Коли ж замайорів «небесно-золотий прапор української державності», Олександр Олесь гаряче в неї повірив і, готуючи сина до самостійного життя, на сторожі поставив слова:

 
«Воскресла! Воскресла! Хай душі радіють,
Хай сонця усмішку піймають уста,
І нею всю землю, весь світ обцілують,
Се друге ясне воскресіння Христа!»
 

У липні 1917 року Олександр Олесь гаряче вітав проголошення Української Народної Республіки:

 
«Незалежне життя – ось де справжня мета,
Тільки вільний орел вільним птахом літа,
Тільки вільний орел своє щастя кує,
Тільки вільний народ і бере, і дає.»
 

І це не абстрактне славослів’я українській незалежності. Романтично налаштований Олесь радісно зустрів проголошення самостійності України і, переживаючи драматичні перипетії цього процесу, включився в її розбудову, мріючи про славне мистецьке майбутнє «вільного орла» Олега на терені вільної України, готуючи його до нього.

Та недовго тривала ідилія національного відродження України. Під час перипетій, коли змінювалися влади і кожна з них провадила арешти, розстрілювала тих, кого вважала за ворогів, інакомислячих, інколи – просто випадкових людей, яких підозрювала у ворожих намірах, траплялось і таке, це напряму зачіпало сім’ю Кандиб. У лютому 1918 року Олеся заарештували, і він дивом не потрапив під розстріл. У 1919 році був розстріляний брат Віри Антонівни Кандиби…

Разом із відступаючими петлюрівцями змушений був покинути територію України і Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсім не випадково у листопаді 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульстві УНР у Будапешті, де він провадив дипломатичну роботу зі зміцнення авторитету молодої української держави на міжнародній арені.

А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподіватися, що радянська влада так просто надасть візу для возз’єднання сім’ї петлюрівця за кордоном. Мати викладає у середній школі в Пущі-Водиці. Олег вчиться у тій же школі, пише вірші, малює. Він швидко зростає, мужніє, починає орієнтуватися у ситуації, яка склалася в його житті і яка не обіцяє ніякої прихильності.

Сім’я важко переживає вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесі України, його вимушена еміграція, звісно, не сприяли доброзичливому ставленню більшовицького оточення до матері і сина Кандиб. Вони опинилися у вимушеній ізоляції. Все це вело до певного усамітнення Олега, його відособлення від славослів’я радянській владі, яке звучало тоді на кожному кроці, проте водночас сприяло розвиткові його спостережливості та навичок самостійного аналізу ситуації, в якій опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях і обставинах, він створює свій власний внутрішній світ.

І ділиться своїми переживаннями з батьком, з яким був цілком відвертим. Ось що пише тринадцятирічний син у листах до батька, з яким перебував у розлуці:

– «взагалі я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні…»

– «боляче… Я таки завзятий песиміст у шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бунтуємо. Кричимо, щоб вчили нас…»

– «учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія…»

– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю…»

Озираючись навколо, Олег і на собі відчув, що радянська влада принесе українцям голод і злидні. Згадуючи ті часи і себе у ті часи, з гіркотою і проблисками надії писав:

 
«Отак мій край лежить вві сні —
Мій край, покинутий синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами.
В тяжкім ярмі народ мовчить,
І тільки вибухи повстання
Посвідчують, що він не спить,
І пророкують час світання…»
 

Так, із юності він жив надією і сподіваннями, що часи «панування ворогів» – це не вічне:

 
«Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш з України стяга»
 

Разом із тим, скучивши за батьком, він спішить порадувати його головним – своїми першими літературними спробами.

