11

Василевс Костянтин хоч і говорив про свою хворобу, але насправді був цілком здоровий. І коли руська княгиня залишила кітон, він вийшов із покоїв у сад над морем.

Там його і знайшов паракимомен Василь, який, провівши княгиню, повернувся до кітону пересвідчитись, що імператор уже спить, і, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.

– Я бачу, що імператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, – тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до імператора й вклоняючись йому.

Костянтин одірвав погляд від блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрію, світив великий червонкуватий місяць.

– Так, – відповів імператор, – ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жінка, але вона розумна, хитра.

– Невже княгиня може високо підійнятись над своїм диким народом?

– Я боюсь, – оглянувся навкруг і зашепотів імператор, – що ми не знаємо цього народу. Русь, як ми думаємо й скрізь стверджуємо, це – багатоплемінний варварський народ, раби, убогі елліни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу імперію? Адже їхні князі Олег і Ігор стояли он там, – він простяг праву руку й показав у темряві на Перу й Галату, – під самими стінами Константинополя. Звідки цей гіперборейський вітер?

Паракимомен подивився у той бік, куди показував імператор, і щільніше закутався від холодного вітру в свій плащ.

– Але зараз там сидять не Олег і Ігор, а жінка… княгиня Ольга, – сміючись, промовив паракимомен Василь.

– Ця жінка не краща від своїх князів. Ті ішли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.

– Хіба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе імператору?

– Вона нічого не сказала, але запитала в мене про наші городи над Понтом та ще про Саркел, який нібито заважає Русі на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгівлю в Константинополі й про Клімати. Ще вона припрошувала мене й молодих імператорів разом із дочками моїми приїхати до Києва, де в неї є два сини… Сфендослаф, Гузліб…

– Княгиня справді хитра й зухвала жінка, – згодився паракимомен. – Але на таку зухвалу мову в нас є відповідні слова.

– Я, як ми домовились, нічого їй сьогодні не сказав. Треба знати, що думає твій ворог, але не поспішати, вибрати слушну годину.

– Що ж, – хижо засміявся паракимомен, – княгиня одержала сповна все, що їй належало. Надіюсь, що сьогодні вона не спатиме, їй є над чим подумати і над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днів і ночей надалі, я сказав їй, що мій імператор ще говоритиме з нею.

– Вона просила мене про це?

– Так, імператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жінка… А вже насуває осінь, у Понті й зараз страшно, що ж буде там за місяць?..

– Ти зробив усе, як ми домовились?

– Так, імператоре, – відповів паракимомен, – все зроблено, як ми домовились. Василіки^[108] наші давно виїхали до печенігів з дарами, а ті вже зустрінуть їх над морем чи над Борисфеном^[109]…

Імператор здригнувся, бо відчув, як з моря війнув свіжий вітер.

– Я хочу спочити, – сказав він.

– Час, імператоре, час, – взяв його під руку паракимомен.

12

Паракимомен Василь провів імператора до опочивальні, побув там, поки Костянтин роздягався і лягав у ложе, постояв біля дверей опочивальні, пройшов коридорами Великого палацу, де на всіх поворотах стояли озброєні етеріоти^[110], і повернувся у парк, де щойно був з імператором.

Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий місяць повільно спускався до моря, ніби також хотів спати, тихо шелестіли, навіваючи сон, кипариси, сонні хвилі стомлено бились об береги.

Тільки Василь не мав права спати. Він був паракимоменом, але разом і постільничим імператора. Коли імператор прокидався, постільничий його мусив ждати; коли імператор виходив у Золоту палату, парикимомен ішов поперед нього; коли імператор спочивав, постільничий охороняв його спокій. Він і тільки він мусив бути першим другом і помічником василевса.

А тим часом в усій Римській імперії не було, мабуть, людини, що так ненавиділа б імператора Костянтина, як його паракимомен і постільничий Василь. Саме про це він і думав, залишившись у повній самоті в саду над Пропонтидою.

Постільничий Василь вважав себе таким самим і не гіршим імператором, як і Костянтин, у них був один батько – Роман І. Костянтин був братом Василя.

Але Костянтин був імператором, його називали Порфірородним, бо він народився у Великому палаці, у Порфіровій палаті, матір’ю його була імператриця, дружина Романа І.

Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала імператору Роману, коли він був у поході в Болгарії, віддала йому тіло й душу і народила сина Василя.

Імператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов’янка народила сина, велів одірвати його від грудей матері, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб він ніколи не знав, хто його батько, та ще велів оскопити його, щоб він жив на світі, але не мав нащадків.

Проте після смерті імператора Романа Василь довідався, хто був його батько, і взнав правду про свою матір, яка не змогла жити без сина, втопилася у морі.

Сльоза не зірвалася з очей Василя, коли він почув страхітливу історію про смерть своєї матері. У той час він жив у Великому палаці, де на рабів дивились, як на тварин. І хоч рабиня, про яку йому розповідали, була його матір’ю, він навіки забув про неї, бо не хотів бути сином рабині.

