Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани – у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі – до далеких скелястих берегів Свеаріке.

Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.

5

Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, – для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, – для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.

Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, ґноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев’яні миски з м’ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.

Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.

У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.

Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер’ї – то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.

– Слава Володимиру! – гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрізь у городі й по долині.

Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.

– Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.

– Здається, ми її також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по покону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлін, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров’ю.

Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.

І раптом двері розчинились. Їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.

– Зрада! – кричали вої. – Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це – свіони, слуги Регволда, а вела їх змія – дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і убійницю разом з ними.

Воїв біля стравниці ставало все більше й більше – одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:

– Скарати головників!⁷⁴ Смерть убійниці! Смерть!

Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-свенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв’язані за спиною руки.

– Смерть їм, смерть! – волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:

– Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому… Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо… Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!

6

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці – висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею – зухвалою, сміливою.

– Ти велів привести мене сюди, – промовила Рогнедь. – Говори, я слухаю.

– Так, я велів привести тебе сюди, – відповів їй Володимир, – бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. – Він хвилинку помовчав і додав: – Не подумай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, – вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя… Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

– Навіщо ж ти тоді, – зухвало крикнула вона, – вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб – так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…

Князь Володимир посміхнувся.

– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумію, чому мушу вбивати?

– Ти впився кров’ю і прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабині і сам трел⁷⁵ – уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе – це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.

– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав їй Володимир і презирливо додав: – Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.

Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.

– Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию…

– Я бачу, ти смілива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгій хвилині сказав він. – У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною… Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моєю жоною… А далі що сталось, Рогнедь, – твій батько і брати вбиті, – що мені – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась – хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.

– Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.

– Чуєш, Рогнедь, – голосно промовив він, – вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, – не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків – дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вільна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:

– Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш…

Володимир пильно подивився на неї.

– Ні, тільки й допрежде закон, – відповів він, – але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити…

– Очевидь, ти, – суворо сказала вона, – вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.

– Глузувати? О ні! – одразу ж суворо відповів він. – Ти повинна знати і знаєш – не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

– Тоді ти… – почала вона й не кінчила. – Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?

– Ти марно, – промовив він, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!

Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її – в’ялі, безсилі.

– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід… Іди, Рогнедь! Прощай!

Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…

Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, – але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

– Хто там? – запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

– Це я, – почув він голос Рогнеді. – Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають…

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна… Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило ії прийти так пізно, наглої ночі.

– Гридні, – велів він, – я говоритиму з княжною… Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічу, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.

– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив він її, – і не Вольдемар, а Володимир.

– Вибачай, княже.

– Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

– У цю ніч, – продовжила вона, – мені було дуже важко… Я ні крихти не спала… попросила воїв… прийшла до твоєї палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навіть, – Рогнедь ображено посміхнулась, – шукали, чи немає в мене зброї… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.

– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закінчила Рогнедь, і густі рум’янці виступили на її щоках.

Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:

– Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш… Чому ж ти тепер прийшла?..

– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янці на її щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його, і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, – дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче – своє тіло, душу.

– Я був і лишаюсь нині сином рабині, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати… Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь… і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

– Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! – вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

– І ти більше нічого не скажеш? – крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що – присягайся їм у любові. А чи знає вона – це зухвале дівчисько, – скільки сил вже коштує йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своїх слів, – відповів Володимир, – пропонував тобі бути моєю жоною…

– Ти глузуєш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам і буде добре! Ти – справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, – так велів древній покон, – і роззула його.

А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.