Давно це було. У можновладного князя, повелителя життя і смерті своїх підданих, служив художник – видатний майстер, пензлем своїм здатний передати все: красу й потворність, радощі і смуток. Понад усе він любив лише мистецтво і свою красуню доньку. Слід сказати, що був він уже старим, незлагідним і сварливим і мав серйозну ваду порівняно із сучасними художниками – не міг зобразити те, чого не бачив бодай уві сні або в маренні. І от наказав повелитель розписати ширми, відтворивши на них муки пекла. Спочатку робота над картиною складалася без проблем: пекельне полум’я, муки і страждання людей, пекельна чортівня – служки (бачив, коли марив), але за задумом у центрі композиції мала бути охоплена полум’ям карета, а в ній ошатно вдягнена молода жінка, що гине. Такого майстру бачити не доводилось, тож він висловив поштиве побажання… Володар, аби провчити старигана, який заради своєї картини готовий будь на що, повелів спалити в кареті улюблену доньку митця. Жах від вчиненого скував очевидців, навіть князя. І тільки художник продовжував роботу, закарбовуючи образ своєї доньки в пекельному полум’ї. Людина загинула в огняному вирі пекла, але митець тріумфував… Потім закінчив свій шедевр і повісився.

«Мистецтво вимагає жертв». Ця крилата фраза відома всім. Адепти такої позиції вважають, що тільки мистецтво приносить його творцю найвищу радість, покриває жертви, виправдовує злочини. Метою життя може бути тільки мистецтво, а все інше – страсті людські, суспільні катаклізми, важка праця трударя, технологія, наука – має значення лише тоді, коли воно сприяє створенню шедеврів. Певно, так, скажемо ми. Але відразу ж зауважимо, що є й моральна межа, за яку людина не має переступати. А то прапороносці «мистецтва понад усе» можуть багато чого натворити.

І згадується мені Хіросіма. Кістяк «атомного дому», дівчинка з паперовим журавликом «орігамі» на корпусі авіабомби, мама, що прикриває дитину своїм тілом від променів радіації… В музейній експозиції – кам’яні східці, які були входом у банк, який згорів. Камінь тьмяний, обпалений подвійним пекельним вогнем – полум’я і радіації… тільки світла пляма на тому місці, де сидів чоловік. Що сталося з ним? Відразу згорів живцем? Чи, може, пішов у корчах вулицею миттєво спаленого міста і десь сконав у руїнах? І де той художник, який би закарбував цю картину?

Схоже, що й Акутаґава в свій час зрозумів, що є й зворотна сторона картини мистецтва. Почитаймо останній абзац твору: «…утративши єдину доньку, він уже не мав сили більше жити. Тіло його досі лежить похованим у землі там, де раніше був його дім. А втім, простий надгробний камінь, на всі ці довгі роки відданий під владу дощів і вітру, так обріс мохом, що ніхто не знає, чия це могила».

Не буде перебільшенням сказати, що новела «У хащах», яка зробила Акутаґаву всесвітньо відомим, – твір досконалий, інтелектуальний, із всебічним втіленням художньої ідеї. Сталося це вже в повоєнні роки завдяки фільму видатного режисера Акіри Куросави «Расьомон», який вийшов у 1950 р. (переміг на Венеціанському фестивалі) і досі залишається однією з найяскравіших стрічок японської кінокласики. Тож поглянемо на сюжет та ідею твору в контексті його кіноверсії.

Сюжет базується на двох новелах Акутаґави – «У хащах» і «Брама Расьомон» (остання виконує роль обрамлення оповіді). Мова йде про зґвалтування і вбивство поблизу Кіото в кінці періоду Хейян (ІХ – ХІІ ст.). Самурай (Морі Масанокі) був убитий, вірогідно бандитом (Міфуне Тосіро), а його дружина (Кійо Матіко) зґвалтована. Виклад цієї історії (не «любовний трикутник» навіть, скоріше «три сосни», між якими можна заблукати) подається декілька разів у різній інтерпретації героїв. Усі версії подаються як висвітлення минулої події і залишають читача новели або глядача фільму повністю збитим з пантелику, в невіданні того, де ж правда. Таким чином, правда сприймається як відносність, а реальність залишається під сумнівом.

Кіноверсія посилює гостроту сприйняття завдяки прекрасній грі акторів. Особливо незабутня гра молодого Міфуне – його бандит постає безумовно нахабним, досить мужнім, в міру ґречним розбійником, якого заїдають блохи (жест, коли він бореться з капосними паразитами, – незабутній). В його версії – поєдинок із самураєм був чесним боєм, в якому противник чинив героїчний опір. З інших версій випливає, що це було не зовсім так. А коли ми довідуємося про ті ж події в контексті «шукай жінку», то здогадка про можливі таємниці жіночої душі веде до міркувань про відносність усіх версій.

