Був собі якийсь король іменем Литус в Римі, що мав за наложницю дівицю-однодумницю, а ту звали Пілла. Вона народила йому сина. Мати (згідно зі своїм іменем) назвала сина Пілатом. Коли минуло три роки, вона віддала сина до королівського двору батькові. А його батько мав ще одного сина від поштивої жінки. І виховувались вони разом із Пілатом, а, дійшовши певного віку, часто між собою сварилися і билися, бо той поштивий королівський син був вродливішим, мудрішим і сміливішим від Пілата. Позаздривши йому, Пілат зрадою убив свого брата наодинці.
Почув про це король, і жаль йому стало сина. Скликав він своїх мудрих вельмож і запитав їх, що йому з таким вбивцею робити. Ті відповіли:
– Покарати на смерть.
Король, не бажаючи ні вбивати Пілата, ані при собі тримати, подарував його римлянам, аби він загинув там без його відома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римі був невільником син франкського короля, якого теж віддали в неволю замість данини. І був він мудрішим і здібнішим від Пілата. Пілат позаздрив йому і теж убив. Дізнавшись про це, римляни засумнівалися і почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пілат брата убив, потім франкського королевича, а скоро захоче бути володарем їхніх земель.
Отже, – вирішили римляни, – він винен і засуджений на смерть, то пошлімо його в ув’язнення на острів Понтійський до підступних людей, яких Понтус залишив для великих збитків. Вони звикли не підкорятись нікому, то ж нехай він буде для них суддею. Може, він своєю злістю і суворістю приборкає їх. А що заслужить, те нехай і терпить. І послали його римляни на острів. Пілат і сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати і старатись, аби не загинути від тих підступних людей. Незабаром він став старостою на острові Понті, і його назвали Пілатом Понтійським.
Потім єрусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий і хитрий, довідавшись через своїх послів про спритність і сміливість Пілата і про його приїзд, покликав до себе і віддав під його владу всю місцеву старшину. Після смерті Ірода Пілат, даючи римському імператору Тиберію різні скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володів Ірод в Єрусалимі. Тиберій дозволив, Пілат пообіцяв за це кожного року давати данину різними речами і грішми. І від того часу аж до мученицької смерті Христа панував Пілат над євреями Єрусалима.
Після смерті Ісуса Христа мудрі люди порадили Тиберію стратити Пілата. Почувши про це, Пілат сам себе проштрикнув ножем. Довідавшись про загибель Пілата, Тиберій сказав:
– О правда, він злою смертю помер від власної руки, яка не помилувала і убила Христа, а ми ще б могли змилуватись над ним. Якщо ж він так зробив, то прив’яжіть йому до шиї великий камінь і вкиньте в річку, щоб і пам’ять про нього з шумом навіки згинула.
Так і зробили. Євреї ж, радіючи, метали те смердюче тіло по воді, по повітрю й по землі, і були великі хмари, вітри, дощі і блискавиці, що аж люд дуже налякався. А потім римляни взяли те тіло і недалеко від Йордана-ріки вкинули його в глибоку порожню криницю, звідки й тепер, як розповідають, виходять злі духи і багато зла творять людям.
Так за несправедливий суд над Христом Пілат помер злою смертю, і пам’ять про нього з шумом на віки вічні згинула.
Був цар Адаріан і звелів боярам своїм називати себе Богом.
І не захотіли бояри, сказавши:
– Царю наш, чи ти думаєш, що не було Бога до тебе? Тоді назвемо тебе Вишнім, царем над царями, коли приймеш Вишній Єрусалим і святая святих.
Він же спорядив багатьох воїнів, пішов і взяв Єрусалим і, повернувшись назад, сказав їм:
– Як Бог звелить і скаже, так і створить, так і я створив; тепер називайте мене Богом.
Мав же він трьох філософів. Відповідаючи йому, перший сказав:
– Як неможливо боярину в царській палаті назватися царем і не вилетіти геть, так і ти, якщо хочеш називатись Богом, то виступи із Всесвіту всього і там звися Богом.
І каже другий:
– Не можеш ти називатися Богом.
І запитав цар:
– Чому?
Він же відповів:
– Мовить пророк Єремія: «Боги, що не створили неба і землі, нехай загинуть». Якщо хочеш загинути, царю, то називайся Богом.
І сказав третій:
– Господине мій, царю, допоможи мені якнайшвидше!
І каже цар:
– Що з тобою?
І відповів філософ:
– Корабель мій за три версти звідси тоне, а все багатство моє на ньому.
Відповів цар:
– Не бійся, я пошлю людей, і вони доставлять його сюди.
