Заяче сало

Їхав пан з кучером Іваном у далеку дорогу. Вони їхали мовчки, але мовчанка обридла. Пан і надумав поговорити. В цей час вискочив заєць. Пан і почав свою розмову з зайця.

– От у мене в лісі водяться зайці, тільки не такі, як оце пострибав маленький, а великі. Я з-за границі привіз на розплід. Одного разу я зібрався на охоту, взяв із собою чоловік з десять загоничів. Вони нагнали на мене зайців, а я їх тільки – бах! та бах! Тоді я набив їх десятків зо три… А одного забив, то такого величезного, як баран завбільшки! Ну, а коли здер з нього шкуру, то було більш як півпуда сала. От які в мене зайці!

Кучер слухав, слухав, а далі і каже:

– Но-о, гніді, скоро вже і міст той, що під брехунами ламається.

Почув це пан і каже:

– Чуєш, Іване, так от які зайці бувають! Правда, що в нього півпуда сала то не було, а так, фунтів з десять.

– Звісно, заєць зайцем, – каже Іван.

Ну, їдуть далі, а пан знову до Івана:

– От що, Іване, а чи скоро вже буде той місток?

– Та скоро вже, пане, – каже Іван.

– Так от знаєш, Іване, – продовжує пан, – мабуть, що на тому зайцеві і десяти фунтів сала не було – так фунтів три-чотири, не більше.

– Та мені що, – каже Іван, – хай буде і так.

Але проїхали трохи, пан повертівся на місці та й знову:

– А чи скоро, Іване, вже той міст буде?

– Так, скоро, пане, ось-ось, тільки в долинку спустимось.

– Гм, – каже пан, – а знаєш, Іване, на тому зайцеві і зовсім сала не було – сам знаєш, яке на зайцеві сало.

– Та звісно, – каже Іван, – заєць зайцем.

Спустились в долину, а пан і питає:

– А де ж, Іване, той міст, що ти про нього говорив?

– А він, пане, – каже Іван, – розтопився так само, як те заяче сало, що ви про нього говорили.

Золота пшениця

Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що й забували, котрого як звати.

Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.

Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловік мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться – в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала:

– Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.

Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні.

Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові:

– Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?

– Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому, – відповів чоловік.

Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета застряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи цій звістці.

Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його:

– Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікарський мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою…

Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закінчив. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.

Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.

Чоловік ледве зняв з карети великий зав'язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв'язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.

Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов найнятися десь служити.

На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото.

Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним. Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними робити.

Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку.

І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.

Казка без правди

Пішли раз три брати у хащу по дрова. За один день не нарубали дров і залишилися ночувати. Назбирали сухого ріща, аби розкласти вогонь. Айбо забули з собою взять шваблики, та нічим підпалити ріща.

Пішли глядати когось, хто би їм дав вогню. Ідуть і зустрічають старенького діда, що курив люльку. Старший брат каже:

– Дідику, будьте добрі, дайте нам вогню.

– Я, синку, дам тобі вогню, якщо розкажеш мені таку казку, аби в ній не було правди.

Подумав, подумав старший брат і почав:

– Жили собі чоловік з жоною. Мали вони трьох синів, два були розумні, а третій дурний…

– Овва! – перервав його мову дід. – Таке могло бути. Не сяку казку мені треба.

Почав свою казку середущий брат:

– За царя Тимка, коли була земля тонка, де перстом пробив, там ся води напив. Жили собі дід та баба…

– Стій! – перервав йому бесіду дід. – Сяке може бути, що жили собі дід та баба.

Прийшла черга на молодшого брата.

– Коли мама хотіла родити няня, та не було у нас муки. Набрав я повні міхи мелаю, беру один міх – не можу підняти, беру два – не можу підняти, тоді я узяв усі три і зметав на віз. Запряг я у віз мацура та когута – і гайда у млин.

Мельника не було у млині, бо пішов на свадьбу його мамки з його мамкою. Думаю собі: «Лишу голову, най дивиться, аби хтось мелай не украв, а сам побіжу за мельником». Іду вулицею і вижу: два ґазди сидять на п'ятьох дубах і молотять ціпами пшеницю. Кажу їм:

– Я ще такого не видів, аби зерно вимолочене залишалося на дереві, а солома падала вниз.

Бо так було: солома падала вниз, а пшениця залишалася на стовпах. А ґазди кажуть:

– А ми такого не виділи, аби чоловік ходив без голови.

Перевірив руками – а у мене нема голови. Вернувся я за головою у млин, а на ній стільки ворон сидить, що її зовсім не видно. Я вхопив сокиру і верг у ворон – вони полетіли, а пір'я з них залишилося. Глядаю у тому пір'ю голову – не можу знайти. Тоді я взяв і підпалив пір'я. Все пір'я згоріло, і сокира згоріла, лиш голова залишилася та топорище з сокири. Доки я се зробив, сам млин без мельника мій мелай помолов.

Узяв я голову на плечі, зметав міхи з мукою на віз і вертаюся додому.

Привіз муки додому – біда: ніяк не годен знести міхи до хижі. Пхаю через двері – не влізають, пхаю через вікно – не влізають. Що робити? Забіг я до хижі, взяв шило, продірявив стіну і через ту дірку запхав міхи до хижі.

Айбо се ще не все. Треба на хрестини купити м'яса, а де? Догадався я, що збір на небі. Та як на небо вилізти? А тоді якраз місяць був щербатий. «А що, треба зсукати мотуз, засилити за кінець місяця і по тому мотузу вилізти на небо», – подумав я собі. Прийшло мені в голову, що мотузок би добре сплести із отрубів. Взяв я сито і почав муку сіяти, та отруби не залишаються. Тоді я взяв сак для ловлі риби і просіяв муку через нього. Висіяв я два міхи отрубів і висукав із тих отрубів мотуз.

Конец ознакомительного фрагмента.