Феномен убивства в «Брамі Расьомон» – «У хащах» – не-розв’язаний. У новелі Акутаґави головний акцент ставиться на проблематиці моральних цінностей. У фільмі Куросави до цього додається натяк на те, що людина не здатна судити про реальність більш-менш вірно і має постійно обманювати себе, якщо хоче залишатися певною щодо свого уявлення про предмет явища або події.

До митця Акутаґави прийшла зрілість. Він був майстром, який з небаченою точністю знаходив або створював сюжети своїх новел, надавав їм найбільш сприйнятної форми, ігнорував при цьому будь-які обмеження і табу. І зрештою, як зрілий письменник він не міг не дійти висновку, що теза «мистецтво понад усе» вимагає більш глибокої інтерпретації. Погодимося з японістом А. Стругацьким (більш відомим широкій публіці як один із братів Стругацьких, письменників-фантастів): «Акутаґава був надто великим художником, щоб не бути діалектиком, хай би й інтуїтивним. Принцип «мистецтво понад усе», – заявив він нарешті, – щонайменше в літературній творчості, – це принцип, який, безумовно, викликає лиш позіхи». І далі: «Мистецтво не може мати буття само по собі, як не може мати буття одного самого по собі полюса магніту. Мистецтво існує лиш остільки, оскільки існує споживач мистецтва. І тоді… на місці хаосу виникає струнка система: народ із лона свого породжує мистецтво, а мистецтво, навзаєм, запліднює лоно народу». Певно, так міркував і Рюноске Акутаґава.

Як очерет під вітром

А народ Японії образно порівнюють з очеретом під вітром. Як налетить буревій, то він може зламати дуби, не кажучи вже про верби. Але лише хвилею вистелить траву й очерет, пронесе його – і все знову встане. Акутаґава писав: «Шекспір, Гете, Тікамацу Мондзаемон коли-небудь зникнуть. Але лоно, що їх породило – великий народ, – не загине. Будь-яке мистецтво, як би не змінювалась його форма, народжується із його надр». Він закликав себе: «Акутаґава Рюноске! Акутаґава Рюноске! Вчепись міцніше корінням у землю! Ти – очерет під вітром. Може, хмари над тобою колись розсіються. Лишень стій на ногах міцно». (Вже на початку 1920-х він відчував трагедію, що насувалась.)

Письменник усе активніше використовує сюжети із сучасної тематики. В 1922–1924 роках вийшли десятки його новел (і це при тому, що в 1923 році землетрус змів центральні частини Токіо і Йокоґаму), в 1925-му його томом відкрилась японська багатотомна серія «Зібрання сучасних творів». Яскраві роботи цього періоду: в 1922 році – «Вагонетка», «Сад», «Панночка Рокуномія», «Чистота О-Томі»; у 1923 році – «Записки Ясукіті», «Грудка землі» (до цього ж періоду віднесемо роком раніше написані «Генерал» та «Посмішка богів»); у 1924 році – «Холод», «Любовний роман» тощо.

Звернення до теми життя народу, звісно, не могло не викликати зацікавленості в дослідженні коренів японської цивілізації – цілком самостійного феномена серед світових цивілізацій. Знаковим у цьому плані можна вважати новелу «Посмішка богів», глибокі спостереження автора в якій на декілька десятиліть випередили результати досліджень науковців за межами Японії щодо особливостей розвитку японського суспільства.

Фабула будується низкою дивовижних видінь достойника християнського вчення, який прийшов зі своїм Богом у Країну сонця, що сходить. Спочатку християнський місіонер бачить видіння обряду викликання сонцеликої богині Аматерасу з печери, де вона сховалася, образившись на людей (кожний японець з дитинства знає цей міф із «Кодзікі»). Зрештою богиня вийшла – сонце зійшло. І полетіли до неї радісні вигуки народу: «Дивіться, як зникає тьма! – Повсюди, куди глянеш, – твої гори, твої ліси, твої міста, твої моря! Нема ніяких нових богів! Усі – твої слуги».

І святий отець зрозумів:

«Боротися з духами цієї країни важче, ніж я гадав. Зумію я здобути перемогу чи зазнаю поразки…»

Цієї ж миті до вух його долинув шепіт: «Ти зазнаєш поразки!»

А назавтра, під час прогулянки садом, відбувся своєрідний богословський диспут з древнім духом цієї країни. На твердження, що християнський бог непереможний, європеєць почув у відповідь: «…треба рахуватися з дійсністю. Послухай. Здалеку до нашої країни прийшов не тільки деусу. Із Китаю сюди прийшли Конфуцій, Менцзи, Чжуанцзи, та й скільки ще інших мудреців. Але ж у той час наша країна тільки народилася. Мудреці Китаю, крім учення дао, принесли шовки із країни У, яшму із країни Цінь і багато інших речей. Вони принесли щось більш благородне й чудесне, ніж яшма, – ієрогліфи. Та хіба завдяки цьому Китай зміг підкорити нас? Подивися, приміром, на ієрогліфи. Адже не ієрогліфи підкорили нас, а ми підкорили собі ієрогліфи».