І каже філософ:
– Навіщо, царю, утруднювати людей своїх? Пошли тихий вітер, нехай врятує його.
Він же, зрозумівши, промовчав, і неприємно йому стало, і пішов він до цариці в палату.
І сказала цариця:
– Філософи випробовували тебе, царю, сказавши тобі, що не можеш називатися Богом. – Прагнучи втішити його в печалі тій, сказала вона: – Ти єси цар, ти багатий і достойний честі великої, але здійсни бодай одне чудо, тоді називайся Богом.
І запитав цар:
– Яке саме?
Відповіла цариця:
– Дар Божий, котрий маєш в собі, поверни Богові.
Він же сказав:
– Який дар?
– Верни назад душу свою, яку тобі вдихнув Бог в тіло твоє, тоді звися Богом.
Він же відповів:
– Якщо не буде душі в мені, в тілі моєму, як наречуся Богом?
Цариця ж сказала йому:
– Якщо душею своєю не володієш, то й Богом не можеш називатися.
Коли Давид сів писати Псалтир, то не відав, звідки у нього думки беруться, з чого вони походять. Один вельможа іменем Віор хотів щось таємно сказати цареві. Давид сказав:
– Прийди вночі і розкажи мені.
Віор прийшов увечері і побачив юнака, який щось нашіптував цареві на вухо. Не посмів він їх потривожити і пішов. Наступного дня говорить йому цар:
– Чому не прийшов таємно? То ж прийди ввечері і повідай мені про все, що бачив.
Віор прийшов і, побачивши юнака, котрий на вухо цареві щось нашіптував, повернувся назад. На другий день цар сказав йому гнівно:
– Чому не прийшов, як я сказав тобі?
Віор же відповів:
– Тричі я приходив, але жодної ночі не застав тебе самого.
Тоді цар зрозумів, що сталося, і говорить:
– Прийди ввечері.
Коли ж Віор прийшов увечері, Давид запитав його:
– Чи є сьогодні чоловік біля мене, як і завжди?
І зрозумів Давид, що то ангел Господній говорив йому, як писати Псалтир. І сів Давид на особливому місці писати Псалтир. А було болото перед палацом царським. А в тому болоті безперервно квакали жаби, Давид же через той гамір не міг писати. І наказав Давид засипати болото соломою, камінням, землею, щоб не кричали жаби. Однієї ночі побачив Давид велику жабу, яка роз’ярилася на його писання і показала йому на нього. Здивувався вельми Давид. І знову другий раз показала йому писання. Засмутився дуже Давид, не знаючи, що робити. І знову в третій раз показала вона Давиду написане. Тоді сказав Давид:
– Заклинаю тебе, дияволе, Богом Вишнім, чому таку капость мені робиш?
Тоді жаба промовила до Давида:
– Не дам тобі Бога хвалити, як ти нам не даєш Бога хвалити.
Тоді звелів Давид слугам очистити болото те, солому, каміння, землю викидати, і стало болото чистим. В той час заквакали жаби всі однаково. Тоді Давид написав і промовив:
– Всяке життя хай хвалить Господа!
Написав Давид Псалтир, усіх псалмів 365. І залив Псалтир оловом, вкинув у море і сказав:
– Якщо правдиве слово буде, то випливе з моря, а якщо зле, то там залишиться і загине.
Після смерті Давидової закинув Соломон сіті в море, виловив олово і знайшов Псалтир і всіх псалмів було 153, а решта псалмів загинула. І проповідував їх світові, і наповнився світ пісень псалтирних.
Так і Господь наш Ісус Христос пізніше в тому ж місці звелів закинути сіті і зловив риб 153. Як Соломон наповнив весь світ співом псалтирним, так Ісус Христос наповнив весь світ Божеством правої віри.
Риби – це Новий Завіт і хрещення Христове.
Коли Ірод, шукаючи Господа нашого, убивав немовлят, Йосип взяв Пречисту Богородицю з Ісусом Христом і прийшов у Єгипет, як йому й звелів ангел Господній. На горі жило двоє розбійників з жінками та двома немовлятами. Жінка одного з розбійників була хвора вже три дні, дитина ж голодувала, а жінка іншого розбійника не звертала уваги на ту дитину. Загледіли вони Йосипа з Марією, яка несла на руках Ісуса Христа. Побачив розбійник, у якого захворіла жінка, Марію з дитиною, зрадів і сказав своєму товаришеві:
– Не завдамо, брате, ніякого зла ні чоловікові цьому, ні його жінці.
Запросили вони Йосипа з Марією до своєї хати. Розбійник взяв свою дитину, дав її Марії і сказав:
– Нагодуй, жінко, дитя моє, і не зроблю нічого злого ні тобі, ні твоєму чоловікові.
