– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.

Лоріо вийшов – більш не було надії…

Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…

– По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.

Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…

Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна, півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…

Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба, знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.

* * *

– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.

– А там на портреті є його адреса.

Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив, що на ньому й справді ізверху наліплено було картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.

Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.

– Чим можу служити?

– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?

– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?

– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…

– Ну ви собі зробите другий, не все одно?..

– Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.

Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…

– Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

Художник усміхнувся.

– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.

Очі маляра загорілися.

– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.

Вони роз’їхались.

Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…

– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.

Лоріо посміхнувся.

– Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…

Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…

* * *

– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

– А чорт його знає.

– Може, занедужав?

– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

– Хто там? – почулося зсередини.

– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.

Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.

– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.

Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.

– Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї…

– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш, хто вона така? Це ж…

– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…

– Лорько!.. Що це з тобою?..

– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її – я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, – і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.

– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…

Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав – а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп’янілий, а поганий Сатир силкується розв’язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі – як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють, сяють, промені ллють у мою кімнату…

І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей… Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться… з докором!

Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він п’яниця, так, він п’яниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш – це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття… Ми всі… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він п’яниця – а він став і плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тоді, що можна плакати…

І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі»… Він сказав: «Я напишу».

Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав?.. Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і…

І Лоріо швидким рухом відкинув покривало з портрету… Блиснули очі… мов ударили по нервах… У хаті було тихо… Лоріо вдержував дихання…

– От… От бачиш?.. От і ти захопився – отак само і я. Я впав на коліна, я обхопив образ руками, я не хотів його пускати, а він кричав на мене: «Ти підлий! Ти хочеш посміятись з портрета! Його треба скінчити!» – і виштовхав знов мене з ательє… Я ридав перед ним, просив пустити – він не хотів…

І знаєш, – Лоріо блиснув очима, – якби він захотів відібрати собі портрет – я не вагався б ні хвилини задушити його! Але він – о, він людина! Він віддав мені портрет, а сам пішов… пити горілку…

І от бачиш: з тієї пори портрет тут, і я ні на момент його не кидаю… Навіщо ж я буду так ображати її? В неї й так уже кидали болотом… її ненавиділи, з неї сміялись… Бездушні люди. Вони втопили її, а потім сміялися з того, що її обличчя посиніло від холоду води… І мені… так жаль її… утопленої… так хочеться врятувати її… Я чую вночі, як кричить вона десь унизу… вона не хоче вмирати… Я чую… я кричу їй у відповідь… а витягти… витягти – не можу… І я плачу… плачу тоді… прошу прощення… А вона… вона не хоче простить мені за те що… я теж людина…

І, тихо схиливши голову на руки, Лоріо беззвучно заплакав… А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя…

III

Лоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.

От дзвінки, другий, третій… Короткий свист паротяга – і рухнувся тихо з місця вагон… швидше й швидше летять назад і станція, і буди, і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників, зачорніло темне-темне поле у вікні… Мряка й спокій! тихе стукотіння… Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед… То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам… сам куди-небудь…

…Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – і Лоріо вже движить несміливо руку… але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку…

От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями… Назвав прізвище і за декілька хвилин під’їхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля під’їзду.

– Що вам угодно? – питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.

Обстановка була середніх достатків; нічого такого, що б кидалося у вічі, все просто.

– …з ким маю честь…

Стара сказала своє прізвище… То була мати…

– Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки… Я… я… не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші – тому я приїхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали її? – скрикнула мати.

– Живою – ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? – і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв’язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…

Голосно заридавши, кинулася до нього мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…

– Це… мій портрет? – спитав він ледяним голосом.

Лоріо кивнув головою…

* * *

Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса… Гос трим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав… Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів, без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду… І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати…

Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце – і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.

Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч… Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам’яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.

* * *

Тихо… Раз, два, три… чотири б’є годинник… пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій – знову розмірно цокає маятник… Колихає, гойдається голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – і до кімнати увійшов… батько.

Він був увесь у білому. Сів на ліжку.

Лоріо підвівся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий. – Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив… Тільки вони тоді мене не слухали…

Лоріо задумано дивився на божевільного.

– Вони не слухали, а вона й вмерла від того… І так… зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить, любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди… Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий – я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад… Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогодні я тобі щось покажу – іди за мною.

Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись…

Це була кімната культу Іди, це був її храм… Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей… Лоріо опустив голову…

Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.

– Ось! Бачиш? – сказав старий, і широкий божевільний усміх осяяв його обличчя. – З оцим я ніколи ще не ходив туди, ніколи…

Він загасив лямпу, взяв Лоріо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.

* * *

Містечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Ні в одному вікні не було світла, й тільки місяць розкішно-круглий тихо плив у височині.

Вони йшли, і кроків їх не було чутно… Тихо… тихо…

Ось уже й останні хатки, паркани, останній ліхтарний стовп і – спереду поле, осяяне м’яким світлом. Ні душі! Зірка з небес покотилась і та навіть зазвучала…

Ось кладовище… Несміло, тихо скриплячи, відчинилася хвіртка, знов зачинилась – і двоє живих опинилися в царстві безконечного спокою… Там блищав мармуровий пам’ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарівні фантастичні форми, а під ногами таємно шелестіло сухе пале листя. Коли тихий вітрець повивав поміж гілками, листки, мов великі темні метелики нічні, повагом падали в повітрі, перевертаючись під ясним промінням місяця… Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбік, і довго було чутно, як вона шаруділа сухим листям, тікаючи геть…

– Ось! – сказав старий…

Лоріо здригнувся…

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квітками, зеленню. Сумно чорнів невисокий пам’ятник… Вони увійшли в ограду.

– Ми будемо її викопувати… Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав… – шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо…

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі…

– Поперед я, а ти потім… – і старий з силою почав копати. Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло… З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лоріо і той, без гадок у голові, почав копати…

Він усе копав і копав, викидав землю наверх… він уже по шию в ямі… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою і світить в неї своїми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму і майже вирвав у Лоріо лопату з рук. Той, не сперечаючись, віддав її… сам виліз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямі і швидко-швидко щось шепотів про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерією, але тепер все те погнило й видно було дерево. Віко все було мокре… Старий кинув лопату і силкувавсь підняти віко, але воно було, мабуть, прибите гвіздками. Тоді він знов узяв лопату, заложив край її в щілину і, відриваючи гвіздок за гвіздком, скоро вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко, кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

* * *

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину.

А місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби.

* * *

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…

2/ХІ 1900 р. Харків