«Після мудреців Китаю до нас прийшов з Індії царевич Сіддхарта. – Продовжуючи свою розповідь, старий зірвав з куща біля стежки троянду і з задоволенням вдихнув її аромат. Троянду було зірвано, вона лишилася на кущі. А квітка в руці старого, за формою і кольором така ж, була примарною, мов туман.

– Будду спіткала така ж доля…»

Зрештою примарний старець завершив:

«Може статися, що деусу сам перетвориться на аборигена нашої країни. Адже все, що йшло з Китаю та Індії, стало нашим. І все, що йде із Заходу, теж ним стане. Ми живемо в деревах. Ми живемо в дрібних річечках. Ми живемо у вітерці, що пролітає над трояндами. У світлі вечірньої зорі, що впало на стіну храму. Скрізь і завжди…»

З того ж часу, як Акутаґава це написав, відгриміла Друга світова війна, в якій Японія зазнала жорстокої поразки. Але хто візьметься стверджувати, що Захід, який прийшов у Країну сонця, що сходить, переможцем, її підкорив? Скоріше, Японія дивує своїми успіхами Захід…

Отож після осмислення такої тези логічно звернути увагу ще на одну рису, що раз за разом проявляється в житті Японії, – динамізм руху і розвитку, – яку помітив й Акутаґава. Англійське запозичення «дайнемік» лиш в останній чверті ХХ століття стало популярним в Японії. Між тим привабливість феномена руху для японців Акутаґава вловив ще в першій його чверті.

На підтвердження цієї думки проаналізуємо новелу «Вагонетка» («Торокко»). Читаючи цей текст японською, особливо відчуваєш прозорість і чистоту прози видатного новеліста, сприйняття якої адекватно доступне і в перекладі українською. А осягнення змісту новели дозволяє вловити дух чарівності динаміки руху, до того ж якщо він ініційований тобою особисто. (У автора цих рядків це була перша студентська практична робота з художнього перекладу – саме «Торокко».)

Край села будують залізницю, і для місцевих хлопчиків це, звісно, об’єкт зацікавлення, але особливо їх вабить рух вагонеток. «На вагонетку, навантажену землею, ззаду ставали двоє землекопів. Позаяк вагонетка йшла під ухил, вона котилася сама, без допомоги людської сили. Кузов розхитувався, як од вітру, поли курток землекопів розвівалися; тяглася, звиваючись, вузька колія… Рьохей дивився на все це, і йому хотілося стати землекопом. Або, принаймні, хоч раз проїхатися з робітниками на вагонетці». Зрештою, мрія здійснилася. Робітники, які везли кудись шпали, дозволили поштовхати вагонетку, і хлопчик рушив з ними у мандри. Вони діловито випихали вагонетки вгору, а вниз вона мчала сама. Навколишні краєвиди, мов розчахнуті навпіл, швидко пливли перед очима, обабіч дороги були то мандаринові сади, то мішаний ліс, то бамбукові чагарі. Трударі виштовхали вагонетку на черговий підйом, – і під високою кручею показалася морська широчінь. І незважаючи на те, що потім ще була важка дорога додому, до рідної хати, хлопчику пережиті відчуття запам’яталися на все життя. Пройшов час, разом із жінкою і дитиною він перебрався в Токіо і зайнявся літературною роботою. «Та трапляється іноді, що, хоч і зовсім безпричинно, він згадує себе, яким він був того дня. Зовсім безпричинно. Перед ним, утомленим од житейських турбот, і тепер, як тоді, тягнеться вузькою стрічкою звивистий, з гаями, з підйомами та спусками, напівтемний шлях».

І ще одну рису свого народу не міг не згадати Акутаґава у своїх творах. Завзятість у праці. Японці споконвіку тяжко працювали, берегли кожний гріш, уперто накопичували. До згаданих тем митець звертався неодноразово. Ось дві селянки в новелі «Грудка землі». Невістка, що не поступається в роботі перед чоловіками, – садить картоплю, жне ячмінь, доглядає худобу, тягає з лісу хмиз, навіть вночі сапає при ліхтарі на городі. Своє ярмо тягне й свекруха – усю хатню роботу. Та ще й думає, чи не розорати ще шматок поля за річкою… І лише смерть здатна зупинити цей невпинний труд.