Свята Богородиця взяла дитину розбійника і шість днів годувала її своїми святими грудьми. І зраділа жінка розбійника. Розбійник же сказав:
– Коли б не прийшла ця жінка до нас, то наше дитя уже б померло.
І відпустили вони Йосипа та Марію з великими дарами. Пройшов час, діти розбійників виросли і стали розбійниками, як і їхні батьки. Коли ж розіп’яли Господа нашого Ісуса Христа на горі Голгофі, в той же час піймали тих двох розбійників на місці злочину і привели до Пілата. Пілат звелів їх засудити й розіп’яти на тій самій горі Голгофі. І зробили три хреста: із сосни, кипариса й кедра. На кедрі розіп’яли Ісуса Христа, на кипарисі Дизму – праведного розбійника, а на сосні Гесту – невірного розбійника. Дизму розіп’яли праворуч від Господа, а Гесту – ліворуч.
Хрест Господній був закопаний на голові Адамовій, і в той час Адам охрестився кров’ю Христовою. Той розбійник, що був праворуч, голосно закричав:
– Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш в царство Своє!
І язиком своїм рай для себе відкрив. А той, що був ліворуч, прокляв Господа і за це потрапив у пекло.
Засмутився Ірод, що Бог народився, бо гадав-думав: «А ось амінь мому царству-королівству, Маріїн Син відбере від мене мій трон, прийдеться мені, старому, тікати з Єрусалима».
Та й скликає Ірод жовнірів, посилає у Вифлеєм-місто та каже вирізати усі маленькі діти. Пішли жовніри шукати Христа.
Пречиста ж тим часом вночі сіла на ослицю та з Христом скоріш до Єгипту. Їдучи дорогою, стріла вона хлопа, як сіяв пшеницю:
– Помагай Біг, – каже, – господарю, а куди дорога до Єгипту?
– Туди, – показав хлоп.
Пречиста поїхала.
Посіявши пшеницю, господар сів до полуденку. Аж чує – земля задудніла: хлоп глянув, а перед ним Іродові жовніри.
– Чуєш, хлопе, не їхала туди яка жінка? – питають.
– Їхала, – каже хлоп.
– А коли?
– Тоді, як я сіяв тоту пшеницю.
Жовніри глянули на пшеницю, а пшениця як гай висока, уже спіє під серп.
– Давно уже тото було! – озвалися жовніри та й вернулися до Єрусалима.
Родила колись земля суцільне колосся від самісенької землі аж до самого верху. Однак люди не вміли шанувати Божого дару. І коли одного разу вступив Христос з Пречистою до одної хати, побачив, як дитина змішала хліб з болотом. За те Христос хотів страшно покарати людей: колосся зачало влазити в землю і було би все пішло під землю, якби була Пречиста не злапала кулаком та не сказала:
– Тото для котика і песика.
І нині колосся таке завелике, що у кулаку сховається.
Ото як народився Господь, то лежав у яслах. А віл, що там стояв, не смів порушити з ясел жодного стебла, а ще дихав і зігрівав Бога. А кінь стояв із другого боку та й тягнув сіно, яке тілько було. Ото ж то Божа Мати і сказала:
– Будеш же ти, добрий воле, завсіди в Бога ситий, а ти, коню, усе будеш голодний, хоч скільки б не їв!
І справдились тії слова. Кінь їсть і все голоден, а віл хоч голоден, та має жуйку в роті.
Ще за треблаженне древо кажуть, що Матір Божа зі Спасителем їдного часу спіткнулась на нього та й сказала з переляку:
– О треблаженнеє древо! На тобі Син Мій розіпнеться!
А Син і промовив:
– Правда, Моя Мати!
І справді, скілько потім хрестів не підбирали, на жоднім не могли його розіпняти, а тілько на їднім треблаженнім древі, котре ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.
Першим убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповідають дуже старі люди.
Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму.
Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовить:
– Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, – побачити першими Божого Сина.
А потім кинулися порядкувати домівку.
– Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, – журилися.
– Не бійтеся! – відізвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.
– То залишайтесь! Але миші треба доконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, ні! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!
– О, ні! Залиште нас! – просились павуки. – У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали волові очка один одного.
– Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, – відізвався віл. – Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше від пташиного пір’я? – сказала волове очко-мати. – Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.
– Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибоніли мишки, – скочимо до лисиць і вивірок, – у них є завжди багато вичесаної шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, – найм’якішу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зітхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна її спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:
– Я до вашої милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер – тих із хвоста?
О проекте
О подписке