Зачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:
– Чого так б'єш коника?
– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
– У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
– Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то – не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
– Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
– Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
– Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
– Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
– Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, – але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться – нема персня! І почала грозити:
– Дай мій перстень!
– Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
– Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
– То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
– А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
– Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
– Бачиш оті ліси?
– Бачу.
– Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
– Що тобі казав няньо?
– Те й те.
– То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ – ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
– Но, коли собі приготовив, то з'їж його, – сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
– Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
– Чи ти знаєш, де живе мій брат?
– Не знаю.
– Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:
– Що тобі сказав няньо?
– Сказав те й те.
– Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
– Що наказуєш?
– Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
– Ти збудував міст?
– Я збудував.
А стара чортиця промовила:
– Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!
– Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
– Маєш піймати зеленого зайця, коли ні – вип'ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
– Що сказав старий?
– Те й те.
– Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе – стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
– Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
– Ну, чи був хто?
– Був мій нянько.
– Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван – іде його мати. І він пожалував матір.
– Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван – іде його баба.
– Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
– їж його, коли собі приніс, – сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
– Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
– Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
– Сестри, чи красний цей хлопець?
– Красний.
– Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька – летить її нянько. Каже Івану:
– Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт – а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
– Ну, кого ти стрічав?
– Стрічав монастир і монаха.
– Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
– Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
– Ото були вони, – одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.
Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був – він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати – помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.
Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.
Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.
Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.
«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік. – Хоч реви до неба».
Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.
– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.
– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.
– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.
Свербинога подумав про свою жінку й каже:
– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!
– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.
– А то можу дати, – відповів Свербинога.
– Присягай.
– Присягаю. А ти хто є?
– Я – Дундулюк, господар тридев'ятої землі, – сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.
Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.
– Що це за дитина?
– Це твій син, Михайлик, – відповіла жінка.
Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:
– Чому ти такий зажурений?
– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.
Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.
Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.
– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.
– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.
I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:
– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.
Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?
У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.
Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?
– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.
– Прошу ближче, леґеню, – попросила його ведмедиха. – Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.
Михайлик розповів.
– Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.
Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:
– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.
Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.
Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах – фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.
Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:
– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.
Михайлик обізвався з-за корча:
– На тобі убрання і будь моєю жінкою!
Калинка попросила:
– Віддай мені й крила.
А Михайлик каже:
– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.
Дівчина відповіла:
– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.
Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.
А вона сказала:
– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.
– Ти – мій ворог?
– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.
Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев'ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.
Калинка сказала:
– Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.
Михайлик пішов у палац.
– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.
– Так, я люблю роботу.
– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!
Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.
– Я зараз прийду, – сказала Калинка.
Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.
– Чого тобі, Калинко?
– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, – на захід. Але так, аби ніхто не чув.
Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.
Уранці Михайлик сказав своєму панові:
– Я виконав твій розказ.
– О-о, ти є моцний леґінь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!
Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.
– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:
– Чого тобі, Калинко?
– Тепер висадіть східну гору на західну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
– Я виконав твій розказ.
Але пан розсердився:
– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.
Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:
– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.
– А що маємо діяти?
– Треба тікати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
– Обніми мене.
Він обняв її, і полетіли.
Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:
– Приведіть мені сюди жінку того хлопа.
Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:
– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.
Сльоза, що впала в хаті, відказала:
– У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюкові ці слова.
– Най буде і завтра, – погодився він.
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.
Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:
– У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:
– Зачекаємо…
І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:
– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!
Сльоза, що впала на порозі, мовила:
– У мене болять руки. Не можу створити…
Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.
– Зв'яжіть її і приведіть сюди!
О проекте
О подписке