У листі від 25 лютого 1922 року: «Написав вірш про Шевченка…»

У листі від 26 березня 1922 року: «Посилаю тобі два оповідання, вони потрапили до шкільного журналу…»

У листі від 25 травня 1922 року нудиться оточуючим світом: «Неначе душа замурована в якісь міцні, невидимі мури, не пропускають до мене ні світу, ні гомону життя, і зосталися тільки дві маленькі щілинки проти моїх очей, через котрі можна бачити тільки наше нудне буденне життя. Вони гнітуть, не дають спокою, не дають волі мріям…»

А ось і його мрії:

– «хотів би буть і філософом, і письменником, і художником так палко»

– «як би я хотів з тобою ходити по музеях, дивитися на статуї і картини, інші вироби мистецтва. І балакав, балакав…»

Батько підбадьорює сина надією на недалеку зустріч, підтримує його мистецькі поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»

А вкрай сувора дійсність диктує своє. У грудневому за 1921 рік листі дружини до чоловіка зринає образ його сина, якого в сім’ї називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати із сльозами на очах пише: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробітку ради!»

Так, за відсутності батька Олег взяв на себе функції постачальника продуктів сім’ї. Мати і син потерпають у голоді й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зібрався піти з товаришем у село, щоб поміняти одяг на їжу. Але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…

Тим не менш Олег багато читає і, дослухаючись до себе, пробує писати власні твори.

І… доглядає за «братами нашими меншими». Ні, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку їх від голодної смерті. Розводить у клітках кроликів та курчат. Особливо опікується рудим півнем, розмовляє з ним, грається, малює його…

Батько надсилає сім’ї грошові перекази, але вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест дозволу на виїзд дружини і сина за кордон – безуспішно… Спілкування з батьком стає можливим тільки за допомогою листування. Можна хоча б відвести душу…

* * *

Чому я, спитаєте ви, присвятив так багато уваги сім’ї Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сімейне виховання визначає подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.

…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…

Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.

Його «Юнацька пісня», написана у 1915 році, як передбачення падіння російської імперії, була присвячена восьмирічному синові, якому ось-ось належало обирати свій життєвий шлях:

 
«Земля розступилась. І з праведних трун
Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.
І з Волі знімають кайдани міцні,
І слізьми співають щасливі пісні.»
 

І взагалі це рідкий випадок, щоб у сім’ї видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.

Поезія Олександра Олеся, якою він навіювався із дитинства, ще з материнських колискових на батькові слова, напевне спонукала Олега до самостійної поетичної творчості. Причому він пройшов шлях від юнацького захоплення лірикою Олеся до відштовхування від неї, коли Олег став на шлях самостійної творчості, у запалі вважаючи батькові вірші, створеними «для гімназисток і телеграфісток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок. Але то були творчі суперечки, насправді ж вони не уявляли собі життя один без одного.

При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерігачем його зростання і змужніння. Драматизм її положення стає очевидним зі слів, які вона, як, напевне, кожна любляча українська мати…

Стоп! У жилах матері текла українська, білоруська і грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володіла українською…

А втім, чому «стоп»? Приналежність до нації визначається не стільки за складом крові, скільки за самовідчуттям і самоусвідомленням людини.

Так от, продовжу думку. Драматизм положення матері Олега стає очевидним з листа до чоловіка, коли синові виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчутті його долі: «Ах, породивши дитину, роби з неї що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України». І тим не менш, як і батько, вона виховувала Олега як сина українського народу…

Говорячи про сімейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували із сім’єю батька української археології, дослідника пам’яток трипільської культури і в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва Миколи Біляшівського. Вони не раз виїжджали на Княжу Гору під Києвом – напевно, разом із маленьким сином – для допомоги у відшуканні археологічних скарбів літописного міста Родень^[1]. І при зустрічах родин Олеся і Біляшівського – а Олег, вражений несподіваною для нього дивовижністю стародавнього українського життя, напевно ставав зацікавленим співбесідником – центральне місце займали враження від археологічних знахідок. Романтика археологічних відкриттів, спроба заглянути у далеке минуле своїх предків полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над історією створення української держави.

Отже, сам собою напрошується багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сімейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життєвий шлях визначився у дусі любові:

– до поневоленої Батьківщини, до її історії і боротьби за незалежність,

– до археологічної праці, яка доводила історичну значущість української нації,

– до поетичної творчості, яка оспівувала героїчний характер українця,

– нарешті, до своєї сім’ї, яка дала йому належне виховання і визначила вузлові орієнтири у самостійному житті.