» Адальберта, посилають його до Києва.
Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть німецький император і Римський Папа, – не стала навіть розмовляти з «єпископом руським», люди ж руські вигнали Адальберта з Києва, а весь його почт перебили.
– Ми також почнемо розмову з київським князем, – підводить нарешті голову й каже єпископу Льву папа Бенедикт. – Ти не будеш довго спочивати, єпископе, а виїдеш через кілька днів у Кведлінбург, далі – на Русь.
Єпископ дивиться на папу зляканими очима.
– Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
– Історія з Адальбертом не повинна повторитись, – заспокоїв переляканого єпископа папа. – Єпархії для язичників нині не існує, руського єпископа в Магдебурзі немає, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
– Ці князі – язичники, варвари!
– Ні, варвара й язичника князя Святослава вже немає. Імператор Оттон повідомив мене, що в Києві сидить син його Ярополк. Він – християнин, його оточують знатні люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповідає й нашу віру. Ти, єпископе, на шляху до Києва заїдеш в Кведлінбург і матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб він послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, – закінчує він, – пошлемо своїх слів у Київ, а за ними підуть легіони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилає спочатку свої легіони, ми підемо на Русь і слідом за ними!
На берегах Тібру тихо. Рим спить. Час спочити й папі.
О проекте
О подписке