Ось дівчина на заробітках у місті. Тяжко працюючи, вона навіть під час побачення думає, як зберегти зайву єну, щоб купити дешевої цибулі (новела «Цибуля»). Інша дівчина, від’їжджаючи на заробітки, старається передати бодай який-небудь гостинець своїм молодшим братикам (новела «Мандарини»).

Акутаґава і сам тяжко і шалено працював. За десять років він написав понад сотню оповідань. І якщо десятиліття 1905–1916 називають в японській літературі «роками Нацуме», то період 1916–1927 рр. сміливо можна називати «роками Акутаґави». Його думка вергала гори фактів світової культури, шукаючи в цій нескінченній різноманітності зерна істини. І він писав новелу за новелою, есей за есеєм, танка за танкою. Певно, мало хто з письменників його часу і після нього в Японії може презентувати таку жанрову і тематичну мозаїку творів.

Але насувалися тяжкі часи. Попереду проглядали образи великої геополітичної потуги держави, яка закінчилася трагедією. В Росії тільки-но закінчилась, а в Китаї вирувала революція. Уряд Японії вже видав закон «Про небезпечні думки», а правляча верхівка виношували проекти «великої сфери сумісного процвітання». Розбудовувались флот і армія. Однак Акутаґава вже не бачив продовження цих подій. Він відчував себе все гірше й гірше. Далися взнаки роки напруженої роботи.

На порозі пекла

Останній період літературної діяльності Акутаґави був затьмарений погіршенням його здоров’я. Більшість робіт цього періоду автобіографічні по суті, деякі з них – літературно опрацьовані сторінки щоденників. Незважаючи на погіршення здоров’я, він вів відомий теоретичний диспут з Танідзакі Дзюн’ітіро щодо проблем літературної творчості. Найбільш значні твори фінального періоду: «У країні водяників» (1927) – сатирична оповідь про істот – амфібій, широко відомих у фольклорі Японії як каппа, та твори 1927 р., що були опубліковані посмертно: «Зубчасті колеса» – жахливі видіння високочутливого розуму, який втрачає зв’язок з дійсністю, «Діалог в пітьмі» та «Життя ідіота» – своєрідні самосповіді.

Ішли перші роки епохи Сьова. Суспільство Японії все більше потерпало від мілітаризації і ставало все більш тоталітарним. А попереду були війна в Китаї і маріонеткова держава Мансюго, Антикомінтернівський пакт і потуга створення «Сфери співпроцвітання» в Азії, Перл-Харбор, війна на Тихому океані і Хіросіма. Акутаґава – людина з тонкою душевною організацією – з тривогою вдивлявся в перші прояви рис покритого мороком невизначеності майбутнього. В останніх його творах переплелися мотиви назріваючої особистої драми і привида назріваючого тоталітаризму. Аби розібратися в процесах японського суспільства, він уперше в житті взяв об’єктом свого мистецького аналізу не особистість, а суспільство в цілому. Не бажаючи зв’язувати себе з конкретними реаліями, переніс дію нового твору у фантастичну країну водяників. Слід сказати, що в Японії досить шанованою фольклорною істотою є каппа – напівлюдина-напівтварина, яка в країні зрошуваного землеробства, вважають, допомагає, а може й накапостити в роботі іригаційних систем і вирощуванні рису. Тож у 1927 році з’явилася на світ сатирична утопія «У країні водяників» – блискуча пародія на буржуазну Японію того часу.

У водяників усе не так, як у людей. «Наприклад, ми, люди, всерйоз беремо собі до серця ідеї справедливості, людяності, а водяники – тільки нагадай їм про це – регочуть, аж животи надривають», – помітив автор. Еліта водяників вважає себе за надлюдей (тобто надводяників). І любов у них цілковито відрізняється від людської: «Як тільки самиця вподобала якого водяника, то не гребує нічим, аби його заполонити… А то ж бувало, що водяника ловила юна самиця разом зі своїми батьками і братами. Становище такого водяника було жалюгідне». – Ну хіба в людей таке буває? В цій країні розвинені і машинобудування, і електроенергетика, і видавнича справа. Остання особливо модернізована: «…Щоб виготовити книжку, в лійкоподібний отвір треба накидати паперу, налити чорнила й насипати порошку. Потрапивши в машину, ця сировина за якихось п’ять хвилин перетвориться на безліч книжок…» (Як виявляється, попелястий порошок – то ослячий мозок.) У країні водяників щомісяця винаходять декілька сот нових машин. Автоматизація дозволяє звільнити багато робітників. Що з безробітними? А їх переробляють на м’ясо і консерви. Так би мовити, нема людини (тобто водяника) – нема проблеми. Хіба ж у людей таке можливе? Коли ж доходить до знайомства з видатними історичними постатями країни водяників – усе стає на свої місця. Навкруги – відомі люди. Автор і сам бачить себе серед них, плоть від плоті Японії того часу – її породження і її невільник.