Але він хотів бути сином імператора, де треба й де міг хвалився своєю кров’ю, пробивався по щаблях ієрархії Великого палацу, втиснувся у царські покої, як безбородий^[111], і довго працював у гінекеї імператриці Єлени, пізніше став куропалатом^[112], а ще згодом і постільничим, а в той же час і паракимоменом імператора Костянтина.

Так Василь, син імператора Романа від рабині-слов’янки, досягнув свого. Він був правою рукою, найближчим другом, помічником імператора Костянтина, його допустили туди, куди не міг зайти ніхто із смертних, – до царського ложа.

Але постільничому Василеві цього було мало. Він заздрив імператору Костянтину, бо той був порфірородним, він ненавидів його, бо вважав, що той посів його місце, він жадав години, коли зможе одібрати це місце собі, він радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.

Зараз постільничий Василь був неспокійний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невідому матір, якої він боявся, яку зрадив і прокляв. Син рабині ненавидів слов’ян, бо, як це йому здавалося, вони були винні в його долі. У саду над Пропонтидою постільничий Василь думав про помсту і вбивство.

13

В одну й ту ж ніч може трапитись багато подій, які, на перший погляд, нічого спільного між собою не мають, але які, проте, зв’язані, як листки на одному стеблі.

Паракимомен і постільничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тільки він один не спить у Великому палаці і що, безперечно, тільки один думає про імператора Костянтина.

Але зовсім недалеко від нього, у цьому ж Великому палаці, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути і так само думала про імператора Костянтина. Це була Феофано.

Спав її чоловік – престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на місяць, що опускався все нижче й нижче до моря, і мріяла.

Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тільки вісімнадцять літ. Але яке кипуче, бурхливе було воно!

Феофано заплющувала очі і бачила старий, наполовину схований у землі шинок її батька, до вух її, здавалося, долітав багатоголосий гамір постійних і несподіваних відвідувачів. Вона, здавалося, чула пісеньку, що завжди лунала під склепінням шинку:

 
Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі…
У нас є вино, музика і жіноча ласка!
 

А батько її – старий, пузатий Кротир – ходив і підливав гостям вина, щоб дужче лунала пісня, щоб веселіше було людям, щоб гроші сипались до його скрині. А ще в одному кутку шинку, на помості, грає музика:

 
Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі…
 

І поперед музик – дівчина у короткій спідниці, у сорочці з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або й срібну монету.

Це була вона, Феофано, що тоді називалась інакше – Анастасією, або ще простіше, як кричали п’яні, знахабнілі чоловіки, обіймаючи її стан: «Анастасо! Наша Анастасо!»

Однієї темної ночі, коли надворі лив дощ, до шинку зайшов і сів біля столу в плащі, на якому блищали дощові краплі, молодий чоловік з блідим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. І сталось так, що цієї ночі молодий чоловік залишився у Феофано…

Вранці Анастасо дізналась, хто пестив її всю ніч, назвав новим ім’ям – Феофано. Вона віддавала жагу свого розбещеного тіла, пристрасть і ласку сину імператора Костянтина – Роману…

Він її полюбив. Чи любила вона його – хто знає? Але вона любила Романа як сина імператора, як божевільну свою мрію, що могла народитись тільки в хмільному диму шинку, серед падіння і розпусти, серед грошей і крові.

І мабуть, важило тут найбільше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однією з найкрасивіших жінок Візантії, а може, й землі, була тією великою грішницею, якій все прощається за її чари.

Під владою цих чар у той час, коли батько – імператор Костянтин – сидів на троні й писав трактати «Про церемонії візантійського двору» і «Про управління імперією», син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обіймав Феофано і був переконаний, що імперія однієї людини цілком може вміститись у шинку, а для щастя такого імператора досить однієї Феофано.

Але якщо престолонаступнику імператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тісним для Феофано. Вона сказала про це Романові пошепки між двома поцілунками, вона стала голосніше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли відчула, що буде матір’ю.

Імператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемоніалу візантійського двору, дуже розгнівався, почувши те, що не вкладалось ні в одну з вивчених ним і записаних у книгу церемоній: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонії. Це повідомлення спочатку тільки роздратувало імператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, імператор схопився за голову.

Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провів її у Великий палац, а тут зуміла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед імператором Візантії, потім встала, подивилась на нього, і він побачив її стан, який міг бути взірцем краси, її темні, із живими вогниками очі, – таких не було, мабуть, на всій землі, – її уста, на яких, здавалося, запікся сік граната, її обличчя – ніжне, як пелюстка троянди, її тонкий ніс, що свідчив про надзвичайну чутливість дівчини, перса, руки, ноги… «Прекрасна лакедемонянка!» – подумав імператор Костянтин.

І незабаром, бо вже треба було поспішати, пізнього вечора у Влахернській церкві, на околиці Константинополя, був освячений шлюб Романа і Феофано, а ще через кілька місяців, уже в Порфіровій палаті, вона народила сина Василя.