Тридцять перший

Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.

Сини повиростали і кажуть старому:

– Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.

Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.

– У тебе ще вуйко вилізає з носа, – насміхалися.

Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:

– Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.

Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.

– Конику любий, поможи мені догнати братів.

– Сідай на мене, – заговорив кінь.

Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:

– Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.

Подивився хлопець крізь скельце й відповів:

– Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.

Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.

– Отут ми їх почекаємо.

Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.

– Ти чого тут? – питають.

– І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.

Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.

– Бабко, пустіть переночувати.

– Заходьте, заходьте, мої дорогі, – сказала стара. – Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.

Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:

– Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти – копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших – капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.

А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.

На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.

Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.

Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців – до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.

А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.

Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.

Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.

Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.

– Тікаймо, бо тут чекає нас біда!

Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув постола на хвилі, та й на ньому перепливли море.

Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.

– Тепер іди своєю дорогою, – сказали брати наймолодшому.

Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.

– Я піду з тобою, – сказав він.

Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воротах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Старшому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:

– Царю, брат хвалився, що може дістати такий буханець хліба, що все військо буде з нього їсти й ніколи не з’їсть.

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:

– Принеси мені такий буханець, з якого би все військо їло й ніколи не з’їло.

– Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.

– Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! – погрозив цар хлопцеві.

Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.

– Не журися, – заспокоїв кінь. – Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.

Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на постолі і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:

– Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.

Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.

У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив – і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.

Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.

Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:

– Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:

– Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!

Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.

– Не журися, легіню, – сказав на те кінь. – Сідай-но на мене.

Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:

– Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.

Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і – до царя.

Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.

Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:

– Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:

– Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!

Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.

– Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.

Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:

– Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.

Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.

За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:

– О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.

Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:

– Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.

Пішов Тридцять Перший до свого коня.

– Що маю робити? Де знайду таку дівчину?

– Не гризися, – мовив кінь. – Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.

Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.

На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.

На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце – і то можна було дивитися, а на неї – ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.

– Ой, які чудеса ви привезли! – хвалила.

Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.

А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.

Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:

– Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.

Тоді цар покликав Тридцять Першого:

– Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!

Хлопець пішов до коника уже сам не свій.

– Не сушися, легіню, – порадив йому кінь. – Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.

Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.

– Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, – порадив далі кінь.

Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг – ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.

На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.

Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:

– Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!

Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.

– Подоїш її стадо або голову втратиш! – пригрозив.

Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.

– Не гризися, – втішив кінь. – Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.

Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.

– Ходім тепер вінчатися, – умовляє цар дівчину-красуню.

А вона відказує:

– Треба молоко ще скип’ятити, і най у ньому скупається той, що подоїв стадо.

Цар знову покликав Тридцять Першого. Коли почув легінь його розказ, то перелякався. Та коник заспокоїв:

– Лізь у той казан, котрого я оббіжу три рази.

На видовище зібрався увесь двір. Кінь оббіг тричі той казан, у якому молоко кипіло. Хлопець шубовснув, покупався і зробився у тисячу раз файнішим, як був.

Царю теж закортіло стати таким вродливим, і він, не довго думаючи, стрибнув у гаряче молоко. За ним тільки забулькало.

Тоді Тридцять Перший оженився на дівчині-красуні і сам став царем. А старший брат від заздрощів тріснув.