Іван Франко
(1856–1916)

Каменярі

 
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
І я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
 
 
У кожного чоло життя i жаль порили,
І в оцi кожного горить любовi жар,
І руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
І плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
 
 
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
 
 
І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
І тисяч молотiв о камiнь загуло,
І в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
 
 
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
 
 
І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
 
 
Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
 
 
І всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
 
 
І знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
І нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
 
 
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
І серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
І молота нiхто iз рук не випускав.
 
 
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
І щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
 

1878 р.

Гімн
(Замість пролога)

 
Вiчний революціонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
 
 
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
І о власнiй силi йде.
І простується, мiцнiє,
І спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою, —
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
 
 
Голос духа чути скрiзь:
По курних¹ хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
І де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
 
 
Вiчний революціонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
 

1880 р.

Гримить!

 
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
 
 
Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари – плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить…
Гримить!
 

1880 р.

«Земле, моя всеплодющая мати…»

 
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам – в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
 

1880 р.

Сікстинська мадонна

 
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
 
 
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
 
 
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
 
 
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
 

1881 р.

Vivere memento!¹

 
Весно, що за чудо ти
Твориш в моїй груди?
Чи твій поклик з мертвоти
Й серце к жизні будить?
Вчора тлів, мов Лазар, я
В горя домовині —
Що ж се за нова зоря
Мені блисла нині?
Дивний голос мя кудись
Кличе – тут-то, ген-то:
«Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!»
 
 
Вітре теплий, брате мій,
Чи твоя се мова?
Чи на гірці світляній
Так шумить діброва?
Травко, чи се, може, ти
Втішно так шептала,
Що з-під криги мертвоти
Знов на світло встала?
Чи се, може, шемріт² твій,
Річко, срібна ленто,
Змив мій смуток і застій?
Vivere memento!
 
 
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!
 

1883 р.

К. П.¹

 
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко!
В серця чутливий потайник укритий —
Хто тебе бачить, той мусить любити.
 
 
Тільки ж не гнівайсь за щиреє слово:
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
 
 
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все – боротьбу за ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови, —
Вір мені, серце, не варт він любови.
 
 
Сли ж, крім очей і крім слова дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір – і сама ти любові не стоїш.
 
 
Блиск чарівничий очей потускліє,
Зміниться голос, і спів заніміє, —
Сли ж в твоїм серці і думці пустинно,
Чим ти тоді причаруєш, дівчино?
 

1883 р.

«Розвивайся ти, високий дубе…»

 
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
 
 
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
 
 
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
 
 
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою.
 
 
«Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!
 
 
Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.
 
 
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві і ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?
 
 
Пора, діти, добра поглядати
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати!»
 
 
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, єднаймося,
Українські люди!
 
 
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!
 

1883 р.

«Безмежнеє поле в сніжному завою…»

 
Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.
 
 
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
 

1891 р.

«Oй ти, дівчино, з горіха зерня…»

 
Oй ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
 
 
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
 
 
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
 
 
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
 
 
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
 
 
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
 
 
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
 

(Збірка «Зів’яле листя», 1896 р.)

«Чого являєшся мені…»

 
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
 
 
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
 
 
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
 

1896 р.

«Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…»

 
Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахучо-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,
Як ідеал все ясний – бо далекий.
Я понесу тебе в душі на дні
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.
 

(Збірка «Зів’яле листя», 1896 р.)

Декадент

 
Я декадент¹? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»
 
 
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
 
 
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
 
 
Хоч часто я гірке й квасне к